“Вражає історія церковної архітектури Воронежа”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
МАЛІ МІСТА УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №41 за 2007 рік
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ, письменник, голова Шосткинської міської організації ВУТ “Просвіта”
У недалекому минулому українські й деякі російські енциклопедичні довідники сповіщали: ще з XII століття в Україні відоме місто Вороніж (тепер селище міського типу Шосткинського району Сумської області). Перша згадка про нього датується 1177 роком. Та ось 1977 року університетське видавництво в російському Воронежі, заснованому 1586 року, випустило книжку В. П. Загоровського “О древнем Воронеже и слове “Воронеж”. У ній автор висунув гіпотезу про існування на Русі трьох Воронежів. І коли мовиться про 1177 рік, то, за Загоровським, ідеться про поселення в межах Рязанського князівства. Історик навіть категорично стверджував: “Разместить этот летописный “Воронож” в районе нынешнего поселка Воронежа Сумской области УССР не позволяет ни география, ни логика. …Мы пришли к выводу или, по крайней мере, к весьма вероятному предположению о том, что название “Воронеж” было перенесено в Подонье из-под Чернигова. Под Черниговом находился в эпоху Киевской Руси и сохранился теперь городок Воронеж”. Отож існував Вороніж на українській землі у глибоку давнину ще до літописної згадки 1177 р. А що думають про це українські дослідники? Розгорнімо “Літопис руський” (К., “Дніпро”, 1990), який за Іпатським списком переклав Леонід Махновець. На 323 сторінці читаємо: “У рік 6685 (1177). Рязанці тоді.., поїхавши у (город?) Вороняж, …схопили його (Ярополка Ростиславича — В. Т.) самі, і привели його, Ярополка, у Володимир. І всадили його тут же в поруб”. А в географічно-археологічно-етнографічному покажчику цього видання (с. 545) знаходимо пояснення, що “Вороняж” — це “місцевість у верх. Воронежу (л. пр. Дону); нині — пн.- сх. част. Липецької і пн.-зх. част. Тамбовської області РСФСР”. Тобто коментатори “Літопису руського”, по суті, погодилися з твердженням згадуваного В. П. Загоровського. Попри все, 1977 року мешканці Воронежа на Сумщині відзначили його 800-річчя, а у вересні цього року — 830-річчя. Певною підставою для цього стала праця місцевого воронізького історика, краєзнавця, археолога й літературознавця І. С. Абрамова (1874— 1960) “Літописний Вороніж на Чернігівщині”, видрукувана в “Ювілейному збірнику на пошану академіка Д. І. Багалія” (К., 1927). Про існування Воронежа ще за часів дотатарської навали стверджував письменник із цього ж селища Василь Іващенко (1887—1974). “Засіки, частоколи, завали, потайні глибокі ями звідусіль перекривали підходи до Воронежа, щоб нападники не мали змоги непомітно напасти на селище. Подекуди до завалів тулилися сторожові вежі, а на верхівках могутніх дерев були влаштовані гнізда для дозорців”, — читаю в його повісті “За рікою, за Десною” (К., “Молодь”, 1974). Особливо заглиблювався в історію стародавнього Воронежа його уродженець Пантелеймон Куліш. У романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” він писав, що “Воронеж был расположен несколько южнее, к Кролевцу, и окружен со всех сторон густыми лесами, которые однако ж не защитили его от нашествия разных партий… Испытав несколько разорений, воронежцы, которых тогда было не так еще много, как ныне, решили перенести свои жилища на полуостров, лежащий от них к северу, и, укрепясь на нем, отразили не раз набеги хищников”. Твердження П. Куліша й В. Іващенка про старовинність рідного їм поселення мали під собою основу. Археологічні дослідження, проведені тут, підтвердили це. Поблизу Воронежа знайдено крем’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту (15 тис. років тому), виявлено поселення доби бронзи, скіфських часів та слов’янське VII—VIII ст. а також давньоруський курганний могильник. На початку XVII ст. на місці стародавнього Воронежа постало нове поселення, зберігши стару назву. Через нього з Путивля, Глухова на Новгород-Сіверський, Стародуб і в зворотному напрямку пролягали торговельні шляхи. Сотенним містечком, яке входило до Ніжинського полку, Вороніж став 1654 року. Історію цієї сотні, яка займала простір між Десною та її притоками — Шосткою й Османню (Есманню), подає відомий історик Лівобережжя О. М. Лазаревський у праці “Описание Старой Малороссии (Нежинский полк)”, що вийшла друком у Києві 1893 року. Цікаво, що 1876 року він вінчався у воронізькій Михайлівській церкві з дочкою місцевого відставного поручика Миколи Шрамченка Ганною.
Рід Шрамченків — старовинний, козацький. Земляк П. О. Куліша, літератор-емігрант із Канади Грицько Сірик у мемуарах “Під сонцем обездолених” вважає, що “в героях твору “Чорна рада” — у старому Шрамі та його синові Петрові письменник описав своїх вороніжців — Шрамченків. Додам, що первісна назва Кулішевого роману “Сотник Шрамко и его сыновья”. Деякі члени цього роду залишили помітний слід у нашій історії. Брат Ганни Олександр (1859— 1925) відзначився як етнограф, збирач і дослідник українського фольклору. Він був редактором “Українського етнографічного збірника”, відповідальним редактором журналу “Україна”, працював ученим секретарем бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Інший брат дружини О. М. Лазаревського Олексій, який помер на 33- му році життя, був редактором неофіційної частини “Черниговских губернских ведомостей”. Слід згадати дочку подружжя Лазаревських Катерину, невтомну талановиту дослідницю, звільнену 1933 року з Всеукраїнської Академії наук. “Тяжко уявити собі, — писала історик Наталя Полонська-Василенко, — той глум, який виявила комісія для “чистки” у відношенні до цієї всіма шанованої жінки”. Варто також згадати, що козачки з Воронежа ставали дружинами багатьох відомих осіб. Василь Васильович Кочубей (1829—1878) одружився з Марією з роду воронізьких Драгневичів. Другою дружиною наказного гетьмана України Павла Полуботка стала Ганна — дочка воронізького
Михайлівська церква
Михайлівська церква смт Вороніж. Панорама з берега р. Осоти сотника Романа Лазаревича (Лазаренка). Останній залишив з родиною містечко на початку листопада 1708 року, не привітавши Петра I, коли цар прямував через Вороніж до Глухова. Каральні заходи Петра I зачепили й вороніжців разом із Павлом Полуботком 1723 року. Цар викликав до Петербурга генерального суддю Івана Чарниша та генерального писаря Семена Савича, які сконали на чужині, як і їхній гетьман. Семен Савич був сином воронізького сотника Сави Прокоповича (за батьковим ім’ям він і отримав прізвище). А Іван Чарниш мав у Воронежі маєток. Мистецтвознавець М. Цапенко в книжці “По равнинам Десны и Сейма” пише: “По литературным источникам известно, что проживавший в этом селе на рубеже XVII—XVIII веков полковник Чарниш настолько почитал память Богдана Хмельницкого, что построил свою усадьбу — жилой дом и прочие постройки — в точности, как это было в имении Хмельницкого в селе Суботове (на правом берегу Днепра). Как это было в самом деле — проверить невозможно, ибо ни та, ни другая усадьба не сохранились”. Не збереглися ані садиба Івана Чарниша, ані багато чого іншого. Тому Пантелеймон Куліш у згадуваному романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” з глибоким сумом дорікав своїм односельцям, знаючи про руйнацію фортеці Вороніж: “Но где теперь и эти ворота, и тая интересная по своей форме башня?.. Вас, почтенные земляки мои, должен я упрекнуть в истреблении этой почетной древности… Разбирая те камни, они вырывали самые красноречивые листы из истории своих предков”. Донедавна стояв у самому центрі Воронежа будинок Шрамченків, палких українських патріотів. Переказують, що двері будівлі, ворота садиби прикрашав український орнамент та образ славного козака Мамая. Тут розташовувався місцевий будинок культури. Добре пам’ятаю, як 9 вересня 1989 року у ньому відбувалося вшанування П. О. Куліша з нагоди 170-річчя від народження. Тепер і цього будинка, свідка славного минулого, немає… Я не погрішив проти істини, назвавши будинок Шрамченків “свідком славного минулого”. Згадуваний уже Грицько Сірик в іншій книжці “Вороніж та його околиці” (Торонто, 1989) стверджував: “Садиба Шрамів-Шрамченків сягала ширини близько 50 метрів… В одному з будинків містилась воронізька “Просвіта” й містечкова біб-
Будівля (за переказами) чи то Ліщинських, чи то Заруцьких. Згодом — церковнопарафіяльна школа
с. 11 · сторінка оригіналу ↗
Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Коли Чернігів щойно відзначав 1100-річчя першої літописної згадки про місто, княжий Любеч відзначав таку ж дату, але рівно на 25 років давнішу. Звичайно, ці давні міста мають набагато глибшу, багатшу історію, але все ж перша писемна згадка — це важливо. Обидві згадки пов’язані з київським князем Олегом, засновником династії Рюриковичів. Чернігів згадано у договорі Олега з Візантією 907 року, коли після переможного походу на столицю імперії князь зобов’язав візантійців платити данину “на Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч та інші міста”. Як бачимо, Любеч уже в першій четвірці давньоруських
Замкова гора. Пам’ятник на честь 900-річчя першого з’їзду князів міст. Але ще під 882 роком літопис повідомляє, що коли Олег зі своєю варязькою дружиною йшов княжити в Київ, то дорогою “взяв Смоленськ і Любеч та посадив там своїх князів”. У когорті видатних історичних постатей любечан особливо вирізняються дві. Після загибелі великого князя київського Ігоря на престол зійшов син його і княгині Ольги Святослав. Цей войовничий князь, який усе життя провів у походах, одружився з любечанкою Малушею. Молода княгиня була знатного роду, за деякими джерелами, її батько був любецьким князем. Від шлюбу Святослава й Малуші народився майбутній Володимир Великий, Хреститель Русі. Ще одна видатна історична постать з Любеча — святий Антоній Печерський (983—1073), засновник Києво-Печерської лаври, Іллінського монастиря в Чернігові з його знаменитими Антонієвими печерами і засновник чернецтва на Русі.
У Любечі княжив до того, як сісти на київський престол, Володимир Мономах, правнук Володимира Великого й онук Ярослава Мудрого. На височезній Замковій горі стояв його палац, було розташовано княжий дитинець. Дослідження встановили, що в ньому діяла система водогону. Замкова гора збереглася досі. І нині вона вражає розмірами, а була, за твердженнями вчених, ще на 8 метрів вищою. Із Замкової гори відкривається дивовижний краєвид Дніпра, неозорих лук й перелісків, сусідньої Білорусі, яка зовсім близько, за річкою. На Замковій горі 10 років тому встановлено пам’ятник на честь 900-річчя першого загальноруського з’їзду князів. Від славної княжої добив сьогоднішньому Любечі залишилося небагато. Окрім Замкової гори, це Антонієві печери. Вони менші, ніж у Чернігові. Є ще пам’ятки козацької доби, серед них — залишки кам’яниці гетьмана Полуботка. Інша пам’ятка — Спасо-Преображенська церква початку ХІХ століття, що в самому центрі міста. Її недавно відреставровано, зараз це діючий храм. Новітня історія міста не менш драматична. Саме тут, під Любечем, на Дніпрі, у вересні 1943 року тривали кровопролитні бої. Щойно було визволено від фашистів Чернігів і сам Любеч, радянське керівництво, нехтуючи законами війни і здоровим глуздом, поставило завдання негайно форсувати Дніпро, щоб за кілька тижнів, а точніше — до річниці Жовтневої революції, взяти Київ. На Дніпро кинули сотні тисяч солдатів, переважно новобранців зі щойно визволених областей України, ненавчених, необстріляних, при нестачі зброї і навіть обмундирування. Тисячі молоденьких солдатів полягли тут, на Дніпрі, більшість — у першому своєму бою. Кажуть,
Спасо-Преображенська церква
Є що згадати, дивлячись на сивий Дніпро, ветеранові війни любечанину Григорієві Мекшуну річка була чорна від трупів і червона від крові. …Сьогодні Любеч — селище міського типу в Ріпкинському районі Чернігівщини, за 30 кілометрів від обласного центру. Живе й виживає, як і вся сільська Україна — важко, з численними соціальними проблемами. Свою славну історію любечани знають і шанують. Ось зараз переїздить у просторіше приміщення місцевий краєзнавчий музей. Правда, він досить бідний за оформленням, власне, це не професійний державний заклад, а громадський. Є проблеми з реставрацією і збереженням пам’яток історії. Усе це дуже прикро на тлі багатющої історії княжого міста. Любечани мріють відкрити в місті філію Національного історико-культурного заповідника “Чернігів стародавній”, щоб поставити все на наукову, державну основу. Цілком розумна ідея, яка чомусь не знаходить підтримки у владних кабінетах. Тобто можна було б поєднати історичний туризм з відпочинком, оздоровленням. Інвестори теж лише придивляються. А Любеч чекає й запрошує доторкнутися до нашої багатющої історії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
