Від першої особи · Вітаємо Великого Українського Поета, кіномитця, громадського діяча Івана Федоровича Драча із 75)літтям. · с. 6сторінка оригіналу ↗
С С О О Н Н Я Я Ш Ш Н Н И И К К НА ТЛІ ПОЛІТИЧНОГО ПЕЙЗАЖУ
Слово Просвіти, №41 за 2011 рік
— Ні, ви гляньте на це диво, — замилувано каже Іван Федорович, киваючи у бік фонтану. — Яка оригінальна форма, яка краса, такого я вже давно не бачив… — Іване Федоровичу, але повернімося до нашої розмови. Все#таки: чому наприкінці 1990#х саме письменники опинилися на гре# бені політичної хвилі боротьби за незалеж# ність України? — Елементарно просто. Оскільки письменники, художники, кінематографісти, частково журналісти порівняно з іншими верствами населення завжди були вільніші, ніж інші, мали більші інтелектуально-духовні можливості. Наприклад, не знаю, чи читали ви в одному із журналів інтерв’ю зі мною, де я розповів про випадок двадцятилітньої давності. У колишньому Союзі моє життя — особисте й творче — було нормальним. Більше того: я мав усе, щоб бути суперзадоволеним. На той час уся Східна Європа прийшла в рух. У нас якраз закипіла робота з підготовки створення Народного Руху України. У цьому вирі опинився і я. Тоді я сидів на другому поверсі спілчанського будинку, керував Київською спілкою письменників. А внизу, на першому, мало не щодня збиралися письменники, творча й інженерно-технічна інтелігенція, науковці, робітники “Арсеналу”. Можете перепитати у Віктора Терена чи Павла Мовчана. Вони приходили до мене й казали: “Іване, що ти тут сидиш? Приєднуйся до нас, треба справу робити. Без тебе не обійтись!”. Так я опинився в політиці, хоча вона ніколи аж так дуже мене не цікавила як щось особливе. Мене більше захоплювало мистецтво, література, кіно. Треба просто було комусь займатися цим ділом. — Але чому жереб випав саме на долю поета Драча? — Чому мені? Тому, напевне, що був уже досить відомим поетом: 1976 року отримав Шевченківську премію, у 1983-му — союзну премію з літератури. Посада у Спілці тоді теж щось важила. Я міг вільно входити до Кравчука чи Єльченка, вирішувати якісь наші справи. Ногами їхні двері, звичайно, не відчиняв — цього ніколи не робив. Просто міг зайти і поговорити про те чи інше. Ви думаєте, мені політика потрібна була? Це була необхідність. Пригадую, якось заходить до мене один партфункціонер з ЦК Лук’яненко з такою претензією: “Ви знаєте, що з Вашими портретами у Львові демонстранти носилися, навіть бійку зчинили?”. Що, хіба я їх тоді організовував? — А якою була реакція на Орджонікідзе (теперішня Банкова. — Авт.), коли довіда# лися про Вашу участь у Русі? — Про це відразу стало відомо нагорі. Перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький запитував: що йому ще треба? Бо тодішній інструктор ЦК (чи ким він там був) Володимир Литвин йому доповідав, що у мене все є: пристойна зарплата, квартира, дача, машина. І всі дивувалися не менше, ніж він, мовляв, що мені ще треба? — А що ж тоді ще треба було, що стало найголовнішим для поета? Більші статки, слава, влада? — У нас тема “поет і влада” дуже специфічна. Український народ, на відміну від багатьох інших, тривалий час був безвладним. Безвладним і безможним у тому розумінні, щоб мати свою державність. Це — найголовніша причина. Це, зрештою, те, що мучило моє покоління, що ми переживали, до чого прагнули — збудувати свою, Українську державу. Звідси усе й випливає. Тому й досі не вважаю, що поезія і влада мусять бути ворожими одна до одної. — Багато хто досить критично оцінює деякі кроки Руху, де Ви одразу опинилися на перших ролях…
Фото Миколи Завгороднього
Української Народної Республіки початку ХХ століття, коли на чолі нашої держави постали історик Грушевський, письменник Винниченко, журналіст Петлюра… Чи не в цьому одна з причин поразки УНР? — Але ж Лєнін теж писав, що він літератор… — Так, але він був професійним партій# ним діячем… — Партійним літератором, хочете сказати. А щодо ролі й місця Грушевського, Винниченка, Петлюри в національній революції 1917-го, то це можна пояснити тим, що вони були на поверхні суспільнополітичного життя. — Гаразд, повернімося на грішну землю. Не лукавмо: здобутки нашої незалежності відкинуті. Майбутнє держави до певної мі# ри в тумані на Банковій. Хіба це не через непрофесіоналізм, недопрацювання демок# ратичних сил? — Це свята правда. Хто ж заперечує? — То Ви погоджуєтеся з тим, що при# сутність благородно#емоційних, прекрасно# душних, велемовних письменників на владно# му Олімпі хутчіше мінус, аніж плюс для на# ціональної справи? І краще було б, якби вони займалися своєю справою — творчістю… — Тоді відродженням і побудовою держави взагалі б ніхто не займався. Тому, може, для нас все-таки краще, що суспільнополітична хвиля наприкінці минулого століття винесла нагору саме їх. — А може, для нас було б краще, якби до влади прийшли вольові, рішучі, безкомпроміс# ні люди. Патріотичні військові, наприклад?
Київське надвечір’я. Сидимо з Іваном ДРАЧЕМ у скверику біля Театру української драми. Довкруж всевладна осінь знімає жовто-багряну позолоту з каштанів і лип. Неподалік зупинився Швейк і присів перепочити Микола Яковченко — “забронзовілість” обох для перехожих уже стала природною. У неквапливій мові співрозмовника, приглушеній шумом фонтану Беретті, що вигадливо викидає прозору парасолеподібну плівку з води, вчуваються ледве вловимі мінорні нотки, а ще — трохи втомленості. Спроби повернутися до теми нашого інтерв’ю “Поет і влада” щоразу переходять на інше…
сісти насамперед Кучма, за якого все й по# чиналося. — Це їхня версія така, а в Дмитра Павличка інша. Ви ж читали його статті на захист Кучми у справі вбивства Гонгадзе, здається, у “Літ. Україні” і тижневику “2000” (власник останнього — підполковник КГБ Кічігін. — Авт.). Можливо, скажете, що я теж маю ідею фікс — це ідея української державності. Але я щасливий, коли на урочистостях з нагоди 20-ліття Незалежності були присутні Кравчук, Кучма, Янукович. Бракувало лише Ющенка. Для мене це символізувало неперервність Української держави. Про це я завжди мріяв, хоча не гірше за будь-кого знаю плюси і мінуси цих президентів. Але тішуся з того, що вона ще є — ця держава. Недавно, десь із місяць тому, був на відкритті пам’ятника Борису Грінченку біля педуніверситету його імені. Зараз опікуюсь вирішенням низки проблем з “Мистецьким “Арсеналом”, де українська культура буде представлена якнайповніше. Учора брав участь у засіданні Малої академії наук, нагороджували учнів, молодих науковців, літераторів, які перемогли у Всеукраїнському конкурсі імені Павла Тичини. Тобто я й зараз намагаюся робити якісь конкретні речі заради нашого майбутнього. — До речі, про Тичину. Ось зразок несу# місності великого таланту і влади. — Хіба ж я перечу? Так, влада нищить талант. Тут виникає дилема. Можна бути Плужником, але тоді підеш і загинеш. Чи залишитися живим і попри все щось зробити. Я не коли-небудь, а десь у 1950 році відкрив для себе раннього геніального Ти-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
