Подія року · “Українська культура мусить стати інтелектуальною культурою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
У СУЗІР’Ї КУЛЬТУРИ
Слово Просвіти, №41 за 2011 рік
Понад сто років тому Леся Українка у статті “Безпардонний” патріотизм” писала: “… може, се наша власна недорослість думки тому винна, що ми ні( як не можемо зрозуміти, що то має значити: “своя питома, народна просві( та”, без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж та( ку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам ря( тувати наші душі”. Цей пасаж актуальний для України й сьогодні, оскільки позначає невирішену проблему, яку можна було б окреслити поняттям “не( дорослість думки” унаслідок браку внутрішньої культурної вихованості та ос( віченості. Ідеться про те, що українській культурі бракує зовнішнього імпуль( су, аби відійти від загумінковості та плебейського наслідування. Українська культура, переконувала Леся Українка, мусить стати інтелектуальною куль( турою, а для цього всім інтелектуалам потрібно порозумітися. Уже наприкін( ці ХІХ століття гострою була проблема роз’єднаності українських інтелекту( альних сил і “боротьби всіх проти всіх”, натомість часто перед справжньою загрозою українська культура опинялася беззахисною. В іншій статті з про( мовистою назвою “Не так тії вороги, як добрії люди” письменниця ставити( ме гостре запитання: “… як зробити Україну вже тепер політичною силою? Один “сором”, очевидно, тут не багато допоможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасенія душі досі не запобігли”. Як вихід із цієї ситуа( ції — “поміч збоку”, тобто залучення в український гуманітарний простір культурного надбання інших країн, передовсім європейських. Саме це для Лесі Українки дає надію на органічний розвиток української культури як куль( тури відповідальної й естетично насиченої, в якій немає порожньої риторики і розпачу за власну національну недолугість.
Фото Євгена Букета
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка, секретар конференції “Магія культур”, спеціально для “Слова Просвіти”
Ці питання були в центрі уваги учасників IV Міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася в Національному драматичному театрі ім. І. Франка в рамках Міжнародного фестивалю жіночих монодрам “Марія” (фестиваль названо на честь Заньковецької; він має свій сайт у мережі: http://www.mariafest.com). Він покликаний виступити в ролі “помочі збоку” для української культури, оскільки щороку збирає в Києві визначних режисерів, акторів, літературознавців, кінознавців і письменників, аби започаткувати діалог культур, посадити за один стіл театральних критиків і науковців, режисерів і літературознавців. Кожен працює з мистецькими феноменами і має власну думку. Театрознавцям цікаво почути думку науковців і навпаки. Фестиваль уже восьмий рік проводить народна артистка України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Лариса Кадирова. На цьогорічному Фестивалі були представлені вистави: “Стара жінка висиджує” (режисер Збігнєв Хшановський, виконавиця Лариса Кадирова), “Вихід” (Азербайджан, виконавиця Нігяр Тарлан кизи Гасанзаде), “Сахем” (Польща, за твором Г. Сенкевича, виконавиця Моніка Боллі, режисер Станіслав Мельський), “Пушкіну” (Росія, виконавиця А. Терещенко-Островська), “Лазариця” (Болгарія, виконавиця Зорниця Пламенова), “Російський репортер” (Росія, виконавиця Ольга Прихудайлова), “Картотека” (режисер, сценограф і герой — З. Хшановський), “Не тільки молитви” (виконавиця Олена Огороднійчук, режисер Сергій Архипчук), музична вистава “Люблю любити любов” (виконавці Ж. Макаус, О. Щур, І. Красиліна, Л. Кадирова). Відкрила Фестиваль блискуча вистава “Стара жінка висиджує”, яка сьогодні видається надзвичайно актуальною: майже п’ятдесят років тому польський письменник зумів передбачити еру інформаційних і терористичних воєн, колосальної самотності людини, конструювання нових соціально-медійних міфів, які заміщують справжню реальність; планетаризм, що обернувся світовою війною чоловіків, кров’ю мільйонів жінок і дітей; нездатність любити і народжувати. Фестиваль проходить за підтримки Міністерства культури України, Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, міжнародного фонду “Міжнародний інститут театру”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Музею Марії Заньковецької, відділу Музею театрального, мужевича (вистави якого було показано на фестивалі). 2011-го виповнюється 120 років із дня народження Михайла Булгакова. Уперше з часу заснування у центрі уваги науково-мистецької конференції були й видатні діячі української культури. Україна відзначає 155 років із дня народження Івана Франка; 150 — із дня смерті Тараса Шевченка; 140 — із дня народження Лесі Українки. Природно, що на конференції була артикульована перекладацька проблематика, оскільки саме переклад — органічна форма поєднання культурного напрацювання в часі й просторі, спосіб єднання інтелектуально-мистецьких сил у одному глобальному локусі розуміння. Скажімо, українською мовою твори Ч. Мілоша переклали І. Качуровський, Б. Чопик, Д. Павличко, Я. Сенчишин та ін. А на конференції була зачитана доповідь професорки Роксоляни Петрівни Зорівчак (яка очолює кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура у Львівському національному університеті ім. І. Франка; на жаль, знаний теоретик перекладу не змогла приїхати до Києва) про англомовні переклади Т. Шевченка від ХІХ століття (тобто від перших перекладів Агапія Гончаренка). Значний інтерес викликали пасажі з доповіді про переклади Шевченка, які здійснили Етель-Ліліан Войнич та Віра Річ (визначна британська перекладачка української літератури, яка два роки тому була учасницею конференції до 200-річчя М. Гоголя, а цього року знайшла свій останній спочинок у Каневі, про що писало “Слово Просвіти”). Конференція у рамках театрального фестивалю ставить за мету об’єднати представників театру, літератури, літературознавства, музики, аби в такий спосіб спробувати через діалог (або й полілог) культур сформувати новий погляд на природу творчості видатних майстрів художнього слова, драматургії й музики в синестезійному ключі (що суголосно природі мистецького феномену). Серед учасників конференції були всесвітньо відомий режисер Роберт Стуруа, академік Микола Жулинський (голова оргкомітету конференції), проф. Зоф’я Заремб’янка (Яґеллонський університет), перекладачі теоретик перекладу, завідувач кафедри Київського міського інституту ім. Б. Грінченка Максим Стріха, правозахисник і культуролог Євген Сверстюк, проф. Станіслав Стабро (Яґел-
Фото Сергія Марченка
Микола Жулинський лонський університет), режисер Ієн Геміш МакДоналд (Шотландія), мистецтвознавець Олександр Щур (Угорщина), режисер Збігнєв Хшановський (Польща) та інші мистецтвознавці, письменники і культурологи. Микола Жулинський, відкриваючи конференцію, звернувся до концепту “долання кордонів”, широко представленого в сучасних західних наукових працях з розвитку культури в ХХІ столітті. Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка згадав і про важливі “точки перетину”, які існували між українським та європейським вимірами навіть тоді, коли українська культура була складовою імперій (Російської чи Австро-Угорської). Свого часу п’єси В. Винниченка мали значний успіх на паризькій сцені, часопис “Сучасність” (який зародився в еміграції) став вікном у простір української гуманітаристики в Європі. Мистецтво завжди прагне долати кордони і творити спільний простір мистецької солідаризації. Виступи на конференції мали високий фаховий рівень, представники літературознавства і театру прагнули знайти порозуміння, хоча часом і розпочинали бурхливі дискусії. Олександр Щур підготував виступ на тему: “Паганіні фортепіано” про визначного громадського діяча, диригента та композитора Ференца Ліста. Доктор Ієн Геміш МакДоналд окреслив філософську природу художньої мови театру. Максим Стріха говорив про українську мову в класичних операх, ставлячи актуальне запитання: чи можливе повернення в сучасній ситуації. Пропонуємо найважливіші фрагменти з виступів учасників. Професор Зоф’я Заремб’янка відкрила конференцію доповіддю “На лузі — світло променисте” як прочитання духовної дороги, записаної в останніх віршах Чеслава Мілоша”, звертаючи увагу на метафізичний бік внутрішнього шляху митця в пое-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
