Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Історія «Просвіти» · “Друзі були активними членами “гуртка молоді” – старшої групи народовців. В цей період Одеська громада мала значний вплив на молодь міста”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Дослідники рідної мови з Бердянська

Слово Просвіти, №40 за 2022 рік

Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, м. Одеса Старшим був Трохим, який народився 4 серпня 1861 року, Василь – 8 травня 1862 року, обидва росли в багатодітних сім’ях. В обох родинах не вистачало коштів на навчання в гімназії, тому діти вступили до приходської школи, а потім до двокласного міського училища. За успіхи у навчанні обоє приносили додому похвальні листи та подяки. Саме під час навчання в училищі починається формування особистості у юнаків. Доля звела їх з людиною, яка сприяла певному формуванню світогляду та наукових уподобань. Це був колишній народоволець Василь Лукич Мартинович, виключений з четвертого курсу університету за політичні погляди, котрий протягом 1875–1876 рр. був завідувачем Бердянської двокласного міського училища. Навчаючись в училищі, хлопці беруть активну участь у культурно-літературному гуртку, організованому В. Мартиновичем разом зі вчителем В. Чорнобаєвим. Гурток мав чітко виражений демократичний характер, що пробуджував інтерес до рідної мови, української пісні: гуртківці читають твори Г. Квітки-Основ’яненка, “Чорну раду” П. Куліша, “Кобзаря” Тараса Шевченка та ін. Талановиті педагоги, помітивши неабиякі здібності учнів, взяли обох під свою опіку, допомагаючи готуватися до подальшого навчання. Як згадував пізніше В. Кравченко: “Мартинович побачив мене, може найбільш обдертого свого школяра, продав своє найдорожче майно – рушницю й зодягнув мене”. Саме вони — Мартинович та Чорнобаєв – підготували та дали змогу вступити юнакам до Феодосійського вчительського інституту у 1877 р. З обома своїми наставниками Трохим Зіньківський та Василь Кравченко підтримували зв’язки до самої їхньої смерті. У серпні 1877 р. друзі разом відбувають із Бердянська до Феодосії, а звідти до Карасубазара (нині м. Білогірськ), де тоді, через російсько-турецьку війну, був тимчасово розташований Феодосійський учительський інститут. Умови життя та навчання в інституті були складні. Та доля склалась так, що через прогресуючу хворобу очей Трохим змушений був залишити інститут і їхати на лікування до Харкова. Гроші на лікування зібрали директор та викладачі інституту. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського. Майже два роки він мешкає у Харкові, працюючи помічником пекаря, згодом робітником у друкарні. Життєві труднощі та незгоди не спиняли допитливого Василя Кравченка у його прагненні до знань. Він навчався з великим інтересом, багато читав, посилено займався самоосвітою, готуючись до майбутньої освітянської діяльності. Але в 1880 р. поліція заарештовує вчителя Василя Мартиновича і під час обшуку знаходить листи від його учня – Василя Кравченка. Ці листи стають причиною обшуку і в квартирі випускника Феодосійського учительського інституту. У той час, коли В. Кравченко проводив свою останню контрольну лекцію в школі, поліція знайшла його листи до Мартиновича. Тож Трохим Аврамович Зіньківський В. Кравченка позбавили права займатися педагогічною діяльністю, замість диплома видали посвідку про навчання в інституті. 2 червня Василя Кравченка “за підозрою у приналежності до Феодосійської групи народовців – для виправлення”, було направлено рядовим у 60-й резервний піхотний батальйон. У липні 1879 р. Трохим Зіньківський, назбиравши трохи грошей, повертається до Бердянська і у вересні успішно складає іспити при Бердянській гімназії, за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська, і здобуває право вступу добровольцем на військову службу. Згодом він пароплавом вирушає до Керчі, а звідти – до Сімферополя, де його в жовтні зараховано на військову службу в той самий 60-й піхотний резервний батальйон. Друзі знову були разом і в серпні наступного року вони вступають до Одеського юнкерського піхотного училища. На той час училище своїм авторитетом не поступалося місцевому університету. Саме в цьому закладі в той час викладав історію випускник Київського університету, відомий громадський діяч Півдня України, вчений, близький товариш М. Драгоманова Леонід Смоленський. Йому було заборонено працювати в установах народної освіти за приналежність до Української Одеської громади. Однак ця заборона не поширювалася на військові учбові заклади. За спогадами багатьох випускників цього славетного училища на лекції Л. А. Смоленського збиралося практично все училище, “лекцій тих жоден, навіть гірший юнкер, не пропускав. Усі офіцери й викладачі, на чолі з самим начальником юнкерського училища, полковником Сидоренком, були присутні на тих лекціях”. “Кожна національність, в т. ч. українці, можуть добитися рівноправ’я шляхом підвищення свого культурного рівня і необхідно кожній свідомій людині проводити таку роботу серед населення”, – вчив своїх учнів Леоніл Анастасійович. Значно пізніше Василь Кравченко стверджував, що Л. Смоленський надихнув його до наукової роботи, наголошував, що “з цього ж моменту можна рахувати початок моєї науково-культурної діяльності на благо українського народу”. Під впливом свого вчителя друзі з 1880 р. брали участь у роботі з підготовки Українського словника, проводячи вибірки зі старих українських видань окремих слів та оригінальних речень. По мірі накопичення потрібного матеріалу Л. А. Смоленський передавав його М. Комарову, який був тоді редактором майбутнього російсько-українського словника. Друзі були активними членами “гуртка молоді” – старшої групи народовців. В цей період Одеська громада мала значний вплив на молодь міста. Василь Кравченко згадував, що головою гуртка старшої групи народовців був його колишній товариш і земляк – бердянець Антон Хоєцький, який вчився в Одеському університеті. Сам В. Кравченко був “зв’язковим”. Його завдання полягало в передачі та зберіганні літератури. “Забираючи свіже привезену з Петербургу літературу (“Народна воля”, “Земля і воля”), – згадував згодом Василь Григорович, – частину передавав Зіньківському, а частина була в мене. У нас двох було 70 чоловік юнкерів-читачів”. Гуртківці діяли за всіма правилами суворої конспірації – читачі один про одного нічого не знали, що стало їм у пригоді після 1 березня 1881 р., коли після замаху на Олександра II та відповідних контрзаходів збоку одеської влади – ув’язнення Л. Смоленського, з юнкерів-громадівців ніхто не постраждав. У серпні 1882 року друзі закінчили училище, отримали офіцерське звання підпрапорщика й відправились до місця своєї служби. Друзі потрапили до 126- го піхотного Рильського полку, батальйон Трохима дислокувався в Черкасах, а Василя – у Житомирі. Обох офіцерів призначили на нестройові посади. У період з квітня 1884 по лютий 1885 рр., коли частина Рильського полку стояла в місті Умані, Василь Кравченко зустрівся з Трохимом Зінківським і вони, безпосередньо спілкуючись з Михайлом Комаровим (який працював тоді нотаріусом в Умані), ще наполегливіше та самовідданіше провадили пошуки потрібного для словника матеріалу. Надалі життєві шляхи друзів розійшлися, але вони продовжували служити у війську та підтримувати зв’язки з Б. Грінченком, М. Комаровим, М. Лисенком та іншими українськими діячами. У березні 1883 р. Трохим Зіньківський знайомиться з Ганною Тимофіївною Сервичківською, майбутньою дружиною, яка згодом народить йому доньку Ангеліну. Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Він мріє про вступ до Одеського університету, але для цього потрібен гімназійний атестат. Тому в квітні – червні 1886 р. при Другій Київській класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Трохим мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Після іспитів знову повертається до військової служби. У липні-серпні наступного року успішно складає екзамени до Військово-юридичної академії в Петербурзі. Перебуваючи у Петербурзі впродовж 1887–1889 років, Т. Зіньківський налагоджує контакти з вихідцями з України, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів-українців. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликає збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати. Перебуваючи в північній столиці видає власним коштом збірку оповідань “Малюнки справжнього життя”. Перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки. Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик, але отримує відмову. Згодом пише оповідання “Сон”, перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію. Наступного року закінчує навчання у Військово-юридичної академії за першим розрядом у званні штабс-капітана. У червні 1890 р. штабс-капітан Зіньківський повертається до Києва. Незважаючи на затяжну хворобу легень, продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з найкращих оповідань “Моншер-козаче”. Виснажений хворобою, Трохим Аврамович подає рапорт про звільнення з військової служби за станом здоров’я. У рапорті зазначає, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, при звільненні був покараний – його позбавили пенсії. Стан здоров’я Зіньківського різко погіршується, він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Підтримує його лише О. Кониський. Дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє. 25 квітня 1891 р. Т. А. Зіньківський їде до Б. Грінченка, сподіваючись на покращення стану здоров’я. Але в дорозі він застудився і ще більше ослаб. Його сподівання на одужання не виправдались. 30 травня, вже тяжко хворий він вирушає до Бердянська, сподіваючись, що у ріднім краї, йому допоможе морський клімат та родинне оточення. Василь Григорович Кравченко Батько та родичі щиро піклувалися, аби порятувати Трохима від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю. 20 червня о 5-й годині вечора Трохима Аврамовича Зіньківського не стало. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі, поруч з могилою матері. Василя Кравченка призначили завідувачем полкової бібліотеки, що сприяло спілкуванню з солдатами, молодий офіцер проводив цікаву та важливу роботу по збиранню народознавчого матеріалу. З уст однополчан він записує оповіді, бувальщини, замовляння, казки, обряди та т. ін., частина яких згодом увійшла до 1 та 2 томів етнографічних матеріалів, опублікованих Борисом Грінченком. Саме в цей час зав’язуються сталі й дружні стосунки В. Кравченка з Борисом Грінченком. Впродовж багатьох років вони регулярно листуються, а протягом 1891–1900 рр. досить плідно співпрацюють, а розвідки та наукові дослідження В. Кравченка були вміщені в усі томи “Етнографічних матеріалів”, які вийшли за редакцією Б. Грінченка у 1895–1901 рр. У 1899 р. Василь Кравченко дебютує в журналі “Київська старовина” підбіркою записів “З народних оповідей про проклятих дітей”. Дебют був успішним, і відтоді Василь Григорович починає самостійно укладати та видавати збірки етнографічних матеріалів. Тривалий час свою пошукову діяльність офіцерові доводилось суміщати з військовою службою, яка забезпечувала йому прожиття, надавала кошти на організацію власних експедицій, опрацювання зібраних матеріалів. Військова кар’єра успішно продовжувалася, Василь Григорович отримував нові звання, посади та навіть був нагороджений орденом Святого Станіслава третього ступеня, до 1888 року став полковим скарбником та отримав звання поручника. Незважаючи на досить вдалу військову кар’єру, в червні 1892 р. він відмовляється від посади Полкового скарбника та в серпні переходить на посаду наглядача прикордонної акцизної охорони на австрійському кордоні. Трохи згодом В. Г. Кравченко виходить у відставку і 30 жовтня 1892 р. його було зараховано в запас. 6 квітня 1893 р. він отримує цивільний чин титулярного радника і призначення на посаду молодшого помічника наглядача акцизних податків. Далі буде. З нагоди Дня української мови та писемності хочу поділитися історіями двох друзів, уродженців українського міста Бердянська, що стоїть на березі Азовського моря. Наприкінці ХІХ ст. вони закінчили Одеське юнкерське піхотне училище, але стали відомі як видатні українські письменники та дослідники усної народної творчості, культури та побуту рідного народу. Це Трохим Аврамович Зіньківський та Василь Григорович Кравченко, які були однолітками й товаришували з раннього дитинства. “Батьки наші жили двір з двором, а через те й ми здружилися у такі літа, як кажуть, сам себе починаєш пам’ятать”, – згадував В. Г. Кравченко.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин