16 Подія року · “Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Ковчег у Хлібні
Слово Просвіти, №40 за 2022 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка
Ця виставка виводить людей на світлий бік. Вона як прелюдія нашої Перемоги і провидиця майбутнього. Кожного, хто ступив у ці дні на Ковчег у “Хлібні”, цей унікальний Задум обдарував хлібом духа і сили. Проєкт складається з дев’яти персональних експозицій, кожна з яких презентує творчість українських митців: Віри Кулеби-Баринової, Олексія Потапенка, Інни Пантелемонової, Олександра Мельника, Миколи Жулінського, Мар’яна Луніва, Ігоря Романка, Надії Мартиненко та Андрія Котлярчука. Кожен із них – унікальний митець з особистою історією. Зібравши їх у спільному Ковчезі, кураторка виставки Леся Кочергіна увиразнила їхні роботи в особливий спосіб. Тут немає випадковостей. Тут кожна експозиція доповнює і розкриває іншу. А разом картини створюють цілісний образ України – прадавньої, новітньої і майбутньої. Виставка продемонструвала, що Україна, за яку сьогодні йде Велика війна, – країна унікальної давньої культури, в основі якої – жага до життя (вітальність), любов до світу (кордоцентричність), намагання пізнати його і творити у свободі. Для українців потреба творити – щоденна, як молитва. Ми сто разів захопимося, поки обійдемо зали, стільки ж порадіємо, замилуємося, заплачемо, прориваючись емоційно крізь тисячоліття до сьогодення. І випливемо на берег, щоб сісти і тисячу разів подумати про прекрасну нашу землю та чудових людей, яким Бог її вділив і які готові віддати за неї життя, щоб не дісталась одвічному ворогу. Хоча ми добре знаємо, як люблять українці це життя! Цю виставку неможливо пробігти, її потрібно прожити. Сісти перед кожною картиною і витягти зі щільників пам’яті те, що на серці. І зчитати, насамперед, себе. Віднайти напівзабуті імена, події, знаки, символи, які від народження складають сенси буття. І тільки тоді, коли зануришся углиб справдешності, перед тим сто разів спитавши себе, хто ти і наскільки в тобі живе жага пізнавати, і уклавши мінімум відповідей, – лиш тоді зможеш розгледіти себе у Ковчезі. Ти неодмінно знайдеш цю маленьку цятку у високому небі Чумацького шляху, заселеному Україною. Ти відчуєш себе на цій твердій породі Святої Софії, у “Хлібні”, що спекла тобі хліб святочний, небуденний, який зветься Україною. І лиш розкодувавши себе, можна приступити до картин і зрозуміти, наскільки вони суголосні твоєму світу і часу. Віра Іванівна Кулеба-Баринова маленькою дівчинкою – два з половиною рочки – пережила страхіття Другої світової війни, коли мама кинула їх із братиками в яму, аби захистити від окупанта. На її дитячих очах загинула годувальниця-корова. Віра все життя пам’ятала ці страшні картини і вірила, що більше війна на її землю не прийде. Бо українці люблять мир і землю. Бо для них поняття материнства – святе. Бо їм хочеться засівати поле і плекати хліб. Бо скільки б не біг українець, міряючи землю, він бігтиме далі, а під кінець ще й шапку кине: “А отут я огірочки посію…” Про це її триптих “Земля. Незабутнє”. Але лютий ворог приніс у наш дім Велику війну. І творчість Віри Іванівни зазвучала з новою силою. – Я кинулася до Шевченка,
бо Кобзар рятував і в голодній хаті, його знали напам’ять, як Отченаш. Бо наше колесо котиться від Шевченка. І я приступила до “Наймички”. Малювала на сировому полотні. Останню роботу не могла витримати, коли наймичка Ганна, висохла, стражденна, на передсмертному ліжку дочекалася сина і нарешті признається, що його мати. Навіть воли у мене ревуть від такого потрясіння. Олександр Мельник писав “Щасливу”, коли почалася Велика війна. За вікном бахкали ворожі ракети, під Києвом ішли бої. А художник малював прекрасну жінку, як Богоматір, як Україну. Так він відчув її, ставши за мольберт як Воїн світла, впевнений, що самосвідомість народу треба будувати на історичній пам’яті. У цій виставці закодовані історії кожного художника, злами, відродження, пізнання себе і творення себе. Долі різні, по-своєму непрості, як доля України. Яку вони обрали для життя і творчості. Чиєю долею і болем вони живуть. За яку воюють. Чиє майбутнє творять. А щасливого майбутнього гідний лише той, хто щодня бореться за свободу. У “Ковчезі” закладено багато сенсів – українських і загальнолюдських. Цю виставку має побачити світ. Тоді лише він зрозуміє, що означає Україна на планеті Земля. І неважливо, що відповіді на всі запитання світ не одержить, але байдужим до землі, яка має Ковчег з таким унікальним скарбом, вже не залишиться. Вірю, що Ковчег під дев’ятьма вітрилами мандруватиме світом, як Чумацьким шляхом, під яскравою зіркою Україна. Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали. P. S. Мистецький проєкт здійснено за підтримки Благодійного фонду “Зірка”. Засновниця Фонду Зоряна Пелех наголосила, що Україна сьогодні – не лише кров і руїни, а й життя в усіх його виявах. Повнокровне мистецьке життя продемонструвала унікальна виставка “Ковчег”, що стала знаковою культурною подією всеукраїнського масштабу. Тридцять відсотків коштів від продажу картин буде направлено на відбудову житла для людей, що втратили свої домівки. Бо у кожної українки і кожного українця має бути свій ковчег – святий і надійний.
У галереї “Хлібня” на території Національного заповідника “Софія Київська” завершилася благодійна мистецька виставка “Ковчег”.
З художницею В. Кулебою-Бариновою біля її триптиха “До мами”
На світлині (зліва направо): Мар’ян Лунів, Ігор Осташ, Віра Кулеба-Баринова, Леся Кочергіна, Олександр Мельник, Інна Пантелемонова, Микола Жулінський
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
