Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Подібна до Єфремова людина просто не могла не бути знищеною більшовицьким режимом”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Нова книга про Сергія Єфремова

Слово Просвіти, №40 за 2020 рік

– Коли саме та за яких обставин ви зацікавилися постаттю Сергія Єфремова? Чи було це одночасно, чи хтось із авторів раніше “занурився” в глибини долі й спадщини героя? С. Іваницька: Постать С. Єфремова, фундатора національної журналістики, критика, історика письменства, суспільного діяча, опинилася в полі моїх наукових студій наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, ще під час праці над кандидатською дисертацією з історії Української демократично-радикальної партії, одним із очільників якої він був. Далі була низка статей про С. Єфремова та його однодумців до енциклопедичних видань, а після 2009 року – реалізація проєкту, де аналізувалися персональні характеристики, соціокультурні й політичні практики української ліберально-демократичної еліти кінця ХІХ — початку ХХ ст. Звичайно, прямо чи опосередковано, там теж присутній Єфремов. Нарешті, завдяки отриманому в 2012 р. гранту Канадського інституту українських студій, протягом наступних п’яти років я підготувала до друку й видала публіцистичну спадщину С. Єфремова персоналістичного характеру (Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років (“Значущі Інші”: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах. Херсон–Запоріжжя, 2016–2018). Разом із Тамарою Павлівною, ми спільно підготували ще одне видання – “Сергій Єфремов. Публіцистика в “Книгарі” доби війни та революції (1917-1920) (Херсон: Гельветика, 2018), яке містило тексти Єфремова зі шпальт цього критико-бібліографічного місячника. Як один із кроків слід також згадати моє монографічне дослідження “Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець ХІХ ст. – 1920 рік)” (2018). Т. Демченко: Я приєдналася до реалізації задумів та проєктів шановної співавторки набагато пізніше. У нашому “тандемі” вона, безумовно, була й залишається головним натхненником й ініціатором. – Які труднощі довелося подолати, працюючи над книгою? С. І. Найбільш складною проблемою було створення оптимальної структури книги, яка б поєднала в собі проблемно-хронологічний та тематичний принципи. Сергія Єфремова потрібно було представити в усіх іпостасях та гранях його таланту. Хотілося б, щоб була поліфонія доби, щоб лунав живий голос героя, впліталися в контекст думки його приятелів і опонентів, друзів та ворогів. Бажано було органічно поєднати науковість і популярність, уникнути зайвої ідеалізації й гіперболізації. Треба було пережити разом із героєм усі повороти примхливої долі. Т. Д. Не більше, ніж зазвичай: познаходити розкидані по численних газетах, журналах, збірниках публікації С. Єфремова, проаналізувати їх, перечитати все, що писали історики, літературознавці про цю, безперечно, видатну людину та добу, в якій вона жила й діяла, виявити та дослідити доступні документи, знайти власне бачення постаті, яку називали “сумлінням нації”… і викласти це все на папері. – Ви вже чимало проєктів реалізували спільно і доволі успішно. Поділіться досвідом, як це – працювати в співавторстві. С. І. Тамара Павлівна – унікальний співавтор, надзвичайно відповідальна, працездатна, широко ерудована, з літературним хистом людина, яка толерантно ставиться до думок інших істориків, вивчає всю доступну літературу з проблеми. Працювати в тандемі з нею – велика честь і насолода. Я багато чому навчилася в неї. Працюючи спільно над біографією Сергія Єфремова, ми стали сприймати його як свого “значущого Іншого”. Ефект “занурення”, “заглиблення” багато важить у біографічному історіописання. Мабуть, треба бути навіть трохи закоханим у свого героя. Т. Д. На мою думку, весь секрет у взаємодовірі та взаємоповазі авторів, а сучасні засоби комунікації створюють можливості для спілкування співавторів, котрі мешкають у різних містах. – Чим може бути цікавим для сучасного читача Сергій Єфремов? Чи можливий потенційно умовний діалог між Вашим героєм і українською реальністю? С. І. Колись мене вразила стаття історика й журналіста Сергія Федаки “Чи вижив би Сергій Єфремов у наш час?” (Трибуна: Незалежна громадсько-політична газета. 07.10. 2006). Він розмірковував над щоденником Сергія Олександровича 1920-х років, відзначав незалежність його поведінки й думки під час ствердження тоталітарного ладу і зауважував: “Але чи такі вже принципові зміни відбулися у політичній психології влади помаранчевої чи біло-синьої — порівняно з червоною? Гортаючи сторінки щоденника, переконуємося, що аж ніяк. Змінилися прапори, душа же людська лишається тією ж. ... Взагалі тема опозиції була найболючішою для Єфремова (як і для нас зараз). ... Подібна до Єфремова людина просто не могла не бути знищеною більшовицьким режимом. Але чи довго прожив би такий безкомпромісний критик у наші дні? Хто зна...” Вважаю, що постать Сергія Єфремова – на часі. І умовний діалог між нашим героєм і українською реальністю може відбутися. Власне, він у певній мірі й відбувається/відбивається на сторінках нашої книги. Т. Д. Єфремов, як на мене, здатний зацікавити всіх: людськими рисами, громадською, політичною, науковою роботою, досягненнями у книгодрукуванні, журналістиці, літературознавстві, зокрема, й історії української літератури. Аби були читачі. Стосовно зміни людей, то можна посперечатися: Сергій Олександрович помер (чи правильніше сказати – загинув) у 1939 р. Навряд, щоб за 80 років відбулися такі вже незворотні зміни. Російський революціонер, українець родом Михайло Буташевич-Петрашевський, котрий жив у ХІХ ст., якось сказав: “Всі часи варті одне одного, і тільки для боягузливих сердець існують знедолені епохи” (Переклад з російської – А. Г.) . – Які обставини стояли так довго на перешкоді появі ґрунтовної наукової біографії Сергія Єфремова? Т. Д. Важко сказати. 60 років – від часу арешту С. Єфремова у 1929 р. і до його посмертної реабілітації у 1989 р., на перешкоді була ідеологічна заборона, для радянського читача в цей час науковий доробок С. Єфремова був недоступним. За часів “перебудови” в Україні вже на “легальних” засадах приступили до вивчення життя, громадсько-політичної діяльності та творчості С. Єфремова. С. І. Єфремов, як і багато інших представників доби “українського Рісорджименто”, своєю громадською діяльністю, творчістю, особистими якостями заслужив на те, щоб бути почутими, зрозумілими й належно оціненими нащадками. Прикро, що це відбувається запізно, але все ж-таки славна когорта “будителів” народу, творців ідеології, спрямованої на здобуття незалежності, виходить із тіні і стає таки важливим чинником громадського-політичного та духовного життя сучасної України. Вірогідно, на заваді створенню ґрунтовної біографії С. Єфремова були масштабність і недостатня опрацьованість потенційної джерельної бази. Хоч уже видано мемуари, щоденники, частково – епістолярій і публіцистичну спадщину академіка, багато документів ще лишається в фондах архівів, зокрема Інституту рукопису НБУВ або Інституту літератури НАНУ. Існує величезний, не охоплений повною мірою масив публіцистичних і науково-публіцистичних текстів. Наявне амбівалентне ставлення до його доробку з боку літературознавців, певні штампи й стереотипи у сприйнятті його літературно-критичного й полемічного доробку. Вважаю, що наша книга не вичерпує проблему, а є певним наближенням до її вирішення. Одне із завдань – привернути увагу до спадщини цієї людини. Першими у новій Україні це зробили Елеонора Соловей і Анатолій Болабольченко, Михайло Наєнко й Ігор Гирич, Юрій Шаповал і Сергій Білокінь, Наталя Шумило й Володимир Поліщук… – Яким було ставлення Сергія Єфремова до проблем політики й моралі? Чи може його поведінка в кризових ситуаціях слугувати прикладом для нащадків, моделлю для наслідування? С. І. Сергій Олександрович являв собою унікальну творчу особистість і водночас громадянина з загостреним почуттям обов’язку перед народом (“людина повинності”), з пієтетом до попередніх поколінь, з інтуїтивним відчуттям часу й дихання історії, з вишуканим літературно-естетичним смаком. Із молодих років перебував у вирі суспільного й політичного життя, мав велику працездатність, енергію, цілеспрямованість, прагнув довершеності у творчості, але не шукав слави, кар’єри й винагород. Від своїх учителів у світі політики (М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Кониського) він перейняв такі цінності, як віру в прогрес, служіння українській культурі, безкорисливість та жертовність праці, уміння йти “проти течії”. Для нього не існувало проблеми вибору – аморальна політика чи участь у владних структурах заради власної вигоди. Так, він може бути прикладом для наслідування в кризових ситуаціях. Єфремов був здатен на розумний компроміс, але не поступався в принципових питаннях. І навіть його поведінка під час слідства і процесу СВУ – це не поразка, а своєрідний виклик системі. Т. Д. Сергій Олександрович мав твердий, непоступливий, безкомпромісний характер, прояви якого переконливо зафіксовані у знаменитому “Щоденнику”. Безумовно, цей унікальний документ не такої вже далекої доби варто прочитати й перечитувати багатьом сучасним політикам. Почуття відповідальності й обов’язку у Сергія Олександровича було з надлишком, і ці риси поєднувалися зі скромністю та невибагливістю: сидіти в президії він не любив. – Чи йдеться в книзі про “Історію українського письменства” Нещодавно у Києві у парламентському видавництві у серії “Політичні портрети” побачила світ книга про життя, громадсько-політичну та наукову діяльність видатного українського вченого та публіциста, академіка Сергія Олександровича Єфремова (1876- 1939). Авторами книги є відомі науковці: Світлана Іваницька, доктор історичних наук із Запоріжжя, та Тамара Демченко, кандидат історичних наук із Чернігова. 18 жовтня наукова громадськість відзначатиме 144 річниця від дня народження академіка Сергія Єфремова. З цієї нагоди ми поспілкувалися з авторами книги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин