Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Винародовлення ідентичне душевному й духовному розладові та занепадові особистості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПРИУДАЙСЬКА СІВЕРЩИНА

Слово Просвіти, №41 за 2008 рік

стала йому люблячою, турботливою помічницею й матір’ю їхнім шістьом дітям — двом синам Олександру та Юрію і чотирьом донькам Олександрі, Марії, Олені й Тетяні (померла юною). У сусідній Антонівці народилась і виросла визначна представниця сковородинського типу української людини нового часу Валерія Михайлівна Нічик (1928—2002) — видатний учений у галузі історії української філософії, професор. Працюючи все життя в Інституті філософії НАН України, В. М. Нічик організувала й очолила осередок науковців з вивчення джерел української філософської, зокрема релігійно-ідеалістичної, думки, незважаючи на гніт комуністичної ідеології й вульгарного матеріалізму. У Сокиринцях, що на північ од Журавки, в родовій старшинській садибі Ґалаґанів, створив центр українського культурно-господарського руху Григорій Павлович Ґалаґан (1819—1888) — фундатор Колегії Павла Ґалаґана в Києві, на утримання якої віддав 11,5 тисячі десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, видавець журналу “Кіевская старина”, член Державної Ради Російської імперії, подвижник кооперативного руху в Україні, добродійник: один із засновників Прилуцької чоловічої гімназії, фінансово підтримував діячів української культури, зокрема художників, які навчалися в Римі, створивши на основі їхніх картин свою славнозвісну мистецьку колекцію. Сокиринська садиба — єдиний на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарськоприродний комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. Секрет збереженості протягом революційно-воєнних лихоліть — у кооперативній зорганізованості місцевих селян, які й не дали розтягнути зразкової на цілу Російську імперію садиби. Ще 1871 року Г. Ґалаґан заснував у Сокиринцях Ощадно-позичкове товариство (народний кооперативний банк), членами якого були спочатку колишні кріпаки, а згодом мали право вступати всі мешканці волості. “Бажаючи щастя народові”, Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), сам виробив статут Товариства, домігся затвердження його в Петербурзі, відтак став головою ради Товариства й довголітнім опікуном. Сокиринське Товариство було найпотужніше в усій Полтавській губернії (його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів), воно проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації. Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільгоспвиробництва — надійна основа для розвитку аграрної культури, духовно-інтелектуальної й економічної сили України. Саме це зараз необхідне для порятунку українського села. У Сокиринцях, у сім’ї нащадків німецьких колоністів, народився Георгій Васильович Пфейфер (1872—1946) — видатний український математик, академік АН УРСР, директор об’єднаного Інституту математики та фізики АН УРСР (1941—1944), який усе життя присвятив науковій праці та викладацькій роботі в рідному Київському університеті й Київському політехнічному інституті. Г. Пфейфер був молодшим колегою Г. Вороного. Із Сокиринцями пов’язані життя й творчість Остапа Микитовича Вересая (1803—1890) — феноменального українського кобзаря-лірника, завдяки якому до нас дійшли, в записах Пантелеймона Олександровича Куліша, унікальні скарби історичної пам’яті наших предків. Поряд із Сокиринцями — чи не найбільший в Україні Тростянецький дендропарк, ландшафтний унікум світового значення, де зібрано близько 700 порід дерев з усіх континентів. А створив його Іван Михайлович Скоропадський (1805— 1887) — губернський предводитель дворянства, представник знатного роду, з якого походять два гетьмани: Іван Ілліч Скоропадський (1646—1722) та Павло Петрович Скоропадський (1873—1945). Останній гетьман України Павло Скоропадський доклав великих зусиль до воскресіння української державності й творення Української держави (Другого Гетьманату) — повернення до національних коренів, відновлення всього українського, передусім духовної традиції, бо в духові — сила народу, й народний дух творить національну державу. За сім з половиною місяців гетьманування П. Скоропадський створив перший в історії Ук- Павло Петрович Скоропадський раїни Кабінет Міністрів, упорядкував податкову систему, створив Українську армію, заснував Українську академію наук, систему українських середніх шкіл і вищих навчальних закладів, систему національного мистецтва й народної культури, Українську національну бібліотеку й Український національний архів… Таку основу творення здорової нації й освіченої національної держави заклав за короткий час Гетьман України Павло Скоропадський. Але інтригани й демагоги, заанґажовані масоно-соціалістичною ідеологією, кинули український народ на абсурдну, самовбивчу громадянську бійню до загину — зруйнували основу культурного, господарського, соціального й політичного розвитку України, зруйнували щойно воскреслу державність і привели країну до керованого хаосу. А “спасителями” явились масоно-більшовики з Росії, які “навели порядок”, підірвавши генетичні й духовні сили українського народу колективізацією-“розкуркуленням” і голодоморним геноцидом на тривалий час закабаливши Україну… Суспільні збурення мають тенденцію повторюватися через три людські покоління, але навиворіт: зараз подібна “спасительська” легенда, подібний керований хаос, тільки замість колективізації-“розкуркулення” — приватизація-“окуркулення”, замість голодоморного геноциду корінного народу — технологічний етноцид. Надбане в колективному господарстві в масштабі всієї країни, що його організували більшовики з підручними, приватизують тепер їхні онуки, які також у “більшості”… На схід од Сокиринців, на Роменщині, на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка (тепер село Гришине) народився нащадок знаного козацького роду Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — видатний український мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, педагог, громадський діяч, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, засновник психологічного напряму в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. Досяг видатних успіхів у дослідженні народної поетичної творчості, народних вірувань і звичаїв, а новими теоретичними підходами до вивчення явищ мови, мислення, культури випередив свій час. Учений переконливо довів, що винародовлення (денаціоналізація) ідентичне душевному й духовному розладові та занепадові особистості. Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальноєвропейський рівень. Із Роменщини походить і козацький рід видатних українських культурно-громадських і державно-політичних діячів Полетик: Іван Андрійович (1726—1783) — лікар і вчений, Андрій Андрійович (1742— 1898) — громадський діяч, Григорій Іванович (1735—1898) — дипломат, Григорій Андрійович (1725—1784) — політичний діяч та його син Василь Григорович (1765—1845) — історик і громадський діяч (О. М. Лазаревський вважав батька й сина Полетиків авторами знаменитої “Історії Русів”). Родом із Прилук Яків Андрійович Маркович (1696—1770) — державний діяч Гетьманщини й мемуарист, автор “Щоденника”, неоціненного джерела для вивчення політичної, соціально-економічної, культурно-побутової історії України ХVІІІ століття. Навчався в Київській академії, був учнем Феофана Прокоповича (1681—1736) — вченого-енциклопедиста, одного з найосвіченіших людей того часу. У Прилуках, у славному козацькому роді Горленків народився й виріс Яким Андрійович Горленко (у чернецтві — святитель Йоасаф) (1705—754) — визначний український поет, освітній діяч і духовний подвижник, святий (канонізований 1911 року, нетлінні мощі зберігаються в Бєлгородському Троїцькому соборі). Я. Горленко по батьковій лінії — внук прилуцького полковника Дмитра Горленка, а по материній — миргородського полков- Олександр Опанасович Потебня ника, гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, дядько класика української літератури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, який створив опис життя святителя. Навчався в Києво-Могилянській академії (1713—1725), прийняв рясофор у Київському Межигірському монастирі (1725), а мантію в Київському Братському монастирі (1727), з 1729 (протягом трьох років) — учитель у Києво-Могилянській академії, з 1737 — ігумен, а з 1744 — ар- Яким Андрійович Горленко (святитель Йоасаф) хімандрит Лубенського Мгарського монастиря, з 1745 — намісник Троїце-Сергієвої лаври під Москвою, з 1748 — єпископ Бєлгородський і Обоянський (основне населення єпархії — українці). Я. Горленко багато сил поклав на підвищення морального й освітнього рівня духовенства й народу: суворо карав духовенство за негідне поводження й дбав про народ. Вирізнявся аскетизмом і цілковитою безкорисливістю. Яким Горленко товаришував із Григорієм Сковородою. Як і Сковорода, Горленко передбачив свій відхід із цього світу, відвідав рідну Прилуччину й попрощався з батьком, колишнім бунчуковим товаришем. Я. Горленко залишив багату літературну спадщину: поетичні й прозові твори, епістолярію, повчання, молитви, автобіографію. Видатною пам’яткою української барокової літератури є його поема про війну семи чеснот із сімома смертними гріхами: в людській душі відбувається боротьба добродійництва й лиходійництва, і зрештою доброчинність здобуває перемогу над злобительством. З Горленківського роду походить і Василь Григорович Горленко (1853—1907) — знаменитий письменник, літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, автор численних праць про українських письменників, кобзарів і лірників. У Прилуках народився й ціле життя пропрацював на культурноосвітній ниві нащадок козацького роду Павло Павлович Білецький- Носенко (1774—1856) — відомий письменник, мовознавець, фольклорист, перекладач, педагог. Після виходу у відставку в чині капітана був підсудком Прилуцького повітового земського суду, почесним наглядачем Прилуцької лікарні, членом різних наукових товариств. 1803 року Павло Павлович створив у своїй культурній садибі в селі Лапинці, що в передмісті Прилук, приватний пансіон, який діяв сорок років і в якому виховували дітей з усієї України, що вражали екзаменаторів у вищих навчальних закладах знаннями з усіх предметів. Відзначався правдивістю й почуттям власної гідності, не запобігав перед можновладцями, сповідував принцип: “Не той багатий, хто багатий, а той, хто обходиться своїми статками”. П. П. Білецький-Носенко написав чимало праць з української мови, зокрема граматику; за дванадцять років створив на основі власних записів українських говірок Лівобережжя, переважно Сіверщини, перший великий словник новоукраїнської мови — “дорогоцінний подарунок усім слов’янським народам”. “Словник української мови” П. Білецького-Носенка видано тільки 1966 року, але його рукописом користувалися Володимир Даль і Борис Грінченко, укладаючи свої словники. З приводу словника П. Білецького-Носенка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин