Гість “СП” · “Переконаний, шо саме українські балетні вистави з національним обличчям можуть стати цікавими для світу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Віктор ЛИТВИНОВ: “Сенс життя в тому, щоб наша творчість подобалася людям”
Слово Просвіти, №40–41 за 2023 рік
Наприкінці 2020 року відбулося поновлення балету “Вечори на хуторі біля Диканьки” на музику Євгена Станковича. Балетмейстер-постановник вистави – народний артист України Віктор Литвинов. Ми підготували інтерв’ю з Віктором Володимировичем, але газета з публікацією так і не вийшла через початок повномасштабного вторгнення. Нещодавно балет знову поповнив афішу Національної опери України, а балетмейстер-постановник відзначив ювілей. Тож пропонуємо увазі читачів інтерв’ю, яке мало побачити світ у лютому 2022 року.
– Прем’єра цього балету відбулася майже тридцять років тому. Пригадайте, будь ласка, як це було. – Все почалося з музичної пропозиції Євгена Федоровича Станковича. Ми практично не вносили змін у його музику, лише дещо адаптували її під наше сприйняття для балетної вистави. Залишили ідеї Миколи Васильовича Гоголя з його колоритною Солохою, з Чортом, який переносить Вакулу до Петербурга за черевичками цариці, та ін. У Гоголя є іронія, але й багато тепла до українства. Він вмів сміятися над собою, а не тільки над іншими. Враховуючи специфіку балетної вистави – без слів, ми робили зупинки саме в тих місцях, які нас найбільше зацікавлювали, приміром, зоряне небо, політ Вакули між зірками. Відповідно адаптували музику до ситуацій, до сюжету зі своїми закономірностями. Принагідно зазначу, що хореографія може бути й безсюжетною. Але все одно вона повинна мати зміст і глибину. Ми ж у нашій виставі, думаю, змогли гармонійно поєднати музику, сюжеті хореографію. Музика Євгена Станковича незвичайна. Часом саркастична, часом поетична. Дуже люблю твори Євгена Федоровича. Щасливий, що ми знайомі вже багато років. Добре знаю його і як митця, і як людину. – Чи брав участь композитор участь у творенні першої постановки? – Так, безперечно. Ми часто зустрічалися. Відповідно до сюжету трохи змінювали музичну партитуру. Євген Федорович завжди йшов назустріч нашим побажанням. А ми йшли назустріч музиці Є. Станковича. Спочатку вистава мала назву “Ніч перед Різдвом”, і ми показували її напередодні Різдва. Але в цей час театр часто гастролював, тому інколи показ доводилося відкладати на рік. Перерва могла затягнутися навіть на три роки. За цей час змінювалися виконавці. Якби вистава була весь час у репертуарі театру, а не лише на свята, то вона постійно змінювалася б на краще в нашій танцювальній схемі. Але цього не могло статися, бо її показували вкрай рідко. Саме тому вирішили змінити назву балету на “Вечори на хуторі біля Диканьки”, аби не прив’язуватися до свят і частіше показувати виставу. Хотів би згадати людей, причетних до створення балету. Насамперед, це автор музики, а також диригенти Володимир Кожухар і Аллін Власенко. Адже диригент привносить у виставу свій подих, своє життя, своє відчуття музики. Диригент йде назустріч музикантам і танцівникам, а ті йдуть за диригентом. Згадую видатних диригентів старшого покоління Стефана Турчака та Олега Рябова, а також наших сучасників Віктора Олійника та Олексія Баклана. З ними легко працювати, бо вони відчувають музику, а музиканти відчувають їх. Варто згадати і художницюпостановницю Марію Левитську. Вважаю, що це була одна з її кращих робіт. Також разом ми здійснили кілька інших цікавих проєктів, серед них балет “Попелюшка”. Серед перших виконавців балету були Ірина Бродська, Дмитро Клявін, Олександр Шаповал (загинув на війні з рашистами. – Е. О.), Сергій Сєрков. Зараз на сцені чудові танцюристи Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук, Олена Карандєєва, Володимир Кутузов, Ян Ваня, виконавиця ролі Місяця Момма Місакі та багато інших. На перші два покази балету “Вечори на хуторі біля Диканьки” майже всі квитки були продані, хоча особливої реклами не робили. Це надзвичайно приємно. Отже, глядачу подобається. Мене запитують: “Що нового в поновленні?” Я відповідаю: “Насамперед глядач”. Якби я ставив цю виставу через десять років, то вона була б зовсім іншою. Змінився б я, були інші б танцівники і, що важливо, нові глядачі. Особливо радує, що серед них багато молоді, і балет відгукується в їхніх серцях. На жаль, крім Національної опери України, цей балет ніде не йде. Пам’ятаю, що на перших показах були французькі глядачі, які сказали, що їм дуже сподобалось. Для них це екзотика з художніми засобами, танцями, музикою, оформленням, персонажами. Маємо робити все, аби українське національне балетне мистецтво було відоме далеко за межами нашої країни. – Як ви потрапили до балету? – Я навчався у звичайній київській школі. Тоді дітей активно залучали до художньої самодіяльності. Відбувалися творчі змагання між школами. Спочатку я грав у духовому оркестрі, потім захопився танцями. На одному з міжшкільних конкурсів станцював грузинський танець. Глядачам сподобалося. Після цього у мене з’явилася можливість вступити до танцювальної школи. Мій батько працював інженером, але добре вмів танцювати танго, вальс. Коли я сказав йому про намір піти до танцювальної школи, він відповів: “Ти все одно будеш інженером, як і я”. А далі пішло: став робити характерні танці: іспанські, ромські, українські. Хіба що китайських не було (усміхається). Говорили, що виходило непогано. Головне не те, що людина робить: вирізає з дерева, створює музику, танцює чи пише статті. Важливо, аби вона робила це пристойно і її робота подобалася людям. У цьому, я вважаю, і є сенс життя. У 1967 році я закінчив Київське хореографічне училище. Серед 50 випускників вісьмох прийняли до Національної опери України, серед них і мене. Відтоді вже 55 років я служу в цьому театрі. Особливо запам’ятався перший вихід на сцену. Мені і Володимиру Федотову сказали, що ввечері будемо задіяні в опері “Чарівна флейта”. У другому акті ми мали стояти на тумбочках. Під час вистави уважно спостерігали за тим, що відбувається на сцені, і висловлювали свої емоції відповідними жестами. А коли опустилися лаштунки, до нас підбіг режисер з криком: “Чому ви рухалися, ви ж мали бути статуями?!”. Згодом пройшли через весь кордебалет, кого тільки не грали. Потім стали доручати сольні номери. Часто залучали до іспанських та циганських танців. Нерідко на сцені мене “вбивали” в другому або третьому акті. Особливо запам’яталися ролі Тібальда в балеті “Ромео і Джульєтта” та Абдерахмана в “Раймонді”. Під час виступів траплялося чимало нестандартних ситуацій, часом смішних, часом сумних. А одного разу я сильно перелякався. У балеті “Кам’яна квітка” грав злодія Северина. Головна героїня відправляла його під землю. Через люк мене опускали під сцену до пояса, а далі я мав опускатися сам. Опинявся в невеликому квадраті. Не встиг звідти вилізти, як люк почали закривати. Мене могло просто розчавити. Я щосили закричав: “Стійте, не закривайте!” Слава Богу, мене почули, але стрес пережив серйозний. Принаймні раз на два роки ми бували на гастролях. Особливо подобалося виступати в Японії, де періодично бували з 1974 по 1992 роки. Ці гастролі тривали в середньому місяць-півтора. Завжди з великою симпатією я ставився до цієї країни. Ще любив гастролі до Канади. Вже коли перестав танцювати, робив там вистави з ансамблем “Шумка” (щось подібне до нашого Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського). Ми разом створювали як маленькі, так і досить великі постановки. – Після завершення танцювальної кар’єри ви стали балетмейстером? – Так. До того головним балетмейстером нашого театру був Генріх Майоров. Він давав нам цікаві завдання, вмів “завести” танцівника. Справедливо вважав, що хороша ідея балетмейстера – це вже половина успіху майбутнього балету. Це він мені запропонував, аби я продовжив навчання. – Який перший повноцінний балет поставили? – Коли ще танцював у Національній опері, підготував композицію за мотивами дуету Одарки й Карася з опери “Запорожець за Дунаєм”, за яку отримав другу премію на міжнародному конкурсі. А першими постановками були балети “Горбоконик” та “Панночка і хуліган” у Дитячому музичному театрі. Серед найбільш вдалих робіт хотів би відзначити вже згадані “Вечори на хуторі біля Диканьки” – надзвичайно складна робота. Усьому колективу довелося докласти значних зусиль задля результату. Також це балети “Жар-птиця” Ігоря Стравінського та “Паганіні” Мирослава Скорика. І, звісно ж, “За двома зайцями” на музику Юрія Шевченка. Ідея поставити балет “За двома зайцями” належала солістці театру Тетяні Андреєвій. Здавалося б, неможливе завдання – поставити такий сюжет без слів. Але ми впоралися. Юрій Шевченко взяв лише одну мелодію з відомого фільму, використав багатий український фольклор, створив чудову оркестровку. Вважаю, що вийшла хороша вистава. Коли дивишся її, то стає весело і водночас сумно. Звісно, складно об’єктивно оцінювати власну роботу, адже ставишся до неї як до рідної дитини. Мені подобається, як сказав Юрій Рибчинський про свої вірші: “Я читаю книгу, а бачу, що вона читає мене”. На жаль, ні “Жар-птиця”, ні “Паганіні”, ні “За двома зайцями” сьогодні не представлені в репертуарі театру. Крім нових постановок, неодноразово поновлював вистави, які раніше поставили інші балетмейстери. Приміром, у балеті “Дон Кіхот” прибрав деякі моменти, які, на мою думку, застаріли, додав щось нове. Але загалом намагався зберегти стару виставу. Також свого часу легалізував танцювальну версію “Сплячої красуні” Юрія Григоровича. – Ви вже згадали про співпрацю з ансамблем “Шумка”. – Це були прекрасні часи. Спочатку ми були на гастролях у Канаді, потім “Шумка” приїхала до Києва. На той час я був головним балетмейстером Національної опери України. Гості подивилися мої вистави і запросили щось поставити у себе. Через два роки запросили знову. Саме в Канаді ми познайомилися з композитором Юрієм Шевченком. Він писав музику, а я намагався уявити її в танцях. Така співпраця тривала майже тридцять років. Я ставив також балети в Сербії, Словенії та Японії. – Чи не складно працювати з танцівниками, коли не знаєш їхньої мови? – Зовсім ні. Якщо балетмейстер молодий і може сам все показати, то процес відбувається легко. Також у нас є загальноприйняті вирази французькою мовою. Це допомагає розуміти один одного. Колись хтось приїздить до нас ставити балет з-за кордону, то артисти його уважно слухають, намагаються зрозуміти кожен його рух, кожне слово. – Ви танцювали і ставили балети в багатьох країнах. Який, на вашу думку, вигляд має український балет на світовому рівні?
– Я б сказав, досить пристойний. Але існує багато чого, що від нас не залежить. Приміром, нам важко конкурувати з європейськими чи американськими театрами, бо кількість танцівників у них значно більша, ніж у нас, також вони мають потужні балетні школи. Приміром, до “Гранд-опера” чи “Нью-Йорк сіті опера” мріють потрапити артисти з усього світу. І не лише солістами, а навіть у кордебалет. Ми ж беремо артистів лише зі своїх шкіл. Але й наші виконавці часто виїжджають за кордон і підкорюють сцени своїм талантом. Переконаний, шо саме українські балетні вистави з національним обличчям можуть стати цікавими для світу. Хотілося, аби таких вистав ставало дедалі більше. – Минулого театрального сезону в Національній опері України відбулася прем’єра балету “Данте”. Що можете сказати про цю постановку? – Досвід роботи у подібних виставах дуже корисний для наших танцівників. Адже такої танцювальної системи у нас досі було недостатньо. Ярослав Іваненко зробив цю виставу професійно. Однак особисто я надто не захоплююсь модерним стилем. Надаю перевагу роботі з оркестром і постановці або відомих балетів або нових творів, створених за літературними шедеврами. Знову жне можу не загадати “Вечорів на хуторі біля Диканька”. Одна з передумов успіху балету – першоджерело, створене Миколою Васильовичем Гоголем. – Ваша дружина теж пов’язана з балетом? – Ще у 1993 році Ірина Бродська стала першою виконавицею ролі Солохи. Нині вона тренерка моїх вистав та інших балетів, шо йдуть на сцені Національної опери України. Ми разом вже понад тридцять років. Маємо спільну доньку Юлію. Також маю двох дітей від першої дружини, яка передчасно пішла із життя. Старша донька у дитинстві починала танцювати, але багато років тому виїхала за кордон і залишила мистецтво. У молодості я займався спортом. Стрибав з вишки у воду, плавав на байдарці. А зараз вільний час люблю проводити з дітьми. – На початку нашої розмови ви сказали, що працюєте в театрі 55 років. Як за цей час змінилася публіка? – Після того, як Україна стала незалежною державою, глядач справді змінився. Люди мають свою точку зору, з чимось не погоджуються. Як і раніше, театральна публіка освічена, всебічно розвинута, духовна. Ці люди відрізняються від тих, хто віддає перевагу постійному спілкуванню в інтернеті, розуміють, що живого спілкування з мистецтвом нічим не заміниш.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
