Український шлях · “Богдан Островський – це кобзарські зорі над Хортицею, Суботовом, Батурином, Берестечком”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Заповідник для людини
Слово Просвіти, №40–41 за 2023 рік
У травні нинішнього року виповнилося 80 років від дня народження славетного українського кобзаря Богдана Островського. 3 жовтня 2020 року він завершив свій земний шлях. До першої річниці пам’яті вийшла друком унікальна книжка “Заповідник для людини”, у якій зібрані його філософські вірші, роздуми, молитви за Україну, спомини друзів. Презентувати книжку не вдалося через Велику війну. Хоча люди, які одержали це видання в подарунок від дружини Тетяни Островської, оцінили його захопленими відгуками. Сьогодні, на пошану кобзаря, філософа і просвітянина Богдана Островського, ми друкуємо вступне слово до його “Заповідника для людини” і уривок споминів дружини Тетяни, сподіваючись, що презентація книжки неодмінно відбудеться.
Богдан Островський на Пейзажній Алеї в Києві паче – про що співав і писав. Він вірив, що за кожен вчинок людині воздається, бо все бачиться. Бо де поділося дане, Обов’язково за ціле І за кожну часточку – спитається. Витоки Богданової філософії і його віршів – у родині, яку безмежно шанував, з якою підтримував найтісніші стосунки, переживши маленьким трагічну втрату найрідніших – мами й батька. Все життя, поки міг, він приїздив до рідних Антонівців на Тернопільщину, де народився, де стояла їхня хата, щасливо жила освічена українська родина, поки її жорстоко не виселила з рідного обійстя радянська влада – “за зв’язки з УПА”. Він надихався рідним волинським світом сам і причащав ним дружину Тетяну. Йому було надважливо, як вона сприйме-відчує його зранену стежку. Зсутулилась у тебе спина під тягарем душі моєї. І розчинилась швидко ти серед золотої зелені трави, але не зникла. Я знаю: Ти пішла мене шукати. Він умів приглядатися до “непочатого краю краси”, яка йому сповна відкривалася і яку він прагнув відкрити іншим. Він по-лицарськи захищав Кургани, які безжально розорювали люди, і деякі вберіг. Він вірив, що Кургани – наші сторожові вежі, які бережуть Україну і її красу. Що нам відкривається, те – бачим. На його Шляху йому відкривався і ліс, і степ, і Кримські гори, і Карпати, і Чорне море, і річка Горинь, і Володимирська гора, і Хортиця. Він скрізь почувався собою на своїй землі і обходив її, як обходить господар рідне обійстя на Святвечір, освячуючи добрими думками і молитвою. Залишаючись “вільним, як вітер”, він
Виставка гуртка “Знаки”
зливався з природою, красою світу, без найменшого бажання щось у неї “прихопити” чи привласнити: З усім я єдиний. Все злите зі мною. І небо безмежне. Іду по стежині. На землі сухій цвітуть квіти… Не привласнив і власного тіла. Вперше ми з моїм чоловіком побачили Богдана в Острозі у 80-х, щойно зійшли з ковельського поїзда. З наплічником, колоритними вусами – мандрівний філософ привертав увагу і викликав цікавість. Ще більше ми здивувалися, коли квиток з Острога він, як і ми, купив до Шумська. Але розпитати, хто і куди мандрує, не наважилися. Ми познайомимося з паном Богданом, коли видрукую в часописі “Україна” статтю про Антонівці – його знищене, але незнищенне село. Це поріднить нас. А потім виявиться, що вінчалися Богдан із Тетяною в моєму Кордишеві, і співала їм у храмі моя хрещена мама. На початку 90-х нас “білою полотняною ниткою” з’єднає гурток Богданової дружини Тетяни Островської – “Знаки”, про який писатиму під рубрикою “Посиденьки” в “Україні”. Богдан завжди освітлював вишивальниць щирою радістю, пригощав запашним трав’яним чаєм і добрим гумором. Це, мабуть, нелегко прожити так гарно, Щоб не лишити після себе Ніяких слідів всеруйнування. Раз у два роки в Українському Фонді культури гурток “Знаки” влаштовував творчі звіти-виставки, і Богдан був тут не гостем, а господарем. Ці свята пан Богдан урочисто освячував молитвою набоженства. Він знався на пісні та вишивці, сам умів добре вишивати, навчив Тетяну і твердо вважав, що світобудова України закодована у знаках на рушнику і сорочці, у козацькій думі і рідній вірі – і все це треба розуміти і за цими правилами жити. Я завжди знала, що Богдан – частинка Тетяниного гуртка, як вона – частинка їхньої громади. Вони жили спільними справами, де панував лад, український світ символів і віри предків. І завше стелився Шлях, який вони безмежно удвох любили. Якщо не здатні годинами Дивитися на широку землю І безмежне небо – Добре. Їх не буде. Світ Богдана Островського – це його дідухи, в основу яких кобзар міцно укладав заповідану силу і які видзвонюють золотими зернинами в багатьох київських світлицях і в нашій зокрема. Він збирав для дідухів найкращі стебла у Трипільських полях, і дощі в цей урочистий час слухали його. І найошатніші частинки поля залишалися сухими, ніби спеціально для майбутнього Символу Роду. Богдан був Майстром, маючи на все смак і слух. З абсолютним слухом він співав, слухав трави, ліс, степ, річку. І своїх бджіл на балконі в Києві – єдиний чоловік, який на Хрещатій дорозі поставив вулики власного виробництва. За талант їх чути божі комахи набирали Богдану мед з найкращих медоносів з-понад Дніпра. З ним нестрашно було ходити в гори, на полонини, на Труханів острів, бо природа стихії не завдавала йому шкоди, а завжди оберігала, ніби відплачуючи за служіння й віру. Так, у кожному рядочку Богданового життя – Богданова віра, яку він шанував у кожній людині. Тепер я знаю: Коли всі мене обминуть, А я і про Тебе забуду, Мене Ти не покинеш. Його не поглинали пристрасті, він умів ними керувати і відсторонюватися. Повертаючи голову до сонця, Богдан мудро не піддавався спокусі даремних чвар. Його надихала енергія гармонії і Природи, її багатобарвність і багатоликість, її довершеність і краса, яку бачив у всьому. І нічого кращого І щасливішого в світі не було, Аніж оця твоя і моя Натоптана стежка. Богдан Островський – це кобзарські зорі над Хортицею, Суботовом, Батурином, Берестечком. Це незламність у поглядах, могутня сила духу, що освячувала його Шлях. Це світло, що притягувало. Це подив людей, які завжди хотіли з ним сфотографуватися. У великому місті він почувався так само природньо, як в Підгірцях чи Обухові. Багато років поспіль наша родина радо зустрічала пана Богдана на платформі Трипільської електрички, коли він повертався після своїх мандрівок додому. Усю дорогу він оповідав свої пригоди, а ми зачаровано слухали і чудувалися, як людина може все побачити, нічого не проминути,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
