“Людяний у літературі, Володимир Яворівський прагне утверджувати моральні норми і в політиці”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
З РОСИ Й ВОДИ!
Слово Просвіти, №41 за 2007 рік
Микола РЯБИЙ
І. ФЕНОМЕН ЯВО, або ЛЮДСЬКА КРАСА ЧАСОВІ НЕПІДВЛАДНА Була мода називати один одного — задля економії часу і простору, як у габровців, — на ініціали, отож ЯВО — ЯворівE ський Володимир ОлександроE вич. Феномен ЯВО має три складники — людина, письменE ник, політик. А якщо одним слоE вом — то це особистість! Ніхто чи майже ніхто нейтрально його не сприймає. Або люблять, або ненавидять. Більше, звичайно, люблять. Доля подарувала мені зустріч з Володимиром Яворівським ще замолоду. Молоді ми всі красиві. Принаймні так нам здається. У нашій же компанії, куди ще входили вінничани Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, буковинець Дмитро Герасимчук, що з’їхались до Ірпінського будинку творчості письменників на семінар творчої молоді, Володимир Яворівський був просто-таки неймовірно показний. А ще виділявся європейським лоском — не тому, що “обтесався” в Одесі, де навчався на філологічному факультеті університету імені Мечникова, тим паче у Львові, тодішній духовній столиці України, де працював на телебаченні кіносценаристом і витовкався в редакції популярного часопису “Жовтень” (нині “Дзвін”). Цей лоск або шарм, як нині кажуть, притаманний йому від народження. Як і все інше: невимушеність, гострий і винахідливий розум, буйний літературний талант, почуття гумору, уміння. Останнє — також вроджений талант. Сталося так, що одного благословенного літечка ми з ним побували на Південному Поділлі, себто на Крижопільщині, — він у Городківці, а я — у Заболотному. Обидва, звичайно ж, писали. У “Жовтні” друкувався мій перший роман “Берег”, і я засів за другий роман — “Вікна”… А Володимир, що уже мав помітні книжки оповідань та повістей “А яблука падають…”, відредаговану самим Григором Тютюнником, “Гроно стиглого винограду”, публіцистичну збірку “Крила, вигострені небом”, заходився коло свого першого роману “Ланцюгова реакція”. І ось якоїсь днини я приїхав до Городківки провідати Володимира. Біля костьолу посеред села веселі молодички розказали мені, де знайти хату Яворівських. Вона стояла над похилим яром. Одне з вікон було відчинене, крізь нього валив тютюновий дим і долинав стукіт друкарської машинки. А коли я тихо підкрався до того вікна, то побачив: на стола висаджено стільця, на стілець — портативну машинку, а пишночубий Володимир, затиснувши в зубах сигарету, стоїть перед отією спорудою, що мала правити йому за бюрко чи пюпітр, і “шпарить” двома пальцями!.. Від побаченого сповнився до Яворівського побожної поваги. Мене вразила ще перша його книжка “А яблука падають...” Тут, які в кожного з нас, переважала сільська тематика, але написано це було з європейською ноткою, тією самою, з якою Володимир одягався, підстригався, тримався… Було видко, що Яворівський не бив байдики ні в університеті, ні після нього, студіює світову літературу і віддає перевагу європейській школі, яку сповідував, до слова, і Михайло Коцюбинський. Тобто вже першою прозовою книжечкою Володимир немовби сказав, що приходить у літературу всерйоз і надовго… З літньої кухоньки вийшла його мати — Віра Йосипівна, а тоді прийшов на обід і тато — Олександр Семенович, колгоспний бухгалтер. Я ніби потрапив у ту добру родину, де тільки на мене й чекали… Замість одного дня, як планував, про-
с. 9 · сторінка оригіналу ↗
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, центральне правління Товариства, редакція газети “Слово Просвіти” щиросердно вітають жовтневих ювілярів, славетних українців, гордість нації і народних улюбленців.
Героя України Степана ХМАC РУ, відомого політика і громадського діяча, правозахисника — з 70-річчям. Ювілейний вечір “Дорогою до мрії” відбудеться 12 жовтня о 18 годині в Українському домі.
домний здичавілий кіт, тобто уже згодом, коли авто прохурчало назад, з бур’янів потихеньку стали виникати чоловіки, неголені, у кирзових чоботиськах, хоча дошкуляла червнева спека… І ось тоді, брате Миколо, стався якийсь такий внутрішній струс, якщо хочеш… Осереддя Європи!.. Чорнозем такий, хоч на хліб намащуй!.. А люди животіють — немовби в печерному віці… Далі я подумав: Господи, скільки вже займаюся газифікацією!.. Раніше — у Світловодську, нині — у Яворівському виборчому окрузі, на Львівщині, а мої нещасні односельці сидять без газу!.. Спробую!.. Я тоді настільки “завівся”, що обійшов усіх, од кого це залежало… Абсолютно феноменальний випадок, коли пощастило ще торік “вибити” та закласти у держбюджет 150 тисяч гривень на газифікацію Теклівки… А ще я дуже радий, що вже можу будь-коли почути у своїй “мобілі” голос Теклівки; там в одній хаті встановлено радіотелефон, уже можна викликати й невідкладну медичну допомогу й т. ін., відкрили крамницю, якої не було… Це було сказано в січні 2006 року. А вже влітку я вперше побував з Володимиром Яворівським у його Теклівці… Зустрічали його там, як національного героя. Десяток-другий бабусь, кілька чоловіків з хлібомсіллю, гармошкою зібралися на вигоні перед крайньою хатою, на подвір’ї якої було виставлено столи… Дуже зворушлива сцена. До сліз… Володимир же, судячи з вигляду, зовсім не почувався національним героєм, повівся, як свій серед своїх, тільки й того, що тривалий час був відсутній… Потім, як одна рідня, сиділи за столом, він розпитував, його розпитували… Потім — співали тих пісень, що їх неодмінно згадують за таких оказій і в Городківці, і в моєму Заболотному… Пісня ріднила ще дужче… Несамохіть думалося: щасливий той письменник, щасливий той політик, якого люди сприймають за свого, за того, хто від їхньої плоті, від їхньої крові…
ІV. ПІСЛЯМОВА Бувало, та й нині буває, коли десь у моїй присутності заходить про нього мова, мені кажуть: “Твій Яворівський!” Доводилося чути за спиною й таке: “І чого цей Рябий крутиться довкола Яворівського?” Володимир, сміючись радив мені відказувати шептунам у такий спосіб: ”Далебі, колеги, й сам дивую-
Героя України, народну артистку України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, ніжну і непов’янну душу української пісні Ніну МАТВІЄНКО — з 60-річчям.
ся, чого цей Яворівський крутиться довкола мене!..” Я не заперечую — мій. Мій у тому сенсі, як його розумію, як сприймаю ось уже сорок років. Я — його, він — мене… Сорок років — це також ювілей. Не кожні людські взаємини, не кажу — чоловіча дружба, витримують випробування часом. А ми — друзі… За сорок літ поміж нами не пробігла жодна чорна кішка… Ми можемо, зустрівшись де-небудь — на дачі у його Ядлівці чи в “Довганевій Січі”, так називаємо поміж собою той закуток, що його обладнав у козацькому стилі для творчого люду блискучий художник Михайло Васильович Довгань, мешканець Тульчина, у мальовничій леваді приміського села Кинашів, де були колись суворовські редути, у Городківці чи в Теклівці, ба й у самому Києві, гомоніти з вечора до ранку, можемо мовчати, розуміючи одне одного без слів, можемо годинами співати улюблених пісень, і наші слухачі іноді жартують, що ми — “давно спєлісь”, а дехто навіть питає, яку консерваторію ми закінчили… Пісня для нас — свято душі… Пишучи залюбки цю есею, я свідомо уникав розгляду прозової творчості Володимира Яворівського, не тому, що це справа критиків, літературознавців, як-от Сергій Гречанюк, автор передмови “В летючім колі” до тритомника “І засурмив янгол”. Я свідомо уникав мови про ті “несподівані й карколомні розвороти” його долі, про які кожен може прочитати у передмові самого Володимира Яворівського до його книги “Вовча ферма” і тут же — слово Павла Загребельного про цього блискучого українського прозаїка (“Криниця”, 2000 рік). Кажу тут про своє, суто людське сприйняття такої особистості як Володимир Яворівський… На моїх очах писалися й “Вічні Кортеліси”, й “Автопортрет з уяви”, й “Оглянься з осені”, й інші речі… На моїх очах студенти й викладачі Ніжинського педінституту, у вщерть переповненій залі, обговорювали роман (перший том) “Марія з полином у кінці століття”, написаний після чорнобильського лиха й перекладений багатьма мовами світу. То була, як на мене, перша акція, з якої починався Володимир Яворівський як публічний діяч, політик-трибун… На моїх очах відбувалися велелюдні рухівські мітинги, коли учасники скандували: ”Яворівського — в президенти України!” Під час виборів ми їздили з ним на округи… Я бачив міхи листів — відгуків на радіопередачу “Двадцять хвилин з
Голову Національної спілки письменників України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, відомого письменника і публіциста, народного депутата Володимира ЯВОРІВСЬКОГО — з 65-річчям.
Володимиром Яворівським”. Бачив, як юрми людей мали за честь сфотографуватися з “самим Яворівським”, отримати від нього автограф бодай на поштовому конверті. Комусь від такої популярності, такої слави могла б і замакітритись голова… А він залишається самим собою, він залишається Володимиром Яворівським — без найменшого натяку на пиху, що завжди псує будь-кого.
* * * …Ми бачилися в Києві уже після того, як у радіопрограмі “Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським” відгучали за першим колом — цілий “серіал” передач за упорядкованим мною подорожнім щоденником Павла Халебського “Україна — земля козаків”, і він запросив мене до своєї Ядлівки, де ми застали його дружину артистку Галину Олександрівну, доньку Лесю, телерадіожурналістку, внука Тарасика і постарілого пса Зевса. Жінки вже подалися спати, заснули й чорногузи у гнізді на слупові (а чорногузи гніздяться на обійсті добрих людей), а ми ще сиділи під грушею-лимонкою, згадували усілякі пригоди в нашому житті, поминали тих, кого уже нема з нами — Григора Тютюнника, Дмитра Герасимчука, Івана Миколайчука, Володимира Івасюка… І так нам було рідно обом, що не хотілося розходитися… Володимир довірливо казав мені, що тут, у козацькій Ядлівці, на старій дачі, що вже потребує ремонту, а руки все не доходять, йому хочеться дописати роман “Друге пришестя” про останні Шевченкові дні, написати другий том роману “Марія з полином…”, написати й роман про те, як новочасні політики знехтували Богдановим заповітом, не витримали випробування на звичайну людську гідність… Під ночівлю мені відвели кабінет, заставлений книгами, прикрашений картинами. Довго не спалося. Я сидів за інкрустованим столом, придбаним Володимиром ще у Львові. За цим столом, таким зручним для роботи, “докомп’ютерної ери”, написалася більшина його книг… І ще, думалося далі, напишуться — найголовніші… Бо господар цього гостинного дому вступає у той вік, коли, за Вольтером, для мудрих настають жнива. А яблука усе падають і падають… Рух у Вічності не знає спину.
Серпень-вересень р. Б. 2007-го, Вінниця
Вклоняємося Вам до землі за Ваші діяння на благо й розквіт рідної Батьківщини, за щедрість і невтомність, за любов і добро, засіяні в серцях українців! З роси й води, від ясних зір, зEпід чистого коріння — на довгий вік при здоров’ї та силі!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
