Ім’я · “Спочить в поезію іду”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
АНАТОЛІЙ МОЙСІЄНКО: «ПОЕЗІЯ НЕ ВИЗНАЄ РОБОЧОГО СТОЛА»
Слово Просвіти, №41 за 2009 рік
— Анатолію Кириловичу, Ви поет, науковець, педагог, очолюєте кафедру української мови в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Коли все встигаєте? — Можна коротко відповісти рядками Ліни Костенко: “Здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю”. Але багато-мало років тому на подібне запитання в інтерв’ю Євгенові Пашковському цитував рядки, написані ще в пору навчання в Ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя:
Коли я стомлююсь над томами, Вагітними од мудрих дум, Тоді, ученістю вгамований, Спочить в поезію іду. Коли ж відчую, що зманіжують Лірично вписані рядки, Тоді мандрую крізь віки, Вклонившися соборам Ніжина.
Сказане тут, може, і не такою мірою актуальне нині, як було тоді, в часи студентської юності, але для мене ці рядки лишаються суголосними. Зрештою, не я помітив, що заміна одного виду діяльності іншим — своєрідний стимул до того, щоб із новою енергією повернутися до першого. — Ваша нова поетична книжка “З чернігівських садів. Нові сонети і верлібри” — це дивовижне поєднання з одного боку класичної, а з іншого — найвільнішої поетичних форм. Усе і справді вийшло, як у гарному саду, де є і підрізані кущі та дерева, й буйноцвіт… — Думаю, є підстави говорити і про класичну, і модерну традицію нашої літератури. Про певні традиції в моїй творчості може свідчити хоч би той факт, що заголовкове “Сонети і верлібри” стояло і на титулці однієї з попередніх моїх книжок. А ще маю двокнижжя літературно-критичних студій “Традиції модерну і модерн традицій”. Для мене “класичний” чи “модерний” вірш як оцінна категорія мало значить. У класичну і модерну форми може бути одягнена і справжня поезія, і римована чи неримована вторинність. Тому і про буйно-цвіт вільного вірша теж маємо мовити з певними застереженнями. Білоруський критик Б. Бур’ян, говорячи свого часу про поезію Ніла Гілевича, якого на початку його творчості у літературних колах встигли охрестити традиціоналістом, зазначав, що сутність поезії Н. Гілевича не в традиціоналізмі, а в “новизні традиційного”. Новизна — це, зрештою, те, що має бути спільним для традиції й “модерну”, коли хочемо говорити про справжню літературу, а не підробку. — А що означає у Вашому трактуванні експериментальна поезія? Адже Ви автор чи не першої в Україні збірки паліндромної поезії “Віче мечів”, збірки моноалітеративних, за визначенням А. Погрібного, віршів “Сім стун”, нарешті збірки “Шахопоезія”, що, по суті, започаткувала новий напрям у мистецтві. — Кожен експеримент, мабуть, залишається експериментом лише на час його творення, переростаючи потім у певне явище, процес, або навпаки, знівельовуючись зовсім. Щодо шахопоезії, то вона явилась мені не так і несподівано, враховуючи моє тривале зацікавлення шаховою композицією (опубліковано десятки шахових задач, надбано щирих друзів, справжніх поетів шахової творчості). Своєрідний симбіоз поетичного слова і шахової композиції, яким є мої шахопоезії, — це вже не експеримент; протягом останніх років маємо чимало цікавих публікацій у цій царині. Це насамперед збірка “Картатий материк” В. Капусти, автора унікального панторимічного шаховінка сонетів. Стосовно ж паліндромних віршів, яким нашій групі “Геракліт” вдалося вдихнути друге життя, скажу, що дух Величковського вже кілька століть витає над нами, і те, що нині підготовлено до друку антологію української паліндромної поезії, до якої ввійшли твори кількох десятків авторів, говорить само за себе. — Але ж курйозна поезія викликала скептицизм і в декого з відомих дослідників у ХХ столітті… — Я до цього ставлюся по-філософськи. Зрештою, курйози іноді трапляються і з некурйозними віршами. Чотири роки тому я запропонував до одного поважного видання сонет “Шахи” далеко не на шахову тему, і мій приятель, поважна людина в тій редакції, вирішив підкорегувати мій вірш, “підправити” окремі рядки, з чим я, звісно, не погодився. Та невдовзі в цьому виданні з’явився вірш із тією самою назвою, власне переспів: збережено окремі рядки — за авторством мого приятеля і з присвятою… мені. Хіба не курйоз? — Курйозів і справді достатньо в нашому літературному житті, в житті письменницької Спілки… Зараз чимало дискутують щодо присудження Шевченківської премії. А яка Ваша думка з цього приводу? — Не шукав би альтернативи Шевченківській премії. Надто багато важить ім’я Шевченка, щоб віддавати його на поталу різних мастей бузинізму, чи відмовлятися від премії ще на стадії обговорення кандидатур, роблячи на цьому не дуже пристойний піар, як це дозволив собі Андрухович. Мабуть, варто застосувати цеховий підхід до визначення лауреата. Наприклад, у сучасній поезії є надзвичайно талановиті, оригінальні автори, хоч абсолютно “не розкручені” (дозволю собі модний нині сленгізм). Більш того, вони свідомо ігнорують ту “розкрутку”. І, зрозуміло, на належне, професійне поцінування можна розраховувати лише від журі, що глибинно орієнтується саме в цій царині,
бо Комітету в такому строкатому складі просто незмога об’єктивно оцінити доробок автора. Хоч не буває правил без винятків. Згадаймо присудження Шевченкової відзнаки 2007 року Тарасові Федьку, блискучому поетові, на той час майже не “розкрученому”. — Тепер запитання як до доктора філології, лінгвіста: яке Ваше ставлення до мови художніх творів письменників молодшого покоління? Маю на увазі використання ненормативної лексики, варваризмів, жаргонізмів тощо. — Хоч би як ми ставилися до мови певного письменника, він має бути сам собі суддею. Справді, така лексика, на жаль, процвітає на сторінках творів багатьох авторів, і не лише молодих, на сторінках періодичних видань. Бо, видається, це стало модою. І тут, певне, дається взнаки загальне виховання, загальна культура і, безперечно, суспільний фактор. Спробуймо поглянути з іншого боку. Чи багато видано у нас словників мови письменника, на кшталт двотомних (українського й російського) Шевченкового? Не набагато більше опубліковано і лексиконів образного слова письменника — словників метафор, епітетів. Зате, як гриби після дощу, з’являються словники жаргонної, лайливої лексики, їх активно пропагують різні періодичні видання. — Повернімося до “чернігівських садів”. Крім власних віршів, у книжці вміщено переклади з білоруської й німецької мов. Кілька слів про це. — Добре знаю білоруську мову і літературу. Перекладаю ще зі шкільного віку. Один із розділів у моїй новій збірці називається “Галузка з садів Білорусі”. Це сонетарій білоруських авторів. Сподіваюся, найближчим часом друковані тут переклади увійдуть до моєї антології одного вірша “Сто сонетів білоруських поетів”. У розділі “Галузка з віденського саду” — переклади з Андреаса Окоренка, прекрасного австрійського поета і прозаїка. Віднедавна з великим пієтетом стежу за творчістю цього надзвичайно оригінального автора, тут пропоную добірку його верлібрів. Тож і в сфері перекладу зі мною і традиція, і модерн, де з чернігівськими садами так само природно сусідують сади Білорусі й Відня. — А у справжньому чернігівському саду давно були? Чи підтримуєте зв’язок з рідним краєм?
— Чернігівські сади для мене асоціюються насамперед з ніжинськими садами і парками, зокрема з інститутським (графським) парком, у якому в один із чудових днів 1971 року після церемонії вручення диплома вчителя-філолога, усамітнившись на якусь часинку перед випускним балом, я занотував у пам’яті рядки, які трохи пізніше переніс на папір, і вони згодом увійшли до моєї першої книжки “Приємлю”:
В цім саду я останнє побачення Із собою призначив собі… В цім саду мов слова необачні я Розгубив між тополь голубих.
В цім саду, де пташині помешкання Завжди милі мені в вишині, В цім саду промінь сонячний вершником Світложданим являвся мені.
В цім саду поміж дум врівноважених Я тужаві багаття палив… В цім саду, тричі радий і зраджений, Я любові зазнав і хули.
В цім саду я спізнався із піснею, Що пісенніш, либонь, не знайду… В цім саду увостаннє помислю я Наодинці… один… в цім саду.
Ніжин назавжди став моєю Меккою. Порівняно недавно був знову в Ніжині, де разом зі студентством нинішнім і минулих літ, викладачами Гоголівського університету святкували 200-річчя великого сміхотворця-трагіка. Звичайно, чернігівські сади для мене — це і сади Бурівки і Тупичева, де народився і здобував середню освіту, і сади славної сіверської столиці, чарівного стародавнього міста над Десною, де маю багато друзів (на жаль, замало часу для зустрічей). — Мені як тернополянинові приємно було довідатися, що зимові канікули цього року ви провели в нашому краї. Які враження залишилися від перебування на Тернопільщині? — Тернопілля нагадує краєвиди — рельєфні, пейзажні — добре знаного мені Трахтемирова, славної козацької обителі на Дніпрі (тепер на межі Київської й Черкаської областей, але якої, на жаль, не знайти на жодній географічній карті, чарівна місцина стала вотчиною олігархів). Тернопіль здавна пам’ятний мені красивими людьми, з-поміж яких чимало моїх колег із місцевого університету, письменників. Зимовий Тернопіль запам’ятався радістю різдвяних дзвонів над затишними вулицями з “бруківкою, мов пергамент”, численними “свічками дзвіниць” (дозволю собі скористатися рядками мого юного колеги, цьогорічного випускника Шевченкового університету, автора “київських текстів” В’ячеслава Левицького). — Що зараз читаєте або перечитуєте? Хто належить до Ваших улюблених авторів? — На моєму читацькому столі — надзвичайно цікава, хоч у дечому контраверзійна книжка віденського мовознавця М. Мозера “Причинки до історії української мови”, літературознавчі праці Шевченківських лауреатів Дмитра Наливайка “Україна очима Заходу” та Юрія Барабаша “Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко”, роман Юрія Мушкетика “Плацдарм” і дев’ятий вал поезії (як на мене, маємо обнадійливо талановитих молодих поетів В’ячеслава Левицького, Павла Щирицю, Анну Багряну, Лесю Мудрак, Тетяну Винник, Аню Малігон). Щораз отримую радість повернення до світу Шевченкової творчості, віднаходячи завжди нове, щось таке, чого, здається, не помічав раніше. Ось хоч би ці рядки з поезії “Гамалія”: “Темно всюди, як у будень, // А свято чимале”. Завжди маю насолоду порозкошувати музикою слова Миколи Вінграновського та Євгена Гуцала, густим плетивом текстів Євгена Пашковського. — Що зараз на Вашому робочому столі? — На робочому столі — дисертації моїх докторантів й аспірантів, а ще — новий посібник із сучасної української мови для вищої школи, студії з поетики. Поезія ж — поза робочим столом.
Спілкувався Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
