Слово многоцінне · “А вісь земна тримається теплими очима, уважними очима, повними сліз”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Вірші мої – полохливі метелики…”
Слово Просвіти, №40–41 за 2023 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА
І. С В І Т
*** І я іду, і дощ іде, ми з ним йдемо по місту Пярну. Мій Боже, як на світі гарно! Краса – кругом, людей – ніде!
Чекають всі, щоб дощ пройшов. А щодо мене – то байдуже. Та дощ тим часом дужче, дужче! Асфальт блищить, неначе шовк.
Куди дорога приведе не знаю, бо не знаю міста. Тут вабить все в дощі іскристім, тут все – веселе й молоде!
Кущі насичені дощем і сяйво в листі заховалось. Ось дощ проходить – так здавалось – а він розгулюється ще!
Це скринька щастя – місто Пярну! Тут сяє все, хоч зверху – хмарно, тут навіть море кольорове. Та я пройшла. Дощ прийде знову.
*** Пестить нас небо веселе – зливу зустріли у полі! Щастя нам влучило в долю, наче веселка – в оселю! Фотографує нас блискавка! Прагне нас запам’ятати й нашим батькам передати в ирій хорошу звістку, що серед теплої зливи є ми – в обіймах щасливих.
Фотографине-блискавко! Хоч на хвилинку висвіти, як же отримати звістку нам можна з безодні імлистої? Без отієї розмови щастя не буде повним.
*** Коли креслиш повітряні рами – я неначе окреслена щастям! Ти повітряні пишеш портрети у дворі, під дощем, біля храму, у саду біля квітів прекрасних, в стилі фольк, в стилі блюз, або ретро…
Тим портретам вигадуєш назви: “Незнайомка”, “Трактирниця з вазою” “Ти у мене єдина така є”, “Вишивальниця”, “Ранок Господній” Ми сміємося! Та виникає – як вітрильник з морської безодні, – провінційний музей, і картина дуже давня, як давня Тортила.
Позолота обсипана з рами, лик жіночий з’являється з тіні, з кракелюрового павутиння, як збережена кардіограма незабутнього рідного дому. Невідомий. “ Портрет невідомої.”
*** Тіло летіло, тремтіло, хотіло, і вимагало прикрас і обнов. Гоїло рани душевні всеціло. І помножало. І вабило знов.
Храм, і сезам, і альков, і арена тіло для духу – досади приймач. Тіло вгамовую, та все даремно. Тіло жалію й приховую плач.
Плач за тілами, що в русі невпиннім бавились, вабились, грілись колись – та у землі розчинились, як піна... Плач за тілами. За душі молись.
***
Д. О. Горбачову А місто моє спить під зливами і мріями сонно-щасливими… …Так просто мене забули ви, кохані, що зараз із любими.
Дерева наївно вкрили мене такими пестливими крилами, легкими обіймами втримують дерева – великі брати мої, гілками – розлогими венами, чи блискавками натхненними; в них риси ріки, ієрархії…
Дерева, мої патріархи, шляхетні, тендітні, величні, вітчизну тримаєте звично ви. Під вами – на вічних пристанях без ліку війною висіяні, від світу усього заховані, забуті і недолюблені, спресовані, відпрацьовані, корінням гнучким приголублені…
…Дерева танцюють звивисто, і пальцями пробують простори. Так само втрачатиму листя я, і крону так само випростую.
Дерева, бриніть, випромінюйтесь! Допоки ще не спрямили нас, на нас золотава корона, що втримує небо – крона.
*** Як дивно – раптом дощик на мосту, а я стою між небом і землею, ні, вже лечу, втішаюсь і росту між тугою та радістю своєю!
Ось так ми збіглись: дощ, і я, і міст! Благословляючи подію цю, я вже надаю їй особливий зміст – як дощ мій несподіваний танцюю веселе й юне, мабуть давній твіст.
А дощ сміється і мене лупцює, і райдугою вигнутий цей міст.
Та дощ-пустун побавився і скис – він коли схоче, от тоді й працює. А що ж невтомно працьовитий міст? А він тримає світле небо в скельцях! Дніпро під нами вигинає хвіст.
Облита із небесного відерця я танцювала щойно на веселці – сім кольорів цвітуть в моєму серці. Далеко Лета, і далеко Стікс.
*** А вісь земна тримається теплими очима, уважними очима, повними сліз.
Материки пливуть під пильними поглядами, вологими поглядами, повними любові.
Ну, а коли заплющаться пречисті очі, променисті очі – вони передають земне тяжіння очам розплющеним, наповнюючи їх сльозами, наповнюючи дивуванням, спроможним зберігати вісь земну.
Закрита книжка Вірші мої – полохливі метелики, стиснуті в темряві між сторінок. Та випадає їм щастя миттєве – торкнутися серця твого і думок.
ІІ. В І Й Н А
*** В цей ліс я ходила роками – він знав мене років з п’яти, й не можна до нього не йти – він оберігав юність мами.
Колись було страшно мені від спогадів мами про вирву, залишену після війни – ось, вибух берізки тут вирвав.
Чарівні тумани повзли, сосонка була ще дитятком. Ледь лапку її відхили – під нею сміялись маслятка! …На ній, корабельній сосні, пташина така терпелива! Як двієчниці, мені повторює фразу тремтливу.
А я і не втямлю одразу: чи то є музична фраза, чи то настанова мені – як вижити у війні.
Що сталося з лісом і з нами? Тремтить замінований ліс. А поміж дубів та беріз – жахливі траншеї, як шрами.
Мої вороги-лиходії навряд чи сказати зуміють, чого вони пруться в наш ліс! Для них не було тут ні свята, ані картоплини з багаття, ні сміху, ні смутку, ні сліз…
*** Коли ми проривались на свободу, раділи нам країни і народи. Вітання ми приймали звідусіль і вірили у нашу перемогу, й не відчували довжини дороги.
Та звіром став найближчий наш сусід.
Ми йшли по замінованій дорозі, і вже здавалось, що дійти не в змозі, що на дорозі тут залишимось усі .
У небі грала райдуга над нами, та вибухали міни під ногами. Втрачали кращих ми і далі йшли ридаючи і помолившись Богу. Долали наполегливо дорогу, свободу виглядали із імли.
Пташки співали смерті непокору, обабіч цвів рясний жовтець й цикорій – не помічали ми щедрот оцих, бо щохвилини підсипав нам горя затятий та імперські-хворий звір ядерний із кнопкою в руці.
Паска Ось хата на лінії бою. Не біла вже, як печериця. А чорна, неначе вдовиця, яка обручилась з журбою.
Ось хата на лінії болю.
Усе, що було тут ошатним спалило залізо закляте, забрало назавжди з собою усіх, ким пишалася хата, усе, чим була так багата, до чого торкалися руки – свій затишок і свої звуки, надії на весну і свято…
Лиш комин стирчить винувато.
То нелюди до Великодня порушили тишу Господню.
Ось паска у спаленій хаті. Обвуглена, як Україна, яку оточили солдати.
Та свіжа із середини! 26.04.22
*** Не прощаюся з весною, всіх люблю, хто є зі мною в час, обпалений війною нищівною, надскладною, несподівано-дурною й по-ординські руйнівною! Переможемо війну – знов зустрінемо весну, і її красу земну, не трагічну, не сумну! Я в цей світ прийшла весною – завжди свято це зі мною!
С. В. О. Свобода вас не обирає. Вуста покорою звело. У вас – ні пекла, ані раю. Мовчанням зміцнюєте зло.
За сірі рольові костюми не висловите дум своїх – лакейськи платите безумним убивствам на полях чужих. І так щоденно, так старанно вшановуєте цей парад…
Та той лиш знає, як це марно, хто в чужім полі помирав.
Дамба Україну сльози затопили – стільки сліз, що вибухає мозок! Людський світе, економиш сили? Зупинити сатану не можеш?
Україна людству, наче дамба – зло вселенське стримує щоденно. Так, ми вперто стоїмо тут. Нам би пробудити світ. Бо смерть буденна множиться, вкриває Україну із завзяттям бісовським невпинним. Синьо-жовте поле прапорове обіймає землю, повну крові.
*** Старенька руки розвела, скликає світ на допомогу, стоїть розп’яттям край села, мов ловить у повітрі Бога.
Село – як той дракон пройшов – палає так, що видно Богу!
Чи видно те розп’яття, що скликає світ на допомогу?..
ХХІ століття Садок вишневий обгорів, бо він теж на захисті стояв. А коло нього – дика вирва, а в небі – зграя чорних ґав, сполоханих гудінням танків, “Тайфунів”, “Градів”… Цей парад готують орки до атаки, до щедрих нескінченних втрат…
Багряний песик одинокий тремтить від реву двигунів і озира вцілілим оком пейзаж роботи дикунів.
Вже захололи діти й мати – застигло небо ув очах…
Ідуть забрьохані солдати і покривають чорним матом усіх, хто цю війну почав.
Як відступали орки звідти, де мати з дітками жила, садок вишневий той став свідком здолання світового зла.
Собор Над крахом собору, як над полем бою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
