Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Не може бути повного порозуміння між народами, доки невшановано всіх жертв міжусобиці, що сталася в минулому”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД»

Слово Просвіти, №41 за 2010 рік

Закінчення. Початок у ч. 40 Петро БОЯРЧУК, письменник, лауреат премії імені Агатангела Кримського У понеділок 19 квітня 1943 року ніщо біди не віщувало. Почався Пасхальний тиждень. Налаштовані на свято люди поспішали запорати всі нагальні роботи на весняних полях і належно підготуватися до Великдня. А що Надія Новосад (тоді — Павлова) разом із кільканадцятьма іншими молодими односельцями мусила іти на польський фільварок у село Скірче перебирати картоплю, то думала, що домашні справи залагоджуватиме ночами. Напередодні, знаючи про роботу в Скірчому, чотирирічного синочка Сашуню відправила зі швагром до своїх батьків у Михлин. У Красному Саду зосталися її чоловік Владислав Павлов і свекруха. Надія вміла в’язати светри, то у Скірчому “полячок-бригадир” на картоплю її “не поставив”, а сказав іти в хату в’язати светра його жінці. Ольга Надашкевич (тоді — Новосад) робила щось коло хати, син її В’ячеслав порався у хліві біля худоби, чоловік Платон із меншими синами Олександром та Миколою поїхали кіньми в поле. Була десята година. І ніхто не знав, що в цей час, обігнувши на автомобілях і мотоциклах польовими дорогами Красний Сад, поляки з німцями взяли його у кільце. Першими із красносадівців загинули чоловіки, які були на полях. Серед них і Платон Новосад. А скутих страхом двох Платонових синів нападники зв’язали, кинули на воза і повезли в село, у якому ні про що не здогадувалися. Невеликими групами карателі рухалися селом, аби нічим його не стривожити. Зібравши разом п’ять сімей, загнали у клуню Володимира Павлова і тихцем стратили. Інших, ідучи з двору до двору, страчували у їхніх клунях. Заводили туди всіх, кого знаходили в хатах і на подвір’ях, наказували ницьма лягати на землю, тоді німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти орудували, хто багнетом, хто узятими з-під хліва вилами. Німець, стріляючи, промахнувся, і мамина кров залила дівчинці голівку, а сама вона втратила при тому свідомість, це і врятувало тоді від смерті десятилітню подружку Галини Луцюк Галю Козик (у заміжжі — Вітюк). Ользі Новосад (Надашкевич) теж пощастило. Випадково побачила в сусідському дворі поліціянта, збагнувши, до чого ідеться, гукнула В’ячеславові, аби ховався, і сама ускочила до льоху, де в кутку за діжкою прикидала себе буряками. В’ячеслав укрився в хліві за дерев’яним жолобом. Обшукуючи господу, поляки їх не помітили. Закололи в клуні Ольжиних синів і Платонових батька й матір, на іншому осідку знищили в клуні Ольжиного дядька Андрія з жінкою та чотирма дітьми і подалися у двір до Адама Новосада (по війні — другого чоловіка Надії Павлової), якого в селі на той час не було, де і стратили всю його сім’ю. Що карателі нищать її село, Надія довідалася перед тим, як вони прийшли на фільварок, аби забрати решту красносадівців. Врятувалася тому, що до списку перебирачів картоплі “полячок-бригадир” її чомусь не вніс. Утекла в сусідні Уманці, звідти — у Линів (нині Локачинського району). Знищивши красносадівців, упродовж наступних двох днів їхніми ж кіньми та хурами поляки вивозили в Анджеювку і на фільварки в Угринів та Скірче Горохівського нині району їхнє майно. “Ми думали, — свідчила колишня мешканка Михлина, нині — жителька Луцька Марія Данилівна Семків (у дівоцтві — Тивончук), що наш зять Владик їде, бо то його коні та й хура його. Але бачимо, — інші на хурі люди і хура нагружена так, як би хто кудись перевозиться. Поїхала на Угринів”. Активну участь (розповідала Ольга Надашкевич), взяли в мародерському розграбунку Красного Саду поляки з Марусі. Розбирали і вивозили навіть окремі хати й господарські споруди. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили. Невдовзі хтось поширив чутку (про це розповідала Галина Луцюк), що ліквідація Красного Саду була випереджувальним ударом, оскільки тамтешні “багатирі” начебто мали намір до ноги винищити Михлин і прибрати до рук його землі. Схоже, у такий спосіб карателі хотіли приспати самих михлинців. Бо не минуло багато часу, як почали репресії проти них. “Я пасла корову, — розповіла Галина Луцюк, — аж бачу, їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані було. Поляки у нашому селі попалили багатьох. В’ячеслав Новосад під час перебування в УПА Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили, всю цю вулицю, що тепер, ніби головна, спалили і з тамтого боку також хатів попалили багато. Ми від них у біженцях під Боремлем Рівненської області шість неділь були. Вернулись, — хати нема. Батько біля нашого згарища зіп’яв якусь буду і в липні 1943-го, на Петра й Павла, вже в ній сиділи”. Влітку 1943 року, готуючи відплатні акції, українські повстанці здійснили попереджувальний напад на Марусю, де, зазначає “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, була “pla- cowka samoobrony”. Однак інформує те саме видання, було “спалено лише кілька осель, ніхто не загинув”. А щодо повторного нападу упівців, який начебто відбувся 15 січня 1944 року і “спричинив 8 смертей”, то свідчення української сторони переконують, — вже після першого наскоку мешканці Марусі зі своєї колонії вибралися. Та й присутність у ній “пляцувки самооборони” суперечлива, позаяк все вказує на Анджеювку, що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її мешканці, повідомляє “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, “виїхали до Володимира-Волинського разом з евакуйованими німцями”. Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільні будівлі, в яких розташувалася “пляцувка”. У селі лишилося тільки двоє поляків, що їх сховав якийсь українець. А що червоні, прийшовши услід, звинуватили його у співпраці з німцями, то “Kresowa ksiega sprawiedliwych” уточнює: був членом польської самооборони і “mial zezwo- lenie na bron od Niemcow”. Кому служила та “самооборона”, якщо члени її мали від німецької окупаційної влади дозвіл на “bron” (зброю), запитувати не доводиться. І стає зрозумілішою одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту в цілому. “ЯК ВІН ГОРДО СТОЯВ!” Красного Саду сьогодні на мапі Горохівського району немає. Зусилля совєтської влади відродити 1945 року село, оселивши там українських переселенців із Польщі, виявилися марними. Не тримала їх тутешня земля, тому і вибиралися найчастіше до Луцька, Нововолинська, Сокаля, Червонограда. За винятком кількох осідків, що офіційно є михлинськими, тепер Красний Сад — на цвинтарі. І цвинтар, до якого веде вузенька полівка, невеличкий. Але зовсім не через те, що на час страти селу минуло ледь півстоліття, а тому, що все воно лягло в одну спільну могилу. І реквієм по ньому вмістився в одному короткому написові на пам’ятнику. Дерева стіною відгороджують могилу від усього світу, а від приспаної суспільної свідомості упродовж десятиліть відгороджувала трагедію села стіна тупого замовчування. Тому лише вітер утирав над нею гірку сльозу невиплаканої скорботи, коли 2003 року президент України Леонід Кучма та президент Польщі Лєх Качинський відкривали в селищі Павлівка меморіал і вшановували пам’ять поляків, які загинули в липні 1943 року внаслідок відплатної акції упівців. Вийшло, що і всупереч думці мешканців Волинської та Рівненської областей, яку напередодні було висловлено Леонідові Кучмі групою народних депутатів, українська тодішня влада, догоджаючи сусідам, вибачалася за той міжнаціональний конфлікт в односторонньому порядку. Так знехтувала світлу пам’ять про тих, кого знищили польські шовіністи, і спровокувала глуху незгоду західних українців і зачаєне продовження того ж конфлікту. Бо як немає кінця війні, доки не поховано останнього загиблого в ній солдата, так не може бути повного порозуміння між народами, поки не вшановано всіх жертв міжусобиці, що сталася в минулому. “Мій перший чоловік Владьо — єден, Гриць, дядько мій, — два, Міхалечко — три, Судобець — штири, Василько — п’ять, Хотій — шість, Оксеня — сім, Касян — вісім…” — напружуючи пам’ять, Надія Новосад називала мені всіх, кого забрала того дня розстрільна чи тортурна смерть. Щоб не збитися з ліку, загинала старечі пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, і продовжувала рахунок знову з лівої руки. Скрушно хитаючи головою, бідкалася: “Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам’ятник, то всіх було 103, і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала скіко в кого дітей. А тепер все виходить 98. От удвох з Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого вже не забути. А вина їхня одна — українці. Потім казали, — була в селі організація бандеровців, то через те і німці з поляками на нього пішли, і совєти дивилися на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, як і я, про неї знали, але всі хотіли, щоби була Україна. За Україну, вважай, і згинули як теє дитятко в дев’ять місяців, такі той найстаріший, хто був там”. Уболівання за Україну в очах совєтів було “українським буржуазним націоналізмом”, що його влада назвала “злісним ворогом українського народу”. Іще 1940 року в селах Красний Сад та Михлин були заарештовані як провідники місцевих ланок ОУН, і серед кількох тисяч інших волинян розстріляні 22— 23 червня 1941 року в Луцькій в’язниці Онуфрій Павлов та Антон Тимощук. Відтак тавро націоналістичного стало для Красного Саду прокляттям і з поверненням совєтської влади 1944 року. Ще й через те, що дивом уцілілий В’ячеслав Новосад 1943-го пішов до Української Повстанської Армії. Хіба ж хто інший на його місці, будучи молодим і дужим, не вчинив би так само? Тим паче — в умовах війни? Кров розстріляного батька, попіл страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері волали про помсту. Тому, якщо пізніше поряд із гітлерівським окупантом не пощадив В’ячеслав і якогось поляка-поліціянта, найпершим суддею міг йому бути лише Бог. А що присягнув юнак боротися з усіма ворогами України так, як належало справжньому синові своєї Вітчизни, і боровся з ними відважно, то у Повстанській Армії з рядового вояка невдовзі виріс до командира підрозділу, за деякими даними — до надрайонного провідника. Свій останній бій група вояків УПА, яку очолював В’ячеслав Новосад (повстанське псевдо — Петрусь), прийняла в селі Угринів Горохівського району вже за со- Свідок трагедії Красного Саду Надія Новосад. Фото П. Боярчука вєтської влади. Енкаведисти заскочили її зненацька. Поранені командир та його заступник Антон Мельничук, родину якого поляки з німцями знищили 19 квітня 1943 року в селі Чорний Ліс, потрапили в полон. Їх стратила 7 січня 1945 року на ринковій площі поряд із замком Любарта в Луцьку совєтська влада. 1945 року привселюдні страти українських повстанців, яких сталінщина назвала прислужниками гітлерівців, були чи не в кожному західноукраїнському місті. Однак такої, як на Різдво 1945 року в Луцьку, либонь, не було ніде із часів незапам’ятних і не лише в Україні. Через те, що вірьовка, з якої енкаведисти зробили зашморг для В’ячеслава, обривалася, за різними свідченнями, один чи два рази, його страчували на очах у примусово зігнаних на площу лучан, зокрема й старшокласників-школярів та учнів педагогічного училища, і раз, і другий, і третій. Коли вірьовка обірвалася першого разу, натовп (розповідала мені 1992 року Марія Фіщук) полегшено зітхнув. Хтось пригадав, що навіть у Середні віки страчуваному на шибениці дарували життя, якщо обривалася вірьовка. Очікували, що такі станеться. Однак страту повторили. Знову ізнову. І то вже була не страта, а демонстрація нечуваного садизму, яким комуно-більшовицька система сподівалася назавжди залякати місцеве населення, а відтак знищити в умах людських навіть думку про українську державність і державну незалежність. “Є такі українці, — вголос міркувала Надія Новосад, — що не дбають за Україну, тіко дбають за гроші та вигоди для себе. А Петрусь і за життя своє не думав, а думав за Україну. Він, як перший раз обірвався, то ще здужав устати на ноги і “Україна мене не забуде!” крикнув. Ще крикнув: “Україна буде знати про нас правду!” І крикнув: “Слава Україні!” Моя сестра Марія там була, то бачила і чула”. Передсмертні слова повстанця, що пролунали 7 січня 1945 року біля замку Любарта в Луцьку, дійшли до наших днів з різними носіями. У різні роки, починаючи з 1992-го, я чув про них неодноразово. Від колишньої учениці педагогічного училища Марії Фіщук із села Зелене, від уродженця села Вербаїв Луцького району Олександра Сосіцького, а 2009 року — і від уродженки Михлина Марії Семків, які також здобували в тому училищі освіту, хоч невдовзі декому з них випала дорога в ГУЛАГівські табори Колими, а декому — в табори Мордовії. Чув не раз ті слова і від самої Ольги Новосад (Надашкевич). І завжди мимоволі звертав увагу на те, що повторюються вони без якихось значущих відмінностей, чим наче підтверджують, — що такими й були. А ось що написав про цю страту в повісті “Прожити і розповісти” (вийшла друком 1997 року) її свідок, колишній завідувач відділу редакції газети “Радянська Волинь”, нині патріарх української літератури лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолій Дімаров: “Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало “Сла…” повішеного чоловіка… Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком: “Слава Україні”. Як він гордо стояв! Як несхитний помер! Ні, не міг так померти бандит і грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те…”. А щодо “ситого, мордатого” старшини, котрий здійснював страту, наказуючи “Па-а-шол!” шоферові вантажівки, що слугувала за ешафот, зізнався: “За одне те веселе “Пашол!” я його залюбки повісив би”. ЧОМУ Ж НЕ ЙДЕ АПОСТОЛ ПРАВДИ? За роки української державної незалежності згадок про трагедію села Красний Сад опубліковано вже чимало. Але здебільшого — коротких. Як, наприклад, і в статті кандидата історичних наук Володимира Дмитрука про долю повстанця Петруся та повісті “Волинянин” народного депутата України Ярослава Федорчука. Низку фактів із історії Красного Саду наведено в науковому збірнику матеріалів ХХХІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася в Луцьку — Горохові у травні 2009 року. І зокрема — у вислідах михлинського вчителя Михайла Луцюка. Але, читаючи їх, мимоволі завважив, що є тут і поіменний перелік переселенців із Польщі, яких совєтська влада змушувала копати на красносадівських згарищах землянки та відроджувати село, і перелі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин