Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Цей час, що біжить, як солдат: Швидко, пригнувшись – під кулями”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ганна ОСАДКО. Лічилка про війну

Слово Просвіти, №40 за 2022 рік

Неперевершена Не перестаємо захоплюватися впродовж усього життя довершеністю витворів природи: від звичайного вербового листка до вишуканої форми будь-якого суцвіття... І видихаємо зі своїх грудей: яка краса, яка довершеність... Ну хоч би ось цю краплину дощову на сповитій до зими бруньці... Немає тут надміру, асиметрії, карколомних поєднань: все співмірно і врівноважено, все доцільно і довершено... І ми лише стверджуємо: природ-но... І такі принципи – природності – лежать в основі культури. Адже надмір приголомшує на коротку мить, на певний часовий відрізок, на довжину одного-двох поколінь... Надмір метафоричності, гіперболізованості, диспропорційності... одним словом, всього того, що зветься модерністю. Природність подиху, голосу, без допінгування, крику до зриву, природного тембру голосу, без механічного підсилення власної інтонації, без... без... без... Не буду робити повного переліку тих некритичних надуживань, які властиві сьогоднішнім поезії, живопису, скульптурі, кінематографу... Перечитавши протягом свого творчого життя тисячі текстів, відвідавши десятки, а то й сотні експозицій світових музеїв, переглянувши тисячі фільмів і альбомів художників, зрозумів на фініші життя, що довершеним є лише те, що відповідає Сковородинському принципу природовідповідності. Не буду цитувати зумисно текстів із книги, як на мене, неперевершеної Ганни Осадко. Я закликаю всіх читачів “Слова Просвіти” прочитати від першого вірша-сповіді до останнього з надрукованих у сьогоднішньому числі. Щоб ми пораділи разом, що серед нас є поетка небуденного виміру, не просто талановита, а обрана Господом нині, аби надиктоване з неба ширилося на всіх українських просторах. Довершене поетичне слово, яке, я певен, перехлюпнеться згодом за географічні межі України. Мені ж залишається побажати поетці зберегти гостроту того слуху, до якого долинають ці високі небесно-земні змісти... Павло МОВЧАН *** Мамо і тату, в нас уже тиждень війна. Першого ранку я плакала, Та наступного дня вже здавала кров і плела маскувальні сітки. Третього дня бракнуло тканини, То ми із сестрою розпотрошили вашу шафу: всі ті прекрасні шалики, які ти, мамо, вдягала весною, постільну білизну, що купила для внучки, татові майки й сорочки із льону. А потім тканини бракнуло ще раз – Сітка у нас широка, аби захистити нею всю Україну – То кума відчинила свою крамницю з тканинами – І ми різали на тонесенькі смужечки Софт і котон, ситець й бавовну: Чорну, зелену, пастельну, коричневу, охру. Врешті у магазині лишилися тільки із квітами та в горошок. У всіх магазинах, мамо і тату, у всіх магазинах по Україні. Тож коли переможемо, наші жінки Одягатимуть сукні лише яскраві, лише заквітчані, загорошені). Що іще? – питаєте. Як би оце сказати, щоб ви не так хвилювались? Сашка пішов на війну. Так, не вміє стріляти. Так, не служив. Але він швидко вчиться. Сонька координує волонтерів. Як на роботу – з 9 і до 7. Втомлюється страшенно. Не прокидається навіть під час сирени. Хлопці підвозять, вантажать, допомагають. А, ще одне – не дивуйтесь, у вашій квартирі тепер живуть люди із Києва. Жінки і діти. Вони хороші, мамо і тату. Але ж ви це бачите і без мене. Тату, твій Путивль наші відбили. І Кубер твій відбили. В Сумах і Конотопі було дуже спекотно. Бомбардування і танки. Харків уже кілька днів під градами. У мене там друзі. В Чернігові страшно. Крилаті ракети влучають у школи. Київ стоїть на смерть. Не на свою, а їхню. Ви не хвилюйтеся, мамо і тату. Знову сирена. Ні, не тікаю. Куди тікати? Зараз на цій планетці ніде не безпечно. Ні, не страшно. У нас після дев’ятої тепер треба вимкнути світло По всіх будинках, щоб не бути яскравою мішенню. Але і це марниця, вони ж не прицільно стріляють, а валять ракетами абияк, Дуже здалеку, Їм навіть страшно поглянути в очі жертвам. І єдина свічка зараз у моїй хаті – Біля вашого портрета, Сиджу, розмовляю із вами, і навіть думаю (вибачте, мамо і тату) – Як добре, що вас вже немає, Що ви померли у мирі. Рак-самітник Привези мені мушель, – просила у чоловіка, – пару штук, небагато, щоб я просто собі нагадала, Що море і що весна – це буває насправді. Він привіз – підібрав на порожньому теплому пляжі, кинув у кишеньку наплічника, кілька годин літаком – і ось вони, твої червоненькі казкові квіточки, тішся, Ганю. Торкалася мушель – і посміхалася: у піврічну зиму за пластиковим вікном, в обличчя кандидатів у президенти на численних білбордах, у слова їхні порожні, як оті мертві мушлі… …а тоді… тоді з однієї вигулькнула тоненька клешня. А потім друга. І очі вигулькнули. То рак-самітник заховався у мушлю нічийну на далекому, як світле майбутнє, пляжі – та й так прилетів нелегалом у мій кінець лютого. Тинявся столом неприкаяно, Тягнучи на спині важке маскування – Ще самотніший, ніж зазвичай, Один-єдиний на цілу мою засніжену країну… А я спершу гуглила, чим його годувати – Та знаходила лише кулінарні рецепти, що готувати із нього, Тоді запропонувала йому котячий корм, Зробила басейник із підсоленою водою, А врешті просто дивилася відсторонено, Як він, геть втомившись тягати мушлю, Просто собі виліз назовні – Маленький і безборонний – Без жодної броні Без жодного захисту Без жодного моря у периметрі сотень кілометрів – Просто помилка Просто так сталося Просто ніхто не винен Ми дивились одне на одного – раки-самітники яких хтось знічев’я кинув у кишеньку наплічника і привіз на абсурдну планетку Зе у піврічну зиму на об’їзній – живіть собі, якщо зможете, а не зможете – так сі стало. Сім мільярдів раків-самітників, що тупцяють шукаючи сенсу шукаючи себе шукаючи одне одного на кухонному столі із зеленою цератою біля мисочки із підсоленою водою у маленькій зйомній квартирці... Про любов і черв’яків Що ти знаєш про світ, дівчинко-недоучко, що тікала з уроків на ранкові радянські сеанси, гардемарини стрибали на конях, як невловимі месники, ланфрен-ланфра та інші романтичні примочки, книги бібліотечні, які брала із жалості із найвищих полиць, із нерозрізаними сторінками, нуднючі, як і всі твої вчителі, окрім того, одного, історії, в якого була закохана. Осінь зміняла літо, у тебе росли груди, ти вигадувала любові та плакала насправжки, серце своє ділила на мацьопі шматочки, ніби різдвяну проскурку, аби для всіх вистачило, для кожної найбезіменнішої істоти. Хто ти, Що думала так багато, Дивувалася, навіщо люди люблять балакати, Дощових черв’яків через дорогу переносила У човнику худесеньких рук, Аби їх не розчавили машини: “Бо у черв’яків – аж п’ять сердець І лише мінімальний натяк на мозок”, Як то, напевно, правильно, міркувала, – Так мало думати і так багато любити. Уявляла собі, дурненька, Як оті черв’яки із п’ятьма палкими серцями, Буцімто Данко, Освітлюють шлях через замерзлий на грудку ґрунт Усіляким дрібнішим істотам, Мокрицям з гнойовиками, Підтримують їх морально, Кажуть: “Любов – понад усе, Любов – як Весна, Вона – тут і зараз, Просто зараз вона з іншого боку планети, ота весна…” Дiм Дім, що був спочатку каменем і глиною, а зовсім спочатку – землею первісною, дім, який пережив усіх своїх мешканців – спочатку галасливих й червонощоких, а за мить – захололих і на столі, одному для усієї родини (Нині там мрець, А завтра там хліб щоденний), І кожен спочатку під стіл, А потім на стіл, І кожен – у дім, А потім на дим кожен, На курище пам’яті, На курні шляхи снів полинових У дерев’яній лодії осені… Нікого, Навіть миші утекли звідси, Нікого, Чорне гніздо бузька на слупі – як голі ясна останньої баби останнього бога із цього дому. Війна в режимі онлайн Цей час, що біжить, як солдат: Швидко, пригнувшись – під кулями, Час, важкий, буцім наплічник – І нічого не викинеш, бо все важливе: Набої і кровоспинне, Спиною біжать мурашки, І не зупиниш спогадів уночі про дитинство – своє і синове, про козаків і розбійників через вічне тире, двір твій дитячий вже геть посивів – пух із тополі, пух, вінні,

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Мухи дрозофіли Вони з’являлись на кухні щоранку, Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі, Як голоси ведучих із радіо “Ера”, Дивились на нас зі стелі Зверхньо, буцімто безіменні прадавні божки із неба, “тре щось із ними робити”, – зітхала я, “угу, треба”, – підтверджував ти, Наганяючи їх рукою. Якогось ранку їх знову побільшало, І ти, не втерпівши, притягнув пилосос: Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи – Цілу генерацію, мегаполіс, поселення Мух дрозофіл – Ковть! “Уявляєш, а в них щойно був армагеддон”, – Констатувала я, цмудлячи каву. “Мабуть”, – погодився ти. Наступного ранку на стелі з’явились нові. – Бляха, – зітхнула я. – Муха, – підтвердив ти. – Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби в туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти, мила... А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів, За вікном пролітала тарілка, І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива) у сяючому скафандрі, Дивлячись на нас (моя розхристана голова – на твоїй руці, Впечатані складки пожмаканої постелі) – запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично: – Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила! …а тоді дістав пилосос зоряний – І без жодних докорів совісті – Нас, і будинок, і місто – Ковть! Господар повертається Яка ж дурепа! Ткала і порола, Порола, ткала і порола знов… Задавнена, задавлена любов Текла між пальці ниткою спроквола, І знову коло. Вже двадцяте коло… Не довершиться, Господи, ніколи Це полотно – безмежне, нескінченне – Триклятий саван. Не йому. Для мене. Бо – божевілля, як меди, тягуче, Бо – голос серед ночі точить, мучить: “Твоє чекання – то гірка облуда. Повернення не буде. Бо не буде”. Бо спогади непевні та солоні: Змагання з бігу… Переможцю – приз. На старт, увага, руш! Біжать, як коні. Я – замість кубка. Переміг Улісс. Він… не мене хотів. Хотів Єлену. Її усі хотіли. Золота! Палала Троя – села і міста – На честь сестрички. Та дісталась та – Інакша. Тиха, як трава зелена, Як качечка, як пір’ячко… Весілля, Офіра тіла (серця і руки). …А він пішов – як в магазин за сіллю. …А він блукав – віки, віки, віки… Його боги в свою рулетку грали (На нього – Всесвіт, а на мене – сто Безсонь жалючих виставили жала: Порола-ткала, знов порола-ткала, Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто). Вода і небо. Дика хитавиця. А перед очі – нескінченний ліс Чужих кобіт, яких кохав Улісс… А поміж них – Цірцея білолиця – Сім літ провів в полоні чорних брів… Ах, так, звичайно, волею богів… …Ти з нею ще… А я тихцем покличу, Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі. Про втому, перестояну в журбі, Бо не говорю. Бо слова – як птиці, Немає віри їм… Немає віри… Рука і серце – то моя офіра, Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою Прохромиш женихів… Який шашлик Із ворогів, що в дім твій увійшли Та мали наглість милуватись мною! Господар повертається! Вітає Його собака, нянька, вірна челядь, Земля, трава, господа…Там ще та є… Ну, як її… Ну, з нею нам постелять… Стара олива проросла крізь тіло, Коріння лізе, сплутується ніч, Немов клубок… За іменем поклич, Впізнай мене у шарварку облич, І ранок – білий. І волосся – біле… А ще – життя пройшло, як не було, А ще – сухе, аж кришиться, зело, Що вчора квітло – як любові знак… …………………………………… Проклята вірність галицьких Ітак… Місто Місто химерне, де міми, жонглери, черниці; губи – солодкі чорниці і чорна жага, фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці, кучері, довгі спідниці, перон, пилюга… …день, наче кіт, на пістрявій перині засне… Місто блаженне, в якому щасливі та не. Місто, що місить життя, наче тісто на булки, місто – як вирок, на голову сніг, як цидулка: похапцем літери курячі вгору і вниз, місто – бруківка, немов одруківка, карниз; голуб, що падає долу, а тінь голубина – вгору ширяє. Це місто – у небо драбина, напнута линва між “до” та “що буде по тому”; зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому, не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки… Місто – це звуки: голубка, трамвай, каблуки, Місто – як мітка чи родимка – щонайрідніше… Цоки і цоки. Зозулька в дзиґарику. Тиша. Втишено, вчаєно… Липовий чай. Охолонь. Місто, де руки зрослися листками долонь, гілля сплелося, коріння клубком повелося, сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся, щастя притишене, як немовлятко, росте пагоном сонця: – Кохання моє золоте. Це дихання відчути... Це дихання відчути, а тоді Пливти листочком жовтим по воді, Що гоїть, гой-я, гоїть і колише, Несе на хвилях у дрімотну тишу, Де спить, сховавшись в мушельку, душа – Шааааа... Де шепіт, де шовковиця шовкова, Де ні про що (про все) тече розмова, І річка, і слова течуть, і ми, Як ідоли, пливемо до зими... А врешті – і зима колись зникома. Кома. А після коми – повінь! І вода Шалено крутить – сильна, молода! І заливає душу, потім тіло, Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло? Аж раптом – ти. А за усім відтак – Так! І оксамити, і шарлати неба Розчулено притуляться до тебе: – Не треба... Літо – як щедроти духу. І пух летить – і все нам буде пухом: Земля, вода і золоті вогні – Ні... Цій осені синіють крила. Вітер Хустиною слова і сльози витер, Останній крок, і перший сніг, і – каррр! То ворон із горіха, мов Ікар, Злетів між хуртовинних веремій. Мій. *** Свою першу дорожню валізу я купила у 44 з хвостиком. Нині купила. Зимного, голого, дощового дня. Такого осіннього, що майже зимового. У якийсь енний день війни. Досі була не потрібна. Все моє поміщалось в наплічнику, іще не тривожному. Легковажному, як і я. Важче завжди носив чоловік – легко носив, як і жив легко. Усміхнено носив. Більше не буде ніколи. Амінь. …Сестра помагала: – Оцю бери, Анько, валізу! Тільки оцю! Так вона схожа на тебе, ну просто ти, Анько! І таку ти точно ніколи не згубиш. …Ось вона тут. Серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. Яскраво-червона. Дивного такого відтінку, Щось середнє між вишнею та кров’ю густою. – Фабричний Китай, – казала базарниця. – Із мегаміцного пластику. Хоч кидай його, хоч стрибай по ньому – все витримає. Чотири подвійних колеса, що обертаються навсібіч. Хоч по сходах, хоч по камінню – витягне. Ручка міцна висувна і замок кодовий. Так вона схожа на мене. Ну просто я викапана… Стою серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. На роздоріжжі Божому. – І куди мені далі? – питаю. Календар війни Почалось, як завжди, на світанку. Найперші зірвалися з ліжка Харків й Донбас. Потім вибухи в Києві й Сумах. Потім Одеса-мама – долетіли ракети й до неї. Острів Зміїний з його кораблем. Гостомель, Охтирка, де Бог воює за нас. 24 лютого – колись це був День народження лотереї. Пруть на Київ. ЧАЕС захопили. Воєнний стан, довгі черги, воєнкомат. Містами розлізлися броне- (не ті, що -носці, а ті, що уже -транспортери). Україна палає. Україна гатить у ворога і голосно б’є у світу набат. 25 лютого – колись це був День народження револьвера. Великий вихід із окупації. Чорні валки людей, домашніх тварин, машин, Тільки вінець вже терновий, бо вже немає ні вірусу, ні корони. Малин, Путивль, Волноваха і Київ. По трасах – криваві сліди від шин. 1 березня – колись це був день цивільної оборони. Ці розстріляні волонтери, що везли автівкою корм для тварин у Бучі, Ці солдати, такі ще юні та світлі, що співають побіля багаття. І гинуть біля. Цей розбомблений пологовий в Маріуполі. Ці сльози – струмки пекучі. 6 березня – колись була Прощена. Відсьогодні це непрощенна Неділя. День і ніч у підвалах, у сховищах, у довгих захланних горлянках метро, Під лементи плакальниці-сирени, під останні подихи теплотраси – Скільки сьогодні прийме біженців з України святий Петро? 9 березня – у минулому і повіки віків уже – днюха Шевченка Тараса. Жінки і діти тікають на захід, покинувши пуповину, закопану в садку, У розбитому вщент селі. Але гляньте – вертаються! – за покликом серця і сонця – Хлопці – ті, що й не мусили, та не могли інакше – в українську сансару важку. 14 березня – день українського добровольця й Божого охоронця. Вже не плачуть, а просто мовчать, зціпивши зуби Маріуполь, Херсон, Ірпінь, Телефонна остання розмова із Харковом – як перед смертю причастя, Чорним круком регоче над світом Чорнобаївки хижа і лиховісна тінь.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин