Читацьке віче · “Білих” плям у життєписі С. Єфремова, безперечно, вистачає”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
На вічну пам’ять Лідії Матіяшек
Слово Просвіти, №40 за 2020 рік
– книгу, яка принесла найбільшу славу Сергію Єфремову, з’явилася друком 1911 р. та витримала декілька прижиттєвих перевидань? С. І. Так, йдеться. Написання та випуск у широкий світ у видавництві “Український учитель” за підтримки громадського діяча Миколи Дмитрієва “Історії українського письменства” (1911), яка витримала ще три прижиттєвих видання, було найбільшим професійним і суспільно-політичним досягненням Єфремова у дореволюційну добу. У нашій книзі розглянуто впливи цієї книги на сучасників, відлуння й рефлексії в критиці ХХ ст., починаючи з Івана Франка, Володимира Дорошенка, Миколи Євшана і до модерної доби. Ми не входили в поглиблений аналіз структури й змісту цього видання. Це справа літературознавців і вони свою роботу в цьому напрямі певною мірою виконали. Вважається, що, застосувавши соціологічний принцип у прочитанні літературних явищ, С. Єфремов створив наукову номенклатуру українського письменства, якою з певними заувагами донині послуговуються представники всіх літературознавчих шкіл. Без єфремівської “Історії…” важко уявити появу історій літератури М. Зерова та Д. Чижевського. Істориків у класичній праці Єфремова можуть цікавити її культурологічний і націєтворчий аспекти. Вважаю, що варто здійснити автентичне перевидання цієї пам’ятки літературної думки, супроводивши його фаховими коментарями, подавши в додатках рецензії й полеміку, а також документальні свідчення про вплив цієї книги на формування ідентичності та вибір життєвого шляху окремих особистостей. – Яким було ближнє коло спілкування Сергія Єфремова? Чи приділено в книзі увагу людям, із якими він дружив, товаришував, працював? – С. І. Найближчі для Сергія Олександровича люди – це його матір, кохана Онися Дурдуківська, Олександр Кониський, Євген Чикаленко, Борис Грінченко, Василь Доманицький, Федір Матушевський, Олександр Лотоцький, Андрій Ніковський, Петро Стебницький. Всі вони присутні на сторінках книги. Звичайно, хотілося б висвітлити долю й його численної рідні, але забракло місця. Втім, у літературі вже описано життя й справи його братів – професора Катеринославського інституту народної освіти (ІНО), дослідника української літератури, перекладача Петра й педагога Федора. Обидва мешкали в Катеринославі. Відомою є особа його племінника, Сергія Федоровича Єфремова, генералхорунжого Армії УНР, який у березні 1939 р. був командувачем Карпатської Січі під час боїв із угорськими військами, залишив спогади “Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні”. Т. Д. Це було коло однодумців, близьких по духу людей. Декому з них ми приділили більше уваги (наприклад, педагогові Володимирові Дурдуківському, про якого нещодавно з’явилася цікава книжка С. Даниленка), інші постаті висвітлені побіжно через брак матеріалів та обмежений обсяг книги. – Чи висвітлюються у вашій книзі сюжети, пов’язані з історією СВУ? У чому актуальність і пов-
Народилася у Нью-Йорку 11 квітня 1962 року, виростала у патріотичному культурному українському середовищі, основними засадами якого було збереження та розвиток українських традицій для неодмінного відновлення незалежності України. З дитинства співала у хорі “Молода думка”, відвідувала студію мистецького слова Л. Крушельницької, була членом “Пласту” станиці м. Нью- Йорк. Батько Микола Досінчук- Чорний, видавець часопису “Бандура”, прищепив доньці любов до унікального музичного інструменту – бандури, яку Лідія пронесла через все своє життя, опікуючись бандуристами, виставками у музеях. Її завжди можна було зустріти на концертах бандуристів, численних фестивалях. Гри на бандурі навчалася во. С. Кіндзерявого-Пастухіва. Закоханість у неповторність бандури спонукала Лідію до навчання в організованих Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка кобзарських таборах 1972-1979 рр., де пізніше викладала. З 1972 р. виступала з ансамблем Школи кобзарського мистецтва в Нью-Йорку. У 1982 р. брала участь у з’їзді бандуристів у Клівленді, виконуючи обов’язки референта з міжнародних зв’язків Товариства українських бандуристів. З ансамблем бандуристів “Гомін степів” гастролювала у Південній Америці. Започаткувала курси гри на бандурі при Українському Вільному Університеті у Мюнхені (Німеччина). У 1985 після навчання в Університеті Нью- Йорка здобула диплом з міжнародної політики, а згодом – ступінь магістра з управління громадськими організаціями. Активна діячка у 80 рр. ХХ ст. Товариства Української Студіюючої Молоді (ТУСМ) імені Миколи Міхновського. Учасниця акцій і демонстрацій ТУСМу в обороні прав українських політв’язнів. 1986 р. була арештована у Нью-Йорку за протести проти політики радянської влади щодо приховування правди про Чорнобильську катастрофу. Багаторічний співорганізатор (80-90 рр.) поїздок-стажувань українських студентів “Стежками батьків по Європі” та “Стежками батьків по Україні” під егідою Фундації Українського Вільного Університету. У серпні 1990 р. з нареченим Петром Матіяшеком приїхали з США до Львова, щоб обвінчатися у Церкві Преображення ГНІХ УГКЦ. Вони стали першими закордонними українцями, котрі повернулися на батьківщину для одруження у відродженій УГКЦ. У щасливому шлюбі прожили разом тридцять років. У 1991-1994 рр. працювала директором національного бюро Українського конгресового комітету Америки. 1994 р. переїхала до Києва зі своїм чоловіком, правником Петром Матіяшеком, якому запропонували роботу в групі радників при Верховній Раді України, очолюваній д-ром Богданом Гаврилишиним. У 1995-1998 рр. працювала над розробкою кількох музичних проєктів, збирала матеріали про кобзарів і бандуристів світу, була членом редколегії журналу “Бандура”. Свою відданість мистецтву гри на бандурі, збереженню історії розвитку музичного інструменту впродовж десятків років виявляла завдяки постійному опікуванню Музеєм кобзарства в Переяславі-Хмельницькому. Лідія Матіяшек була багаторічним членом правління МБФ “Карітас України”, з 2016 р. – співорганізатором щорічного кобзарського табору на українській оселі “Бобрівка” в США, з 2010 р. – членом оргкомітету в Києві для проведення благодійних заходів для підтримки УКУ. У Міжнародному жіночому клубі Києва з 2017 р. відповідала за організацію регулярної доставки продуктових наборів немічним людям, які не можуть самостійно залишити свої оселі. У глибокому смутку і печалі залишила чоловіка Петра, доньку Ксенію, родичів, численних друзів на всіх континентах світу. Добродійність, життєва мудрість залишиться у вдячній пам’яті багатьох людей. Її справи продовжуватимуть вірні друзі, а задуми втілять у життя однодумці, які сповідують ті самі цінності, які були важливими для Лідії Матіяшек.
Оксана ІВАСЮК
17 вересня 2020 року у Києві після тяжкої хвороби померла видатна громадська й культурна діячка, вірна дружина, турботлива мати, надійна подруга Лідія Матіяшек.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
