Пам’ять · “Дорога Погрібного пролягає з Мачалища на Київ, а збудована ним магістраль веде до української України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ДОРОГА АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО
Слово Просвіти, №41 за 2009 рік
Андрій ЛОТОЦЬКИЙ, журналіст
Ранок того дня видався тихий, але похмурий. Я був на дачі в Мочалищі, рідному селі Анатолія Григоровича. Зранку приїздить до мене на велосипеді сусід Погрібного. Мовчить. На обличчі не то тривога, не то сум. Після тривалої паузи, витерши скупу сльозу, каже: — Я до вас із поганою звісткою. Знову зловісна пауза. Знову витер сльозу, а тоді тихо, уривчасто додав: — Не стало… Погрібного… І хоч я знав, що Анатолій Григорович тривалий час важко хворів, але ця страшна звістка ошелешила. Як же так?.. Ми кілька днів тому розмовляли. У селі проводили газ. Я зайшов провідати Анатолія Григоровича. Він був досить активним. Давав поради робітникам, які працювали у батьківській хаті: як він хотів, щоб вони проклали труби, де слід встановити конвектор… Правда, час від часу лягав перепочити. Тоді, у цих коротеньких проміжках, ми могли перекинутись кількома словами. — Вибач, Андрію, мушу весь час бути зними, — кивнув головою у бік газівників. — Ато зроблять щось не так, як мені хотілося б… — А довго ти тут будеш? — питаю. — Та ось, доки скінчиться все це… Ми із сусідом далі не розмовляли. У таку хвилину всі слова втрачають сенс. Тільки серце калатає, а в голові рояться уривки спогадів про прекрасні дні, коли ми зустрічалися і говорили то про важливі справи, то про якісь дрібниці… — Яка втрата!.. — після тривалої мовчанки сказав сусід, не то вголос розмірковуючи, не то мені. — Дуже велика, — погоджуюсь я. — Втрата не лише для нас із вами, для сім’ї, а й для всієї України. А про себе подумав: “Таку втрату нічим і ніким не заміниш…” — Коли ховають? — Післязавтра. — Я завтра вранці їду… Коли хочете, можете зі мною… Уранці я заводжу свої “Жигулі” і виїжджаю в центр села, звідки починається прекрасна асфальтована дорога, яка веде до траси Київ—Прилуки. Вона існує недавно. Дорогою Погрібного називають її односельці. Мабуть, так влаштований людський організм, що у скрутну, важку годину мозок видає так би мовити “на-гора” все найприємніше, найсвітліше. Для самозахисту, чи що? “Як я потрапив у Мочалище?” Пам’ять до найменших деталей відтворює той час. Якось до мене зателефонував мій однокурсник у Київському Шевченковому університеті поет Дмитро Головко і запитав: — Ти колись казав, що хочеш купити у селі хату… Для дачі… Не передумав? — Ні, звичайно. — Пам’ятаєш, у мене на іменинах був Анатолій Погрібний. То в його рідному селі Мочалище є багато порожніх хат. Вони продаються. Приїдь подивися. Котрась підійде… На той час Дмитро Андрійович уже там облаштувався. Як тільки ми з дружиною Лідією Василівною туди приїхали, село нас зачарувало. Особливо природа. З усіх боків буйні, напрочуд зелені ліси, чагарники, розкішні трави… Пройшлися селом, подивилися кілька хат. На одній зупинилися. Не так хата сподобалась, як місцина. Велике подвір’я, з вікон — прекрасний краєвид на ліс, до якого рукою подати… Господиня хати була старенька, самій їй стало важко, і вона переїхала на постійне проживання у Київ до дочки. Хату вже дивилися кілька покупців, але відмовилися купувати, бо бабуся правила високу ціну, а ще хотіла, щоб її будинок потрапив у хороші руки. Вимагала, щоб хтось із її односельців підтвердив, що ви саме той… І ми теж не зразу купили ту хату, хоч давали, як на той час, найвищу ціну. — А які ви люди? — спитала бабуся. — Ми цю хату з дочкою самі після війни зводили, штукатурили… А які тополі я викохала! Справді, вздовж городу височить ряд струнких тополь. — Якби ж то хто сказав, які ви люди… Ми домовилися, що розмову продовжимо за кілька днів, що прийдемо до неї з людьми, яких вона знає. Ми з дружиною розповіли про це Анатолієві Погрібному і Дмитрові Головку. Вони погодилися піти разом з нами до бабусі Марії (так її звали). Вже не пам’ятаю деталей розмови, яка тоді відбулася, але пам’ять закарбувала момент, коли ми прощалися. Тоді бабуся Марія сказала: — Коли Толя Погрібний вважає, що ви люди хороші, то, мабуть, так воно і є. Ось так я із сім’єю опинився в Мочалищі — селі, обдарованому Господньою благодаттю, але забутому районною й обласною владами, у селі, яке “совкові” боси (це був 1980 рік) вписали до чорних списків сіл, що вимирають. Було дуже дивно, що село, розташоване за 90 кілометрів від Києва, було, як далека глухомань. Ні доріг, ні автобусів… А зараз їду добротною асфальтованою дорогою, дорогою Погрібного, і в голові рояться дедалі нові спогади. Скільки довелося об’їжджати полями, лісами, щоб потрапити до села: доїхати рейсовим автобусом до зупинки “Соколівка”, а там, як кажуть, взявши ноги на плечі, польовими і лісовими стежками діставатися Мочалища. Відстань чимала — дев’ять кілометрів навпрошки. Анатолій Григорович дуже любив рідні місця і кожну нагоду використовував, щоб
Дружина Анатолія Погрібного на вечорі пам’яті в Українському гуманітарному ліцеї
9 жовтня — другі роковини смерті Анатолія Погрібного. Нема з нами державника, просвітянина, народного професора, людини великого чину і доброго, людяного серця. Але є наша пам’ять, є замір видати книгу спогадів про Анатолія Григоровича. Один зних друкуємо сьогодні. А всім, хто знав і шанує цього чоловіка, нагадуємо: надсилайте своє слово пам’яті про нього на адресу “Слова Просвіти”.
розкрити іншим їхню красу. Якось ранньої весни телефонує й каже: — Андрію, ми з Головком й Анкудіновим (фронтовик, підполковник, який теж купив хату в Мочалищі) завтра збираємося рвонути в Мочалище. Не хочеш приєднатися?.. Я, звичайно, охоче погодився. …Поволі машина під’їздить до села Соколівки. На мить зупиняюсь. Ось те місце… Тут ми обирали подальший маршрут. — А знаєте що?.. Пропоную піти через Ефендицьке, — каже Анатолій Григорович. Ефендицьке — це велике поле з невеличкими лісками, болотами. Назва походить, мабуть, від прізвища колишнього власника. — Побачите, яка це краса. Вночі був невеличкий морозець. І коли ми вийшли на луг, то стали, вражені. На нього ніби впали сотні сонць і виблискували перед очима. А між ними чорніли переліски, що вдалині переходили у великий ліс. Картина неймовірна. Виявилося, що виблискували озерця, вкриті легенькою кригою, яка утворилася за ніч. Вони, ці озерця, були неглибокі, їх можна було переходити в ґумових чоботях вбрід. Ми, звичайно, були в ґумовиках: я, Анатолій Григорович і підполковник Анкудінов — з високими халявами. А Головко — в елегантних, але з низькими халявами. Ми всі йдемо навпростець, а Дмитро Андрійович просить не поспішати, бо йому доводиться всі озерця обходити, щоб не набрати в чобітки води. Але що нам дев’ять кілометрів, які треба пройти! Ми молоді, здорові. Нам весело. Ми жартуємо. Сонечко згори ласкаво гріє, на небі — ні хмаринки. — Дивіться, — жартує Анатолій Григорович, — фраєр Головко думав, що він іде гуляти Хрещатиком. Гарненькі ж у тебе чобітки. Але ж ми йдемо в Мо-ча-ли-ще. Нічого, Дмитре, потерпи. Це ж заради великої мети: перетворимо Мочалище на зону відпочинку. — Стоп, — каже Анатолій Григорович. — Чудова фраза: “Перетворимо Мочалище на зону відпочинку!”
Анатолій Погрібний на засіданні Піклувальної ради в ліцеї
Головко, як завжди, добродушно усміхається. Пізніше ця фраза стала нашим девізом. Коли ми телефонували один одному, то з неї починали розмову. Красу, неповторність рідних полів і лісів Анатолій Григорович підкреслював де тільки міг. …Знову зупиняю машину. Виходжу. Он там за Ефендицьким — ліс… Одного разу, на початку нашого перебування в Мочалищі, ми з дружиною запросили Анатолія Григоровича з нами по гриби. Ми тоді ще погано орієнтувалися на місцевості. Був вересень, і всі носили з лісу опеньки. Ми довго блукали лісом… Кожен обрав свій напрямок. Згодом підходить до нас Анатолій Григорович. Кошик повний грибів. А в нас із Лідією Василівною й до половини кошика не доходить. — Що, милувалися лісом і не збирали опеньків? — Якось мало траплялося, — кажу. — Як мало? Та тут їх хоч косою коси. Вирішуємо так: я йду попереду, показую вам грибні місця, а ви збираєте. Доки кошики не будуть повні, додому не вертаємось. Він іде попереду і палицею показує — ось тут, ось там… Кошики в нас скоро наповнилися, а перед тим, як повертатися, він показав місце: ну, справді, косою коси. Сам пішов далі. Потім повертається. — Усе зібрав? — Та ніби все, — сміюся. — Неправда. Ану поглянь угору. Я піднімаю голову й очам не вірю. Стоїть дерево, а стовбур увесь обсипаний опеньками. Навіть нижні сухі гілки. Анатолій Григорович мовчки, з лукавою посмішкою спостерігає має захоплення, а тоді каже: — Не знаєш ти, Андрію, наших лісів. Доведеться прочитати кілька лекцій з “вилазками” на місцевість. …Я притишив хід машини. Усміхнувся, забувши, з якого приводу їду до Києва. Під’їжджаю до траси Київ—Прилуки. Кидаю погляд ліворуч. Там колись була польова доріжка, якою не раз доводилося їздити в Мочалище. Налаштована на веселий лад пам’ять окреслює ще один смішний епізод. Ми гуртом їхали до Києва. Головко з дружиною, я з дружиною й Анатолій Григорович. І ось на останніх метрах до траси машина загрузла. Усі вийшли, щоб підштовхнути. Трохи побуксували. А коли машина вискочила на сухе, я вийшов подивитися, чи дуже забрьохана. Але замість цього побачив своїх пасажирів, які стояли навколо Анатолія Григоровича і надривно реготали. Я глянув на нього і теж не зміг стримати усмішки. Він стояв весь з голови до ніг заляпаний багнюкою. Певно, штовхав машину просто за колесом, яке найбільше буксувало. Я відчинив багажник і показав на поліетиленовий пакет з різним дрантям. Такий “скарб” возить із собою більшість автолюбителів. Толя (так ми між собою називали Анатолія Григоровича) схопив стару жіночу сорочку, підійшов до бокового дзеркала і, теж регочучи, почав витирати лице. Компанія ще більше розвеселилася. Давши лад одежі, Анатолій Григорович уже серйозно кинув: — Сміх сміхом, братці, але в цю веселу хвилину я вам обіцяю: асфальтована дорога до Мочалища буде. І таки домігся свого. Тепер є дорога Погрібного, яка пролягає з маленького села Мочалище на Київ, але і є збудована ним магістраль, якою сьогодні ми йдемо і яка веде до української України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
