Абетка відомих імен · “Ми не лише стверджуємо театральне мистецтво, але й стверджуємо Україну”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
М Мииххааййллоо ЗЗААХХААРРЕЕВВИ ИЧ Ч:: «Керівник театру повинен постійно розвиватися»
Слово Просвіти, №40 за 2020 рік
Захаревич Михайло – генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України, член-кореспондент НАМ України, доктор філософії, професор. 26 вересня відзначив ювілейний день народження. Сьогодні Михайло Васильович – гість “СП”.
— Ви стали франківцем у 1992 році. Як це було? —У театрі Франка мене ніхто не знав. Зачитуючи на зборах наказ про призначення на посаду директора, художній керівник Сергій Данченко запитав: “Хто Ви, хто Ви є?” Я йому відверто відповів: “Ходімо, поговоримо хвилин 10-15. Якщо наші думки про розвиток театру будуть різними, то я не буду приступати до виконання свої обов’язків”. Ми поговорили хвилин сім. Повернулися до колективу, і Сергій Володимирович каже: “Ми будемо працювати”. І пропрацювали разом як брати трохи більше десяти років. Думаю, що Данченко теж це відчув, адже у своїй книзі спогадів написав, що я був його найкращим директором. Тут чудовий колектив, я б сказав – сімейний. Турбуємося один про одного. І ця традиція триває вже майже 30 років, відколи я тут працюю. — Всі ці роки Ви вивчаєте історію франківців. — Багато чого вивчаю. Керівник театру повинен постійно розвиватися. Я хотів, щоб історія театру була побудована на архівних даних, висвітлена правдиво. А радянська історія театру була викривлена, починаючи з етапу його створення. Ніхто навіть не згадував, що він є продуктом Соборності, продуктом Злуки. У 1919 році Гнат Юра поїхав до Кам’янця-Подільського, де на той час був петлюрівський уряд. Він прийшов з пропозицією, аби його і тих, хто з ним приїхав, взяли до трупи Садовського. (А Садовський на той час при уряді Петлюри був міністром культури). На що йому відповіли: “Створюйте інший театр”. І вони об’єдналися з театром, який був створений на теренах Західної України. Цим театром керував Амвросій Бучма і називався він “Новий львівський театр”. У листопаді вони вже стали одним театром, який був прикріплений до Галицької армії, що чинила опір більшовикам. “Новий львівський театр” зіграв певну кількість вистав. У Вінниці 28 січня 1920 року їм присвоїли ім’я Івана Яковича Франка, саме цю дату вважаємо днем народження нашого театру. Коли я прийшов до театру, тут не була зафіксована його історія. Була лише книга Білоцерківського, який працював у цьому театрі суфлером. Вона відображала дух часу і те, що відбувалося в театрі. Але це був епізодичний варіант. Я вирішив, що повинен знати все про той театр, в якому працюю. А зараз, з нагоди сторіччя театру, подаруємо всім працівникам театру мою книжку – “Щоденники директора театру”. Як кандидат мистецтвознавства маю на це право. У мене є певний досвід, школа Ігоря Дмитровича Безгіна. Маю багато робіт, які друкувалися в різних наукових збірниках університетів. Хочу їх видати окремим зібранням. Нещодавно зібрав весь архіві працюватиму над ще однією книжкою. — Ви працювали разом з Богданом Ступкою. У чому знаковість цих років? — Богдан Сильвестрович був геніальним актором. Саме у геніальності його знаковість. А чим більше у театрі талановитих акторів, тим більше глядачів, які хочуть на них подивитися, з ними поспілкуватися. У нього було мало часу, щоб займатися театром. Він багато знімався, був надзвичайно затребуваним. Найбільше йому можна низько вклонитися за те, що він робив на сцені театру, як його сприймали глядачі. У театрі Франка було багато знакових акторів, але в останній період він – найвидатніший. — Біля Театру Франка в останнє десятиліття з’явилися пам’ятники Гнату Юрі, Сергію Данченку, Миколі Яковченку. А чи планується спорудження пам’ятника Богдану Сильвестровичу? — Вже зробили ескіз цього пам’ятника, виліпили його з натури в глині. Але деякі фінансові питання поки не дозволяють його втілити в металі. Проте вже визначено місце, де він буде. Пам’ятаю, ставили пам’ятник Гнату Петровичу Юрі. Було багато людей. Закінчився процес відкриття. Ми підійшли з Богданом Ступкою до входу, стоїмо. Він палить і філософськи запитує: “А де ми з вами будемо?” Я кажу: “Ви отут”. На тому місці є прив’язка до пам’ятника. Мені дуже приємно, що ця ідея сподобалася Володимиру Андрійовичу Чепелику і його сину. Не встигли з пам’ятником до сторіччя театру, але ж на сторіччі життя не закінчується. — Який період роботи у Театрі Франка був для Вас найскладнішим? — Початковий. Провели аналіз роботи театру. Були дуже хороші вистави Сергія Володимировича Данченка, які заповнювалися стовідсотково. Але було і багато вистав, малоцікавих глядачеві. Середня заповнюваність була 243 чоловіка. Це дуже мало для тисячної зали. Тоді довелося займатися багатьма питаннями. Починаючи від реформування оплати праці. У 90-ті люди по півроку не отримували заробітної платні. У нас вона, слава Богу, була вчасно. Стояло питання реконструкції театру, будівництва камерної сцени. Це було не просто. Але ми не втратили поступу вперед. Ми знали, що робимо і для чого. Нині у нас багато молодих акторів. Ідалі братимемо молодь. Прийняли до штату двох надзвичайно цікавих молодих режисерів. Думаю, що такі режисери є не в усіх театрах Європи. Продовжимо зміну поколінь. Для того, щоб дати дорогу молодим, треба мати місця. Але при цьому намагатимемося всіх зберегти, нікого не виставити за межі театру. — Камерну сцену театру сміливо можна було назвати довгобудом. — Цю сцену кілька разів хотіли знищити. Доводилося багато боротися з чиновниками. Коли я прийшов до театру, то тільки починали закладати фундамент майбутньої камерної сцени. А коли вже було приміщення, з’явилося урядове розпорядження її розібрати і поставити тут дванадцятиповерховий житловий будинок. Бачив проєкт цього будинку. Таки вдалося відстояти нашу камерну сцену. Далі шукали спонсорів, які допомагали нам будувати. За спонсорські кошти робили дах. Якби вчасно не встигли його зробити, то будівля б просто затекла. Врешті нас включили до заходів до “Євро-2012” — і таки вдалося завершити будівництво. У той же час багато інших об’єктів, що були закладені ще в 90-ті, маю на увазі театральний інститут, республіканську бібліотеку для дітей та юнацтва та ін., так і не були добудовані. Після завершення реконструкції Театру оперу та балету у 1986 році було ухвалено реконструкцію театру ім. Івана Франка. Але практично її довелося робити самотужки без допомоги держави. Нині потрібні кошти, аби завершити цю реконструкцію. Ми звернулися з цим до Міністерства культури України. Сподіваюся, що нас почують. — На Камерній сцені імені Сергія Данченка крім звичайних вистав показують ще й фільми-вистави. — Це були ювілейні покази. Але зараз у нас є інша ідея. Ведемо перемовини зі “Світ-ТБ”. Вони будуть показувати наші вистави, які нині представлені в репертуарі театру на закордон. А записані вистави, які вже не йдуть на сцені, показуватимуть на Україну. Так ми хочемо нашою авдиторією зробити весь світ. Це будуть платні послуги – люди зможуть зробити певний внесок і подивитися виставу. Додатковий дохід для театру, а також додатковий глядач. Виїжджаючи за кордон, ми бачимо яка велика цікавість до нашого театру і в Європі, і в Америці, і в Китаї. До речі, якби не коронавірус, то восени ми б поїхали до Китаю. Скільки б ми не їздили за кордон – жодної копійки з державного бюджету чи власних коштів не вкладали. Все це роблять продюсери, які проводять гастролі. Лише перелетіти 70 чоловікам до Нью-Йорку – це вже величезні кошти. А ще треба включити проживання, добові тощо… — Доводилося бувати з гастролями і в Білорусі? — Ми гастролювали у Білоруському театрі ім. Янки Купали. Зараз цей театр фактично розформували, звільнили директора Павла Латушку. 14 вересня цьому театру виповнилося 100 років. Мали від них запрошення на цей день. Але вони не можуть святкувати в таких умовах. І тому я на відзначенні сторіччя нашого театру у присутності керівництва держави запропонував провести їхній ювілей на нашій сцені. Дуже гарно відреагував на цю пропозицію і наш президент. Я направив листи, які прийшли до нас з Білорусі, до Міністерства культури України. Думаю, якщо дозволить епідеміологічна ситуація, то проведемо ці заходи в жовтні. — Напевне, різна публіка сприймає виступи франківців порізному? — Звичайно. У кожній країні, кожному обласному центрі України публіка різна. Але хорошу, якісну виставу різні публіки сприймають однаково з захопленням, з криками “Браво!” Хочу згадати гастролі, які відбулися у Харкові і Полтаві. На перші дві харківські вистави було складно організувати глядача. Але вже всі інші вистави пройшли при аншлагах. Тепер щодо Полтави. Як зізнався голова Полтавської ОДА, після наших гастролей значно змінилося ставлення до театру і в глядачів Полтавщини, і у влади. — Вже багато років поспіль у театрі відбувається Міжнародний фестиваль жіночих моновистав “Марія”. У чому значення цього фестивалю? — Це унікальний фестиваль. Бо моновистава – специфічний вид театральної діяльності. Найбільше цим фестивалем опікується Лариса Кадирова. За шістнадцять років до нас приїздили гості з багатьох країн. Мені здається, що це надзвичайно цікава робота. Приміром японський театр “НО”. Приїздив актор і проводив майстер-класи. Це унікальна школа. Його рід вже 700 років займається цим видом діяльності. В Україні такого театру до цього ніхто не бачив. Він дуже специфічний. Наш український театр теж має свою специфіку. Українці дуже емоційні, але вони здатні поєднувати емоційність з розумом. Є раціональний театр, є емоційний, а є те й інше. Саме такий український театр. Мені здається, що це найскладніший підхід до театру. Курбас в Україні будував конструктивний театр, але разом з тим це був театр емоційний. Ми вміли це робити ще у 20-ті роки минулого століття. Та повернемося до фестивалю “Марія”. Він дає нам можливість познайомитися зі здобутками світових театрів. А зарубіжні гості можуть познайомитися з Україною. Таким чином ми не лише стверджуємо театральне мистецтво, але й стверджуємо Україну. Вони тут живуть, бачать Київ. Інколи ми їх вивозимо за межі столиці. Актори з інших країн бачать як живуть наші люди, спілкуються з ними. І це важливо. Пам’ятаю 1992 рік, коли ми вперше їздили до Відня. Говорив тоді директорці театру, який нас приймав, що ми українці. Вона каже, що такої нації немає, а ми росіяни. Беруть нам двох дівчатгрузинок, аби перекладали з російської. Я кажу, що вони нас не зрозуміють. Так і вийшло. Йде прес-конференція. Починаю принципово говорити українською мовою. Директорка театру на мене образилася, бо знала, що поганою російською я можу розмовляти. І пішла. Наш директор-розпорядник Данило Данилович Федоренченко (йому тоді вже було 75) взяв її на руки і приніс назад. Вона вже не могла вдруге втекти, бо тут були представники влади міста Відня. Вийшла монахиня і каже: “Прошу пана, дозвольте я буду тлумачити”. Я їй: “Прошу пані”. Це було перше принципове ствердження мови як ознаки державності. Я цим пишаюся до цих пір. — Свого часу при театрі була студія, яка виховала ціле сузір’я талановитих акторів. Чи не плануєте її відродити? — Ця студія фінансувалася профспілками. Коли у 1980-х профспілки перестали фінансувати, студія припинила свою діяльність. Але в Національному університеті театру, кіно і телебачення працюють викладачами
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
