Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Жінка ніколи не зруйнує муру, який із протилежного боку в ту саму мить будують чоловіки”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«ВИ, КОПРОЛЮДИ!»

Слово Просвіти, №41 за 2010 рік

Я знав, що має відбу2 тися big bang, великий вибух. Я знав, що в ре2 зультаті нічого не зроб2 лю, поки не порозкидаю вусебіч усі ці старі іг2 рашки, кубики, не вики2 ну їх і не намагатимуся скласти з них щось аб2 солютно нове ціле. Тадеуш Ружевич Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт” Польський письменник Тадеуш Ружевич народився 9 жовтня 1921 року в місті Радомсько. Тадеуш був другим сином у сім’ї. Старшим братом був Януш, що згодом став поетом, молодшим — Станіслав, згодом кінорежисер і сценарист. Старший брат був першим наставником Тадеуша. Він публікував свої перші вірші в газетах, листувався з Юзефом Чеховичем та Казимиром Вежинським. До часу дебюту як драматурга 1960 року Ружевич вже був визнаним поетом, автором дванадцяти віршованих збірок. З того часу письменник створив понад півтора десятка п’єс, що стало успішним продовженням його поетичної та прозової творчості. У драматургії Ружевич створює п’єси без дії, його герой — звичайна людина. Як зауважують польські літературознавці й театральні критики, Ружевич як драматург створює новий, відмінний від попередників “драматургічний алфавіт”. П’єсу “Стара жінка висиджує” Т. Ружевич включив до своєї збірки “Непослідовний театр” 1970 року. “Стара жінка висиджує”… Навіть у самій назві цього твору закладено особливий алогічно-асоціативний ряд. З одного боку, в реченні “жінка висиджує” наявне щось несумісне. Курка може висиджувати яйця, але ж не жінка? З іншого боку, чому жінка “стара”? Старим може бути цей світ, який існує мільярди років і який за своє дивовижно довге життя бачив і часи найвищого піднесення людського духу, і колосального занепаду, коли людина опускалася до рівня жорстокої тварини, яка, вийшовши з природи, прагне знищити свою природу. А отже, і знищити себе. Людина ніколи не може існувати лише в соціальному просторі, бо соціальне без природного підґрунтя приречено на фіаско. Стара жінка Ружевича спочатку справляє викличне й авангардне враження, вона епатує, дивує, лякає. Вона з’являється на сцені посеред купи сміття, паперів і бляшанок. Десь там, за її спиною, прив’язана до стелі птаха догори головою. Посеред цього смітника є риби, яких викинуло на берег, де вони і знайдуть місце для останнього спочинку. Та чи знайдуть? Сценографія вистави від початку підказувала, що одна з центральних тем цього твору — смертельна, фатальна розірваність між Людиною і Природою. Можна було згадати про ті жахливі катаклізми і катастрофи, коли в океанах-морях розливається нафта, від якої гинуть риби і птахи. Можна було згадати і нещодавню катастрофу в Мексиканській затоці. Можна було, зрештою, згадати і український Чорнобиль — місце смерті посеред історичної Атлантиди. Людина, винищуючи природу, створює навколо себе не просто пустелю, а чорну діру, яка з часом засмоктує й саму людину. “Стара жінка висиджує” Ружевича — твір-попередження, твірпарабола, твір антимілітаристський, який оголює нерв сучасних глобалістських проблем. Людина, прагнучи глобалізації, забуває про ту етичну відповідальність, яку вона мала б узяти на себе за природу. Ще Шеллінг писав про те, що природа, виокремивши з себе людину, поклала на неї обов’язок бути взірцем природного творіння й реалізувати інтенцію природи на якісно іншому рівні. Але людина має не лише це поривання до високого, а й величезне відчуття агресії, жорстокості, прагнення знищити те джерело, з якого вона вийшла. Людина — це жалюгідний вірус, який пожирає себе. Не випадково в тексті вистави пролунало слово “копролюди”. “Копро” — словесна частинка грецького походження, яка етимологічно пов’язана з чимось брудним, жалюгідним. Копролінгвістика — некласичний розділ мовознавства про нецензурщину, брутальну лексику. Так-от, людина сьогодні стала копролюдиною, яка залишає по собі лише тонни сміття, бруду — словесного і матеріального, зрештою, енергетичного… Цивілізація майбутнього змушена існувати у просторі нечистот, на смітнику історії. Ружевич майстерно сконструював світ людської регресії. А Лариса Кадирова додала від себе також дуже багато до розкішного літературного матеріалу, щоб створити ще сильніше враження від тексту. Вистава починається зі звертання старої жінки до кельнера — чи то офіціанта, чи то комірника. Але ніхто не відгукується. Жінка стара, вульгарнувато-божевільна, забута і брудна, гукає в порожнечу. На цьому світі вже не залишилося жодної людини, жодного комірника, який міг би навести лад у цьому кімнатному мікросвіті. Абсурд існує навколо, і всередині людини. У якусь мить стара кобіта поривається до вікна, вона здирає фіранки, за якими — знову лише сміття: тюбики, бляшанки, папіряччя. Людина не може існувати в гармонії зі світом, негативні залишки її діяльності перевищують здатність планети витримати таку наругу. Можна пригадати середньовічні міста, які потопали у смітті, в яких вінці творіння гинули від чуми. Сартр майстерно розставив акценти… Все існування цивілізації — це спроба знайти гармонію у світі. Але ця гармонія неможлива. Чому? Бо світом керують амбіції, гормони агресії й жадоби. Світ — це чоловічі конструкти, як ракети і танки. Чоловіки знищили цей світ. Із куртуазних лицарів вони перетворилися на жорстоких роботів, здатних продукувати лише холодний метал. Чоловіки втратили здатність розуміти жінку. “Чи є ще у світі справжній чоловік?” — це риторичне запитання героїні так і залишається двозначним… Хтось із чоловіків подається в капуцини, а хтось — іде на війну, щоб загинути посеред бою. Чоловікові почесніше загинути, ніж залишити по собі рід, нащадків, пам’ять і культуру. Настає час атомних війн. Стара жінка читає уривки зі старих газет, що фактично є інформаційним і енергетичним сміттям, й розуміє, що незабаром почнеться вже Третя світова війна. Аж раптом вона схаменулася, зробила паузу і сказала: “Ах, Третя світова вже почалася…” — звертаючи цю репліку до зали. У світі не залишилося жодного справжнього чоловіка, лише генерали й капуцини… Творчість Ружевича традиційно зараховують до течії абсурдизму в польській літературі поряд зі Станіславом Ігнаци Віткевичем, Славомиром Мрожеком і Тадеушем Кантором. Проте мені здається, що Ружевич не вичерпується цим визначенням. Узагалі важко говорити про дефінітивне окреслення абсурдизму, коли його природа сама по собі й досі не прояснена. Й досі літературознавці не змогли знайти адек- “Стара жінка висиджує”… Цю п’єсу видатного польського письменника, поета, драматурга й прозаїка Тадеуша Ружеви" ча народна артистка України Лариса Кадирова подарувала 23 вересня українському глядачеві на самому початку VII Міжна" родного фестивалю жіночих моновистав “Марія” (на честь Ма" рії Заньковецької) на сцені Національного драматичного теат" ру ім. І. Франка (режисер"постановник — заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський, художник"постановник — народний художник України Євген Лисик). Забігаючи напе" ред, скажу, що черговий VIIІ Фестиваль буде присвячено сто" рінкам польської культури й, безперечно, дев’яностоліттю Т. Ружевича в 2011"му. А поки що, анонсуючи майбутній за" дум, живучи часом майбутніх звершень, народна артистка Ук" раїни, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Лариса Ка" дирова розпочала діалоги з Чеховим (цьогорічний фестиваль присвячено 150"річчю з дня народження Антона Павловича) з цієї непростої вистави. Непростої, бо Тадеуш Ружевич працює у просторі складної символічної метафоричності й абсурдних історичних ситуацій. Але, як і Чехов, він у центр своєї уваги ставить питання людської самотності. Ця самотність виникає з розірваного зв’язку між людиною і природою.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин