“Єдине, що нам залишається, — тільки розповісти правду”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ГАРЯЧА ТЕМА
Слово Просвіти, №41 за 2007 рік
Наближається знаковий день — 14 жовтня, річниця утворення УПА, Свято Покрови, День української зброї. Уже не перший рік цей день у столиці буде суC проводжуватися масовими заходами українських патріотів, які вшановуватиC муть героїв УПА, та контрзаходами україножерів усіх мастей і відтінків, які робиC тимуть усе, аби зіпсувати українське свято. Цього року чекаємо ще більшого масштабу святкувань, адже маємо круглу дату — 65 років утворення УПА. Отже, в Києві 14 жовтня відбудуться такі заходи: 10.00 — початок Маршу за визнання Української Повстанської Армії, органіC затор — ВО “Свобода” і ВМГО “Патріот України”. Місце збору — Парк Шевченка, маршрут — Парк Шевченка — Площа Льва Толстого — Хрещатик — Майдан НезаC лежності — вул. Михайлівська — Михайлівська площа — Софійська площа. 12.00 — початок лицарського свята “В обороні рідної землі” на Софійській площі за участю духовенства, ветеранів ОУН—УПА, діячів культури і науки, Збройних сил, студентської молоді, а також представників патріотичних поліC тичних та громадських організацій. 16.00 — початок урочистого дійства “Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю …” у Національному палаці “Україна”. Цього дня українці мають показати всім, що вони — сила і нікому не дозволять топтатися по своїх святинях!
Уляна ГЛІБЧУК
— Нещодавно у Сімферополі споруE дили пам’ятник “Жертвам ОУНEУПА”, деякі газети послідовно дають публікаE ції про ворожу роль УПА… Що Ви моE жете відповісти насамперед як істоE рик? — Нам, через багато десятків років, не можна ставати на бік однієї чи іншої сторони, тобто тих, які брали участь у цьому громадянському конфлікті. З провладного радянського боку маємо кілька десятків тисяч жертв, а з боку населення Західної України нарахуємо кілька сотень тисяч. Сьогодні варто почати насамперед із запитання: чому в наших громадян, у Криму чи на сході України, така деформована історична пам’ять? Адже УПА виступала під прапорами, які для сучасної України державні. Чому у значної частини нашого суспільства таке несприйняття? Звичайно, це спрямували певні політичні сили. Вони виступають не проти бандерівців, адже воякам уже далеко за шістдесят, і вони не беруть активної участі у сучасному політичному житті. Йде війна на історичному фронті. Йде війна між тими, хто уособлює незалежну самостійну соборну Україну, за яку боролася УПА, і тими давно віджилими історичними силами, які ще залишаються у нашому суспільстві і мають підтримку певних зарубіжних сил. Єдине, що нам залишається, — тільки розповісти правду. Це все починалося на моїх очах. 1992 року в Інститут історії прийшли представники Союзу офіцерів. Була тоді така прогресивна демократична організація. Вони запропонували відзначити п’ятдесятилітній ювілей УПА. І ми це разом зробили. Тоді в Будинку офіцерів зібралися люди, які представляли бандерівське і мельниківське крило. Вони завжди між собою конфліктували. Безумовно, у воєнний часу них був спільний ворог. Мені запам’яталася молода дівчина, яка через родинні зв’язки належала до однієї й до іншої націоналістичної гілки. Вона обурювалася: “Скільки може тривати те, що ми вже у незалежній Україні не можемо собі дати раду?” І є інше питання: чому ми не можемо собі дати раду, якщо знаємо, що українців стравлювала ворожа для нашого народу влада? Адже Сталін боровся з українським національним рухом руками самих українців. — Тобто Сталін хотів спровокувати громадянський конфлікт? — Це не була громадянська війна, як 1918 року. Просто до радянської території після війни приєднали територію, яку повинні були радянізувати. А це означало націоналізацію, колективізацію та інші примусові речі. У Східній Україні вже виросло інше населення — радянське, яке ніз ким не боролося… За його плечима був і терор 1937—38 років, і голод 1933. Інакше було в Західній Україні, її треба було примусити “полюбити” радянську владу. Керували з Кремля. Часто-густо направляли в Галичину лікарів і вчителів з українського сходу… Якщо вони виконували приписи радянської влади і не хотіли робити того, що від них вимагали місцеві повстанці, то могли постраждати. Кількість жертв відома. Це офіційні радянські дані, які, звичайно, в той час не оприлюднювали. З радянського боку загинуло 30676 осіб. Представників партійних органів — близько 3 тисяч осіб. Колгоспників — 16 тисяч, інтелігенції — 1931 особа, бійців внутрішніх військ загинуло 3200 осіб і т. ін. Нам легко уявити, як відбувалася колективізація у Східній Україні 1929—1931 років. Розкуркулення, терор голодом… Збройної боротьби майже не було. На заваді стояла і степова місцевість, і те, що перед колективізацією чекісти “викачали” всю зброю, яка залишалася після громадянської війни. У Західній Україні все було навпаки: гори, ліси, збройні формування… Ясна річ, що спротив колективізації був колосальний. І хіба може будь-яка армія існувати десять ро-
У постанові президії ЦК КПРС “Про політичний і господарE ський стан західних областей Української РСР” від 26 травня 1953 р. було підбито перші підE сумки боротьби у цьому реґіоні від 1944 р. до 1952 р. включно: репресовано державою до 500 тис. осіб, в тому числі заарешE товано понад 134 тис., вбито поE над 153 тис., вислано довічно з України понад 203 тис. осіб.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
