Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Це втоптана стежка до серця читача, який емоційно та чуттєво проймається всім написаним”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Петро Шкраб’юк та його “Портрет з осені”

Слово Просвіти, №40 за 2022 рік

Броніслав СОХАЦЬКИЙ, педагог, доктор філософії, член літературної спілки “Огневежа” (Хмельниччина) Під такою промовистою назвою – “Портрет з осені” – і пішла у широкий світ збірка поезій Петра Шкраб’юка – знаного в Україні поета, есеїста, літературознавця, редактора, автора тринадцяти поетичних книжок, лавреата багатьох премій, відомого громадського діяча. В його доробку стрижневими розмислами є любов та її роль у бутті українства. Під цим поняттям Петро Васильович розуміє одне з основоположних почуттів, яке накопичує в собі позитивну духовну енергію – енергію радості, захоплення; робить людину життєрадісною, лагідною, возвеличує залюблених над звичними буднями життя, є надійною умовою створення щасливої, надійної, міцної сім’ї, сприяє захисту Вітчизни. Тому він у вступі-мініатюрі ставить її на чільне місце: “Тут все: любов, думки палкі. / І час новий на тлі віків”, – наголошується ним. Цьому високому, світлому благові лірик присвятив низку віршів: “Вибір”, “Гармонія”, “Загадка”, “Не рабський вірш”, “Причастя”, “Церква”, “Скрижалі”, “Особисте”, “Танець”, “Услід за Сосюрою” та інші. З аналізу цих поезій випливають такі типи любові: любов до Бога, батьківська любов, любов дітей до батьків, любов до Батьківщини та природи. До найвищої форми любові поет відносить любов людей до Всевишнього. Їхнє життя з ним є справою небуденною; воно “подячне і натхненне”. Власне, йому народ і повинен дякувати за все: “За ніч, що розмисли несе, / за місяць, що під оболоком, / за квіт буття, що вріс глибоко, / – в усьому велич і хосен”, – підкреслюється у вірші “Гармонія”. Він переконаний в тому, що запорукою досконалення нашого суспільства є неминуче домінування в ньому християнської любові. Завдяки їй життя його членів наповнюється метою, ціллю, сенсом. Життя дитини починається з материнської любові, з її неповторного, незабутнього тепла, ласки, ніжності. Про це поет бентежно повідає: “Колиски скрип і мамин спів свідомість нашу освітили”. Він щиро признається, що сам дуже любить Альона РАДЕЦЬКА, м. Хмельницький Любов і шана до України наповнювали душу Лідії Ярохно з дитинства. Як зізнається поетеса, українське слово, як магніт, притягувало її, ще маленьку, до книжки і забирало години на пізнання нових істин. Лише тепер вона розуміє, чому це так було потрібно. – Багато років я працюю вчителькою української мови і літератури в місті Старокостянтинові на Хмельниччині, – розповідає Лідія Іванівна. – Своїм дітям передаю те, чого навчилася за життя і засвоїла на уроках рідної мови у своїх учителів. Це ті цінності, котрими хочеться ділитися, адже у них – світло, добро, любов і повага один до одного. Цю війну, котру сьогодні розв’язала московія, ми поборемо. Обов’язково. “Бо в серці маєм те, що не малюків – “цю провесінь діточу”, називаючи їх ангелятами. Вони є для батьків “подарунком любові”. Любов, полонячи душі молоді, породжує у них гостре відчуття райдужного настрою, додає їм сили, енергії зносити, перемагати всілякі життєві негаразди. Ставши його бранцями, вони творять “буття оранжерею”, а ім’я закоханої дівчини для юнака – “цвіте в його душі”. Любов до неньки-України, як глибоко мислить письменник, мала величезне значення в боротьбі народу за незалежність, свободу, за рідну віру, культуру. Для нього взірцями такої любові були славні лицарі волі – козаки, звитяжні воїни УПА, герої Небесної Сотні. Їхні подвиги нині щоденно повторюють безстрашні захисники й захисниці у смертельних боях з терористами-фашистами, нелюдами-окупантами, з путінською Московією. Остання (вже вкотре!) рясно сіє в Україні смерть, каліцтва, руїни, ламає людські долі, ширить страх: “Північна лють, наїзд, обман… / Злоби густий, їдкий туман / висить донині над землею / І точить кров із свіжих ран”, – з великим болем пише гуманіст в об’ємному циклі рубаїв “Говорять синьо-жовті стяги”. Він твердо вірить: “Війна помре, поля засіють – / І все знов буде, як нове”. Авжеж, митець має рацію сказати і таке: аж ніяк не можна не любити нерукотворну, неосяжну красу природи, дану нам Творцем. Як вправний художник, він змальовує її прекрасними словами-фарбами: соловейко в кущах без запинки виспівує свої мелодії; роса сріблом виблискує на стеблинках трав; бабине літо дарує нам своє тепло; осінь позолотила стежки, дороги; лелечий клин додому спішить з чужих країв. На думку поета-природолюба, не випадає людям бути байдужими до вроди довкілля. Спілкування з ним він справедливо називає “краплинами щастя” і шляхетно запрошує їх “потішити свої очі”. Для нього воно є милим ще й тому, що підказує нові ідеї: “Самі приходять в гості теми, / Коли жовтіють хризантеми”, – читаємо у вірші “Зміни”. Закликаючи людей тішитися всім прекрасним, що має природа, Петро Васильович радить шанувати її фауну і флору. Між суспільством та нею мають панувати не меркантильні, а цивілізовані відносини. Опоетизовуючи названі типи любові, письменник не ігнорує, не відсуває на периферію увагу до інших людських чеснот – доброти, совісті, віри, надії, розуму, емпатії. Сукупно вони і є духовною міццю, здатною протистояти заздрощам, гніву, ненависті, байдужості, жорстокості, жадібності. Не обминає автор збірки і такі важливі теми, як смерть і безсмертя. Суть першої зводиться до того, що над кожним індивідом тяжіє Божий закон – закон смерті. Про нього у Біблії так і сказано: “Буває, дорога людині здається простою, та кінець її – стежка до смерти”. Вірить поет у воскресіння мертвих й потойбічне існування ділів (“Безсмертя”, “Я – син народу”, “Дотик вічності”, “Колобіг”), куди увійшло більше шістдесяти віршів, переважно патріотичної тематики. Кожен із них – це втоптана стежка до серця читача, який емоційно та чуттєво проймається всім написаним. Тут, справді, біль і сльози, материнська любов і співчуття, ранимість душі і віра у краще “завтра”. Тут – непохитність, чоловіча витримка та стійкість, незламність і відчуття боротьби. Лідія Іванівна воює з окупантами своїм гострим словом, яке проймає до глибини душі. Це добре помітно у вірші “Сучасним Атлантам”: Б’ють кремлівські куранти, Окупанти, десанти, моксель-диверсанти – Лавиною. Та звелися Антанти, наші мужні Атланти Й тримають небо над Україною. А далі відчувається жага і сила слова: Проти них – “Іскандери”, Проти них – людожери, І ракети крилаті, і “Гради”, І “Рапіри”, й вампіри, і мародери, І кадирівські шкуродери, А за ними – лиш Правда… Ця поезія є прикладом того, якою може бути любов жінки до своєї землі, до її людей, а особливо до наших захисників, які сьогодні віддають найцінніше – своє життя – за свободу і незалежність України. Упродовж усього життя поруч із Лідією Іванівною – Тарас Шевченко. Його вважає своїм натхненником та найкращим порадником. Йому присвячує свої вірші. душі. В “Загадці” він про це говорить: “І дотепер мені загадка – / Душа… Вона (чи знаєш ти?) / між небом і землею кладка, / аби у вічність перейти”. Єдине її (людини) безсмертя – на Небі. Особам старшого віку, “коли вже все позаду”, Петро Васильович щиросердно пропонує не замуровуватися у пасивний стан, пам’ятаючи: горітимеш в житті впівсили, то й відповідно житимеш у півжиття. Спокій йому ще не сниться. І доказом цього є написані ним за кілька останніх урожайних років злободенні, змістовні, об’ємні роботи – збірка “Усе на світі таїна”, світоглядно-прозова есеїстика “Над Простором і Часом”, “Буття у двох світах”, “Попід Золоті Ворота” (удвох виданнях) та ін. Перебуваючи в солідних літах, поет ще має велику наснагу, яку йому за чесну, самовіддану працю дарує сам Бог: “…Отак живу – і залюбки. / Всевишньому я вдячний красно, / що і мої живі рядки / засіялись думками рясно”, – сповідально мовиться ним у вірші “Я тут, де вже не був давно”. На його думку, не можна називати старість повним занепадом фізичних й розумових потенцій, “спокійним тилом”; вона також у багатьох творчих, соціально активних особистостей має “злет стрімкий широких крил”, життєву, професійну мудрість, відчуття громадянського обов’язку. Окрасою збірки є також і те, що її автором, дотично до теми дослідження, цілеспрямовано використано усну народну мудрість – прислів’я. Резюмуючи, відзначимо: розмислам Петра Васильовича про роль любові в житті властивий доволі широкий діапазон охоплення нею її буття. “Портрет з осені” – мудрий, доброзичливий, великодушний порадник читачам різного віку. Книга вражає віталізмом, пантеїзмом, багатющим словесним арсеналом, наснажена християнським життєтворчим гуманізмом.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин