Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Мова – зброя, а не пісня солов’я

Слово Просвіти, №40 за 2022 рік

Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор катедри української мови Національного університету “Львівська політехніка” До проблем мовної соціології Теперішня національно-визвольна московсько-українська війна своїм ралом зайшла глибоко в серце та землю і видобула з них основні сенси – мову в її діялектному, родинному та націєтвірному сенсі. Саме вона, конкретно в нашій історії, робить нас унікальними, саме на це спрямоване понад 360-літнє вістря московської “денацифікації”, саме цього і досі не розуміє певна частина населення України – від окупантських зайд, що осіли на наших теренах від половини ХVII століття, до місцевих яничарів, манкуртів, перевертнів. У “Декларації прав національностей України” від 1 листопада 1991 року повторено з Закону УРСР “Про мови в Українській РСР” (1989 р.) безглузду мантру “мова, прийнятна для сторін” та угодовство з мовою-окупантом, що перекочувало і в чинний мовний закон від 2019 року: “Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевости” (ст. 3) (Мовні питання в Україні 1917–2000. Документи і матеріали. Сімферополь: Доля, 2003, с. 197). Саме з цієї пострадянської декларації запущено в інформаційний простір і суспільну свідомість абсолютно хибну тезу про проживання на території України “понад 100 національностей” (Мовні питання, с. 196). Натомість аналіз національного складу населення України, відповідно до перепису 1989 року, засвідчує, що в Україні проживало 51 млн. 452 тисячі 34 особи, серед яких 72,73% українців (37 млн. 419 тисяч 53 особи), 22,07% росіян (11 млн. 355 тисяч 582 особи) як безсумнівних окупантів чи їхніх нащадків. Представники інших національностей не сягають в Україні навіть одного відсотка! Найбільше серед них євреїв – 0,95%, відтак білорусів 0,86%, молдован 0,63%, болгар 0,45%, поляків 0,43%, угорців 0,32%, румунів 0,26%, греків 0,19%, татар 0,17%, вірмен 0,11% та ін. (Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник. К.: Картографія, 2001, с. 81–82). Себто окремі етноси в Україні, крім росіян як окупантів, на ту пору становили всього 0,8%. Україна – держава моноетнічної нації, де немає жодних підстав виокремлювати таку національну меншість, як росіяни, – бо це не “національна меншість”, а вбивці-окупанти. Від половини ХVII століття цей етнос послідовно і системно воює з Україною, апогеєм чого стала теперішня широкомасштабна війна, яку в нас через рабів при владі спершу називали АТО (антитерористична операція), а Путін зве її “воєнная опєрация”. Війна 2014 року розгорілася саме там, де через століття окупації викорінено українську мову, бо змінено етноструктуру краю шляхом Голодомору, репресій, виселення українців і заселення московитів. Допоки в законодавчому мовному політико-правовому полі України російській мові будуть приписувати інше виокремляння, крім як мова-окупант, доти українці перебуватимуть у статусі колоніяльного утворення і постійної війни! Доти вони будуть для москви притягальним магнітом своєї імперської політики з москвоязичним фундаментом. Що менше в Україні московської мови, то слабша москва, бо це кощієва голка їхньої сили, то ближча українська перемога. Перепис 2001 року підтвердив найчисельнішу етнічну спільноту – українців: понад 37,5 млн., тоді як упродовж тринадцяти міжпереписних років кількість росіян скоротилася на понад 3 млн. (від 11 млн. 355 тисяч 582 осіб у 1989 році до 8 млн. 334 тисяч 141 особи у 2001 році). Продовження на стор. 4—5 8–11 ІВАН ПРОСЯНИК ГАЛИНА ДАЦЮК

с. 4 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 Себто питома вага росіян в етнонаціональній структурі України зменшилася на 5%, що пов’язано передусім зі зміною етнічної ідентифікації, а не з виїздом з України. На 383 тисячі (себто на 78,7%) скоротилася єврейська етнічна спільнота, зумовлена її еміграцією до різних країн. Себто євреї за ознакою чисельности серед усіх етнічних спільнот перемістилися з третього на чотирнадцяте місце (Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. К.: Наукова думка, 2004, с. 7). Відомо, що серед першорядних функцій української нації є функція основного носія державної мови. Згідно з переписом 2001 року, мову своєї національности вважають рідною 85,2% українців, себто українську мову вважають рідною 67,5% населення України. Натомість 14,8% (5,5 млн.) українців рідною мовою назвали російську, що і є промовистим коефіцієнтом змосковщення українців (Етнонаціональна структура, с. 10; Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008, с. 5). Напередодні великої війни соціологічне опитування від КМІС, “Рейтингу”, СОЦІС, Центру ім. Разумкова засвідчило, що 90,6% населення України вважає себе українцями, 6,3% – росіянами, 2,7% – представники інших національностей. Себто відбуваються позитивні тенденції в площині національної самоідентифікації та нарощення українськомовних можливостей, що неминуче викликає панічний спротив з протилежного табору прихильників московізації України. Звідси і подальші колоніяльні ініціятиви з розв’язання мовного питання, звідси і розпалена війна, аби врятувати рештки язика в Україні як основної прив’язки до москви. Як каже латинське прислів’я, “Що ліки не лікують – лікує залізо. Що залізо не лікує – лікує вогонь”. Залізо й огонь лічать і очищують, перетоплюють душі. Світова війна розколисала уми, потрясла до основ психіку, огонь революції зробив своє, перевернув догори ногами все, і полуда з очей починає спадати. Хто скорше прозрів – той скорше і зцілився. Серед огня і бурі й наша національна психіка перетопиться, викристалізується і перестане бути чимсь половинним, гнучким і без форми… Україна вже народилася” (Євшан Микола. Вибране. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2020, с. 618–619). Це сказано майже 100 років тому в час Першої світової війни, яку нації знайшли в собі сили відповідно назвати. Автор слів — непопуляризований в нашому збоченому ліберально-матеріялістичному суспільстві ідеаліст, вояк і мислитель, літературний критик (а отже, ідеологічний аналітик доби і способу мислення українців) Микола Євшан (1889–1919). Його міркування сповна накладаються на теперішні обставини великої війни, яку й досі в світі, а почасти і в Україні називають безбарвним словом “конфлікт”, попри її очевидні глобалістські виміри. Остання мовна соціологія від групи “Рейтинг”, проведена 17–18 серпня 2022 року в час великої війни, засвідчила (крім тимчасово окупованих), що 76% опитаних вважають українську мову рідною (за переписом на 2001 рік — 67,5%), 19% – російську. Водночас 30% російськомовних назвали своєю рідною мовою українську. Зростає кількість тих, хто частіше розмовляє українською мовою вдома: 51% зазначили, що розмовляють вдома українською (у квітні 2022 року – 48%), третина – двома мовами, 13% — російською. Більше половини жителів півдня та сходу двомовні, близько чверти – російськомовні. Використання російської у побуті зменшилося приблизно вдвічі. Отже, війна вплинула на процеси природного вибору рідної української мови, але вони ще складніші, ніж деокупація територій, бо мова – це матеріялізація способу мислення та картини світу. На жаль, досі не відбулося засадничих змін у свідомості людей з трактування мови як засобу комунікації на мову як основу націєта державотворення. Варто негайно повертати до наукового та публічного дискурсу праці націоналістів-інтелектуалів, зокрема Лева Ребета, що трактують мову та націю як взаємозумовлені залежності: “…змагання за поширення своєї мови – це змагання за поширення володінь кожного народу, а денаціоналізація полягає передусім у накиненні другому народові своєї мови. Рідна мова як інструмент думання неповторна, і людина користується в своєму внутрішньому житті тільки однією мовою, навіть коли знає більше мов” (Лев Ребет. Теорія нації. Львів, 1997, с. 138). Дещо з історичного контексту Чому ми збереглися як окремий етнос, попри понад 350-літній період втрати державности через окупацію Московією? Бо саме мова була тим кордоном, що відмежовувала нас від ворога й об’єднувала всередині. Богдан Хмельницький на перемовини до Московії їздив з перекладачем, і це найпевніший доказ нашої різности з московитами: “...московити мали чималий клопіт як із розмовною, так і з літературною мовою тогочасних білорусів та українців. Вони часто неправильно їх розуміли; у них було мало кваліфікованих перекладачів; вони навіть не могли “очистити” макаронічний текст, переписуючи його задля внесення до важливих офіційних документів” (Кінан Едвард. Російські історичні міфи. К.: Критика, 2001, с. 56). Разом із посольством до Москви в особах генерального судді Самійла Богдановича (Зарудного) та переяславського полковника Павла Тетері відправлено військового перекладача Якова Івановича. Що стосується договірних умов, які виходили від Москви, то вони викладені в жалуваній грамоті Богданові Хмельницькому і Війську Запорозькому в 11-ти статтях та в царських указах (від 27 березня 1654 р.) – і писані в Москві московською мовою і перекладені “белорусскимъ письмомъ” (тобто українською мовою – І. Ф.) (Яковлів Андрій. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). К.: Смолоскип, 2003, с. 108, 114). У мовно-політичному питанні державницького характеру зауважимо на одному з надважливих пунктів Гадяцької угоди від 6 вересня 1658 року про ототожнення Руси не лише з грецькою вірою, “а мовою руського народу, що не збігається з державними кордонами, однак становить об’єктивну етнічну реальність” (Фаріон Ірина. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2015, с. 319). Джерело цієї визначальної соціолінгвальної тези сягає часів саме гетьмана Богдана Хмельницького, зокрема маловивченої ситуації з укладенням Раднотського миру 1656 року, що передбачав зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Европи за участи шведсько-трансильванських та українських перемовин. Військо Запорозьке в особі Богдана Хмельницького готове було приєднатися до Раднотської коаліції (і це після так званої Переяславської ради) та підписати угоду зі шведським королем лише після того, як за гетьманом визнають “права на всю стару Україну або Роксоланію, де була грецька віра і мова ще існує – до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею” (Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ Военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановленія дворянскихъ провинціальныхъ сеймовъ, въ Югозападной Россіи. К., 1908. Ч. III. Т. VI, с. 201-207). Відтак наступний гетьман Іван Виговський, а згодом Дмитро Дорошенко у своїх угодах чи універсалах послідовно використали це напрацювання дипломатії Богдана Хмельницького: межі мови – це межі України. Це, власне, та думка, якою тепер послуговується Путін, “захищаючи” “рускоязичноє насєлєніє” як належність своїй державі. Вперше цю думку висловила його колишня дружина на початку третього тисячоліття на одному з філологічних форумів: “Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык. Эти слова супруги одного из экс-президентов России (йдеться про 2011 р. – І. Ф.) наглядно иллюстрируют, насколько принципиально для россиян продвижение “великого и могучего” в общественную жизнь и образовательное пространство других стран”. Проте згодом Путін перевершив свою колишню дружину в визначеннях меж імперії. 2016-го року на врученні премії Російського географічного товариства він запитав у дев’ятирічного хлопчика, де закінчується Росія. Той відповів, що на Беринговій протоці – натомість Путін підказав, що ніде. Розв’язана ним війна проти України стала початком здійснення божевільної імперської амбіції, починаючи від анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей 2014 року. Позаяк ні в середині України, ні на міжнародному рівні він не отримав належної відсічі, 24 лютого 2022 року сталося його повномасштабне вторгнення. Як казав свого часу тиражований класик, московський ведмідь наступатиме доти, поки европейські звірі не дадуть йому відсічі. Передумова нападу – захист “рускоязичного насєлєнія”, про що він і заявив 12 жовтня 2016 року: “Наголошу, що ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі, змушені були відреагувати на прагнення людей, що живуть в Криму, повернутися до складу РФ”. Війна і мова 2022 року Абсолютним шоком для путінської армії став героїчний опір Путіну Південно-Східної України, що на мовному рівні не пройшла ще періоду російськомовної деокупації і де українська мова належно не поширилася і не запанувала. Себто спостерігаємо відрадний процес розколонізації українців на рівні фізичного спротиву московським окупантам, але ще з його мовою на устах або почасти з суржиком, який, сподіваюся, стане реверсним переходом до української мови, а не навпаки, як це було в часи імперії зла СССР: від суржика до московської мови. Війна таки зрушила колоніяльну російськомовну інерцію (какая разніца чи не на часі), про-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин