Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
УПА — 81 рік · “У книжці “У лісах Лемківщини” Івана Дмитрика подано чимало описів боїв між загонами УПА і агресором з півночі та заходу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Важкими дорогами до правди

Слово Просвіти, №40–41 за 2023 рік

В епоху “залізної завіси” вільне й правдиве слово змушене було проникати в Україну різними, зовсім непростими шляхами. Патріоти на Заході, які сприяли цьому, діяли досить сміливо і винахідливо. Щоразу найважливішим було подолати перепони, обійти “рогатки”, підступно розставлені на кожному кроці радянськими спецслужбами. Майстерно робили це працівники українського видавництва “Сучасність” у Мюнхені. Тарас ГОЛОВКО Випустивши у 1976 році книгу “У лісах Лемківщини” колишнього воїна УПА Івана Дмитрика, хтось із редакторів подав ідею поширити її на території підрадянської України. Адже минуло понад три десятиліття відтоді, як у воєнні та повоєнні часи на західноукраїнських землях точилися кровопролитні бої між повстанцями з УПА з одного боку і регулярними частинами Червоної Армії, німецькими військами, спецгрупами НКВС, радянськими партизанами, польською міліцією та військами Армії Людової – з другого. У цій священній війні загинули тисячі українських патріотів, які віддали життя заради незалежності України, а також захищаючи місцеве населення, що потерпало від більшовицьких і нацистських окупантів, силових структур Польщі, де із закінченням війни влада в країні, як і в сусідніх Румунії, Угорщині і Чехословаччині, контролюва- Обкладинка книги “Від Путивля до Карпат” С. А. Ковпака, в якій замінили книжковий блок текстом книги Івана Дмитрика лася комуністами. У видавництві “Сучасність” справедливо вважали, що книжка “У лісах Лемківщини” Івана Дмитрика, потрапивши до УРСР, викличе інтерес у читачів, розвінчає наскрізь фальшиву комуністичну пропаганду московських ідеологів, сфальсифіковану історію національно-визвольної боротьби українців не лише в ХХ, а й упродовж минулих століть, а ще викриє геноцид українського етносу, організований сталінським режимом під час Голодомору 1932–1933 років… Щоб здійснити задумане, німецькі поліграфісти, співпрацюючи з видавництвом “Сучасність”, у книзі про відомого партизанського командира, випущеній в УРСР, замінили внутрішній книжковий блок, але цілком зберегли автентичні палітурки, перших 34 сторінки і останню з вихідними даними Політвидаву України. Коли на контрольно-пропускних пунктах радянські прикордонники натрапляли на таке “оновлене” видання під назвою С. А. Ковпак “Від Путивля до Карпат”, то жодних підозр виникнути не могло. До того ж на титулі зазначалось, що книжку у 1979 році випущено у Києві “Видавництвом політичної літератури України”. Погортавши ще кілька сторінок, прикордонник відкладав її, переключивши увагу на інше. А вже на 35-й сторінці, після патетичних од “героїчним вчинкам” Сидора Ковпака, раптом вигулькувало: “Автор книжки У лісах Лемківщини – стрілець Іван Дмитрик, вояк Української Повстанської Армії, з куреня командира Рена, який діяв на Лемківщині в 1944–1947 роках. Свої спогади автор записав зараз після прибуття на Захід у 1947–1949 роках, коли ще всі події були міцно закріплені в пам’яті”. Тримаємо сьогодні в руках це унікальне, пожовкле від часу видання й уявляємо спричинену в другій половині 1970-х “ідеологічну диверсію” в УРСР, лють тодішнього комуністичного правителя України Володимира Щербицького, головного республіканського кадебіста Федорчука, присланого з Москви, якому, до речі, підпорядковувались ті самі обведені навколо пальця прикордонники, і зайвий раз переконуємося, що після Другої світової війни і в наступні десятиліття війна проти московських колонізаторів та їхніх прислужників в Україні не припинялася, а набувала нових, витонченіших форм. Книжка “У лісах Лемківщини” Івана Дмитрика, в якій описано рейди одного з підрозділів УПА територією Лемківщини, Перемишльщини і Холмщини – етнічних українських земель, де, починаючи з ХІІІ і аж до середини ХХ століття, компактно проживали етнічні українці – лемки, бойки, русини, – ніби цілила у ворогів української державності, нащадків тих, кого воїни Української Повстанської Армії знищували у відкритих боях на наших західних землях. Іван Дмитрик, маючи псевдо Дрогомир, скрупульозно описує кожний вагомий з його точки зору епізод збройної боротьби, яку вела сотня під загальним командуванням командира Рена (справжнє ім’я і прізвище – Василь Мізерний). Здебільшого це були бої спершу з регулярними частинами Червоної Армії, яка витісняла війська Вермахту з окупованих ними містечок і сіл західної Галичини і виявляючи при цьому одверту ворожість до місцевого населення, а згодом – з радянськими партизанами, відділами НКВС, польською міліцією, парашутистами-диверсантами. Аби дати читачу хоча б якесь уявлення про ворога, з яким УПА доводилось мати справу, автор на початку розповіді згадує жахливий епізод, коли на одній із доріг, якою прямували цивільні біженці до кордону з Угорщиною, радянські танки безжально розчавили групу втікачів, не жаліючи ні жінок, ні дітей. Жахливі реалії з приходом радянців на терени Галичини все частіше ставали буденним явищем, змушуючи місцеве населення чинити спротив, допомагати воїнам УПА провізією, інформувати про пересування ворога, надавати притулок у холодні пори року. Саме непогода і брак харчів найбільше дошкуляли повстанцям, змушуючи їх йти на відчайдушні ризики. З посиленням присутності радянських залог, які наповнили населені пункти, з’явилися на шляхах, мостах, гірських перевалах, бойові сотні почали шукати надійний захисту густих і непрохідних лісах, де прискорено Депортація українців у рамках акції “Вісла”, квітень 1947 р. будувалися підземні схрони – криївки. Як випливає з авторської розповіді, окупаційна радянська влада дуже швидко зрозуміла, що успішні дії УПА можна пояснити не лише вмілою тактикою, застосованою на полі бою досвідченими командирами, а й постійною підтримкою населення, яке надійно забезпечувало тил воюючій українській стороні. Відтак набирали сил репресії проти селян, що супроводжувались депортацією, фізичним насиллям, пограбуванням майна. Не раз і не два сотня, до складу якої входив Дрогомир, відбивала в радянських окупантів колони з вигнанцями, котрих грубою силою, а часом вбивствами і руйнуванням обійсть, змушували полишати рідні домівки, де століттями жили їхні предки, і примусово депортувати на далеку північ, у Сибір, до концтаборів ГУЛАГу. “Чутки про виселення українців скоро стали дійсністю, – згадує у книжці Іван Дмитрик. – Польські збройні сили і НКВД почали нападати на поодинокі села (головно недалеко Сянока) та насильно вивозити людей. Ці акції провадились в найбрутальніший спосіб, приблизно за такою схемою: військо кількома наворотами нападало на село, грабувало і било селян та насилувало жінок. А щоб нагнати ще більше страху, поляки вбивали в селі кільканадцять чоловіків і жінок та залишали їх на видних місцях. <…> Це все відбувалося в супроводі побоїв. Найупертіших, що не хотіли лишати своїх хат, вбивали”. Іншим важелем впливу на непокірних сільських мешканців стала епідемія тифу, штучно поширена у всьому краї. В Івана Дмитрика, судячи з наведених у книжці фактів, навіть не виникало сумнівів стосовно того, що за цією епідемією-війною, розв’язаною проти цивільного населення Лемківщини й особового складу відділів УПА, стояли спецпідрозділи НКВС: адже саме вони таємно розповсюджували збудники інфекційного захворювання по селах, причетних, як їм здавалося, до підпільної боротьби проти радянської влади. У книжці згадуються численні жертви серед селян та упівців, які померли від тифу через відсутність ліків, завчасно вилучених енкаведистами у медзакладах і аптеках. Іншим підступним рішенням, прийнятим у кабінеті сталінського садиста-комісара держбезпеки Берії, стало масове вер- Іван Дмитрик, псевдо Дрогомир бування сексотів серед місцевого населення, яких змушували під загрозою смерті повідомляти співробітникам НКВС будьяку інформацію про упівців і прихильних до них місцевих селян. Автор показово описує у книжці епізод як в одному гірському селищі боївка УПА розсекретила законспіровану агентку радянської спецслужби. Звичайно, в таких випадках, як стверджує автор, зі зрадниками не церемонилися: після проведення слідства службою безпеки УПА їх розстрілювали. Так само до вищої міри покарання засуджували тих, кого ловили на крадіжці, або хто відмовлявся виконувати наказ командира або переходив на бік ворога. Така жорстокість, виявлена у ході збройного протистояння радянській навалі і державній політиці масових репресій щодо українського населення Галичини збоку Польщі, була цілком виправданою, оскільки давала шанс вижити воякам УПА у нерівній боротьбі з двома тоталітарними режимами. Залізна дисципліна, встановлена у лавах Української повстанської армії, сприяла проведенню успішних військових операцій на захоплених окупантами територіях. І це досягалося завжди з переважаючим кількісно військом супротивника. А щоб читач мав реальне уявлення про щільність і насиченість ворожої орди, що заполонила терени Лемківщини, Іван Дмитрик подає у книжці такі промовисті спостереження: “Не затримуючись, ми попрямували через стрімку гору Дверник (1004 м) у напрямі на село Руське. До села ми одначе не заходили, бо там квартирували енкаведисти. Також, як донесла нам розвідка, в селі Двернику квартирувало понад двісті енкаведистів, в селі Протісне – сто п’ятдесят, у Затварниці – двісті, у Волковій – ще більше, а крім того там була ще польська міліція; в Балигороді було шістсот і приблизно стільки ж у Тісній”. Щоб вижити при такій тотальній присутності ворожих збройних формувань, вище керівництво УПА, її командний і рядовий склад вдавалися до нестандартних рішень на полі бою, застосовуючи переважно стрілецьку зброю німецького, радянського, угорського, польського, чеського та румунського виробництва і малу артилерію – міномети, гранатомети, протитанкові гармати мінімального калібру. У книжці “У лісах Лемківщини” Івана Дмитрика подано чимало описів боїв між загонами УПА і агресором з півночі та заходу, що велись на українській етнічній території – Лемківщині, розташованій географічно в Карпатах між річками Сяном і Дунайцем, на північному заході від річки Уж у Закарпатті до річки Попрад у Словаччині. Часто в авторській розповіді надибуємо відтворення вдалих маневрів сотні, у складі якої воював Іван Дмитрик, після чого щастило виходити з оточення, завдаючи ворогу значних втрат у живій силі та техніці. В деяких випадках, аби відірватись від настирливих переслідувань спецгруп НКВС, упівці заміновували стежки, якими відходили в гори. Унікальною військовою операцією слід вважати і розмінування так

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин