“...Я до всього стараюсь дійти серцем, а не розумом”. Георгій Вороний · с. 10сторінка оригіналу ↗
БАТЬКІВЩИНА ГЕОРГІЯ ВОРОНОГО — Уривки з роману-есе “Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем”
Слово Просвіти, №41 за 2008 рік
Олександер ШОКАЛО, письменник, головний редактор журналу “Український Світ”
ного типу, суворість і справедливість справжніх людей. Такими справжніми, суворими й справедливими людьми були сіверські козаки-селяни — воїни й хлібороби, до яких належав і рід Вороних. Козаки-селяни “утворюють численний стан і відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення”, — писав П. Куліш у “Повісті про Український народ”. Козаки-селяни становили основну верству українського суспільства: як заможні хлібороби вони мали найміцніші господарства, бо вміли господарювати, а козацькі діти, здобуваючи середню й вищу освіту, ставали сіллю землі, творчою й науковою елітою — становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися на території Лівобережної України, в основному в Сіверщині, ще в другій половині ХІХ й аж до початку ХХ століття. Вони зберігали давню традицію волі — закону, який схвалювало віче (рада), свої верствові права, чистоту етнічного типу й культурну традицію… аж до руйнівних колективізації й Голодомору. Той геноцид козацько-селянської верстви — справедливих і справжніх людей — учинили масоно-- більшовицькі верховоди руками винародовлених, деморалізованих нелюдів. Постраждала від репресій і вся родина Вороних, і навіть сліди їхньої культурної праці стирали з лиця землі ще донедавна… Сіверія-Сіверщина завжди відстоювала свою культурну й політичну незалежність і тяжіла до автономії (недарма гетьман Іван Мазепа мріяв про корону Сіверського володаря). На теренах Сіверщини були три козацькі столиці Української національної держави — Гетьманщини (Гетьманська держава 1648—1782 років) — Гадяч, Батурин і Глухів (цього року відзначить 300-річчя).
ЛЮДИ СІВЕРСЬКОЇ ЗЕМЛІ Генетичне й духовне багатство Приудайської Сіверщини яскраво виявилося в людях, які уособлюють сіверський козацький, арис-
Осип Максимович Бодянський тократичний духовний тип, витворений упродовж багатосотлітньої культурної історії краю. У Варві, центрі Приудайської Сіверщини, народився й виріс Осип Максимович Бодянський (1808—1877) — нащадок знаного козацько-священицького роду, визначний український історик, філолог, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, відомий на весь слов’янський світ дослідник народної творчості, писемності й культури слов’янських народів, найщиріший товариш Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Вчений створив ґрунтовні праці про походження слов’ян та слов’янської писемності, опублікував вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок. Сам О. Бодянський записав (в основному на рідній Варвинщині) близько трьох тисяч народних пісень, а його менший брат Федір (1812— 1873), фольклорист і педагог, — близько 800 пісень. Працюючи професором Московського університету й паралельно на посаді секретаря і редактора Товариства
Григорій Савович Сковорода історії й старожитностей, О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки: “Історію Русів”, “Літопис Самовидця”, твори інших козацьких літописців, “Джерела Малоросійської історії” Д. Бантиша-Каменського, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” та інші праці, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота. 12 листопада 2008 р. виповнюється 200 років від народження О. М. Бодянського. Від Варви недалеко до колишнього сотенного міста Чорнухи, дев козацькій сім’ї народився й виріс Григорій Савович Сковорода (1722—1794) — наш великий духовний подвижник, філософ-практик і вчитель народу. Філософію мислитель розумів як мудрість жити в істині й сам жив згідно зі своїм вченням. У філософії мудрого серця Григорія Сковороди виявилася життєва суть питомої української філософії кордоцентризму. Згідно з ученням Г. Сковороди про внутрішню людину й про серце як найточнішу людину, серце — основа неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей. Розумом людина спрямовується у світ, а серцем тяжіє до рідного. Саме в серці закорінений український людяний патріотизм — любов до рідної землі й до своїх земляків, а також зорієнтованість на духовні цінності хліборобської культури й на силу рідної землі, що є спасенною суттю антеїзму. Головним у кордоцентризмі — філософії серця — є вибір моральних орієнтирів. Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності й державності. Звідси сковородинський духовний тип української людини — морально зрілого, послідовного творця духовних цінностей. Г. Сковорода по праву є духовним батьком і творцем українського національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації — передумова державного відродження України. Між Чорнухами й Журавкою — козацьке село Білоцерківці, де народився й виріс Іван Якимович Фальківський (у чернецтві — Іриней) (1762—1823) — визначний український письменник, історик, філософ, математик, астроном, географ, найобдарованіший серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця ХVІІІ—початку ХІХ століття. У 1803—1804 роках І. Фальківський був ректором Києво-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там алгебру, геометрію, змішану математику — гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію. Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника: “Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання”. Рід Фальківських споріднений із родом Бодянських. У Журавці закорінений рід Вороних, який походить зі старовинного козацького кореня й дав Україні багатьох славних людей. Прапрадіди були курінними отаманами на Січі. Георгіїв дід Яків Тара-
Іван Якимович Фальківський сович Вороний як потомствений козак-селянин із старшинським титулом осів на журавській землі ще в ХVІІІ столітті. Георгіїв батько — Феодосій Якович (1837—1910) відомий своєю просвітницькою діяльністю: навчаючись у Київському університеті, став одним з ініціаторів створення безплатних недільних шкіл для робітничої молоді. Серед 17 студентів Університету Святого Володимира, які підписали лист від 14 вересня 1859 року до М. І. Пирогова як попечителя Київського навчального округу з проханням про відкриття недільної школи на Подолі, були Феодосій Вороний, Михайло Драгоманов, Іван Сікорський (батько всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського). Через Ф. Вороного Тарас Шевченко передав для Подільської школи 50 примірників свого “Кобзаря”. Цей гідний наслідування громадянський приклад юнака високо оцінила Олена Пчілка: в одному зі своїх нарисів, звертаючись до подій національного значення в Київському університеті кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст., вона назвала студента Феодосія Вороного “громадянином з великої літери”. Ф. Вороний вчителював у Немирівській гімназії, працював професором словесності в Ніжинському ліцеї, директором гімназій у Кишиневі, Бердянську, Прилуках. Після виходу на пенсію збудував у рідній Журавці за власні кошти школу для сільських дітей, заснував безкоштовну народну бібліотеку-читальню, яка діяла з весни 1898 року. Фонди бібліотеки лише за перший рік виросли на більш як тисячу томів, а читацький загал становили хлібороби. Старший син Феодосія Яковича Михайло, який займався агрономією, селекцією, лікарськими травами, разом із батьком заклав основи сортового садівництва, промислового вирощування м’яти. Стараннями Вороних у Журавці ще 1885 року збудовано один із перших на цілу Російську імперію заводів із переробки лікарських рослин, зокрема з виробництва м’ятної й лепехової олії, з переробки чорної мальви, майорану, шавлії тощо. М’ятний промисел розвинувся по всій Прилуцькій окрузі й приносив селянам найбільші прибутки. А Журавський м’ятний завод був відомий на всю Україну й працював ще 10 років тому. Завдяки зусиллям родини Вороних Журавка пережила на межі XIX—XX століть своєрідне відродження, ставши осередком народної освіти й високої культури господарювання та побуту. А сини Георгія Вороного — Георгій (Юрій) і Олександр зробили визначний внесок у розвиток української медицини: Юрій Вороний працював над проблемою пригоєння тканин та органів і здійснив першу в світі операцію з пересадки трупної нирки хворому (1933); Олександр Вороний винайшов спосіб лікування раку (1938), та невдовзі його заарештували за доносом, і він загинув на засланні. Вся родина Вороних зазнала репресій і поневірянь… У Журавці, крім роду Вороних, закорінений також старовинний козацький рід Лукомських, із якого виросли: Степан Васильович Лукомський (1701—1779) — славний український хроніст, автор “Історичного зібрання” й інших праць, його син Степан — Прилуцький повітовий суддя й відомий філантроп, їхній правнук і внук Родіон Іванович Лукомський (1801—?) — Пирятинський межовий суддя й Журавський поміщик, приятель Тараса Шевченка, якого митець увічнив у відомому портреті 1843 року. З Журавською садибою Лукомських пов’язана легенда про закопані там Шевченкові рукописи. Із сусідніх із Журавкою Богданів походить знаменитий козацький рід Крицьких (міцні й надійні, як криця) — відомих в окрузі лікарів, звідки Георгій Вороний узяв собі за дружину Ольгу Митрофанівну, яка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
