Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
НЕПРИСТОЙНІ НАСОЛОДИ ВЛАДИ РРооззддууммии ффііллооссооффаа
Слово Просвіти, №41 за 2011 рік
Олексій ШЕВЧЕНКО, доктор філософських наук
O tempora, o moris! (О часи, о звичаї!) Цицерон
До написання цих нотаток мене підштовхнули події останніх місяців, що знаменують початок системної “зачистки” опозиції і реальної загрози реанімації найогидніших рис нашого порівняно недавнього минулого. Моя основна мета полягає у спробі зрозуміти, що відбувається з нами, і при цьому не вдаватися до заяложених характеристик на кшталт “авторитаризм”, “тоталітаризм”, “диктатура”. У спробі проаналізувати ту “прірву”, в яку ми зараз скочуємося, з дещо незвичного ракурсу — з погляду метафізики моралі. Логіка, на яку я спираюся у своєму виборі, дуже проста. За будь-яким із соціально-політичних явищ стоять конкретні виконавці — люди з певним психотипом, системою цінностей (або за наших умов — “понять”), інтелектуальним горизонтом і культурними уподобаннями. Якщо йдеться про відверто недемократичні (хоч це і заїжджене слово) режими, то до згаданих характеристик потрібно додати опис характерних збочень цих людей. У цьому пункті я повністю згоден з Еріхом Фроммом у тому, що біля витоків таких режимів завжди присутні збоченці: патологічні нарциси, садисти, некрофіли, маніяки і параноїки влади. Ось про ці феномени я і хочу поговорити, бо переконаний: анатомія цієї людської деструктивності може багато прояснити в загальній, що далі, то більшій, деградації “моралі”, свідками якої ми є. Звідки сам термін “непристойні насолоди”, який, я вважаю, є ключовим для розуміння суті цієї деструктивності? Для довідки скажу, що цей термін вдало використав дуже популярний словенський філософ і культур-психоаналітик С. Жижек для пояснення особливостей зазначених вище політичних режимів. Продовжуючи лінію Е. Фромма (хоч і не посилаючись на нього) в дослідженні соціальної психопатології, він включає в орбіту свого дослідження виміри Бажання і Насолоди, які в той чи інший спосіб пов’язані з Насильством і неминуче супроводжують усі “спрямування владних повноважень”. Коротко резюмуючи суть ідей С. Жижека щодо зв’язку між насолодою і насильством, можна сказати наступне. Якщо подібне насильство формалізоване й жорстко регламентоване інститутами і правовими нормами (як у демократичних державах), то частка можливих перверзійних задоволень для людей зведено до контрольованого мінімуму. (Хоча жодний політичний устрій не може сам вберегти від появи таких збочень. Згадаймо тортури у в’язниці Гуантанамо.) Однак є тип товариств, у яких подібну насолоду фактично легалізовано. Такий, на думку С. Жижека, “тоталітаризм”, що характеризується тотальною психопатологією, яку влада поставила ледь не в обов’язок і катам, і жертвам. Характеристика “непристойності”, яка за такого типу режимів обов’язково супроводжує всі сценарії Бажання, пов’язана з руйнуванням звичних норм — інституційних, правових, моральних, релігійних. Своєю чергою, таке руйнування провокує потужний викид темної енергії і створює атмосферу святкування свободи від усіх колишніх обмежень. У контексті цього сценарію Бажання німецький фашизм і радянський сталінізм споріднені не просто масштабами насильства, а й вибухом непристойності, яка це насильство супроводжує. Щоб не втомлювати читача викладом цієї дещо незвичайної для політології теорії тоталітаризму, хочу одразу закріпити у свідомості тезу про те, що після 2010 року ми почали жити під знаком зазначеної непристойності і що сталіністський “душок”, який буквально витає в повітрі й пронизує знакові політичні події (насамперед ідеться про процеси над Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко), прямо випливає з легалізації непристойності в загальнодержавному масштабі, з тотального глумління над зруйнованими інститутами, нормами і принципами людяності. Цим “оргійним” характером в утвердженні Зла новий режим відрізняється від повзучого, тьмяного, бюрократичноанального авторитаризму Леоніда Кучми. Пригадую перше враження від зіткнення з цією непристойністю. Після перемоги на виборах—2010 переможці влаштували майже двотижневий шабаш на площі Лесі Українки (біля ЦВК). Протягом усього цього періоду вбрані в темне п’яні донецькі люмпени ходили по Печерську як конкістадори, яким місто (більшість населення якого, до речі, відкинуло їхнього кандидата) було віддано на розграбування. Це було справжнє “свято чорнухи”. Гриміла оглушлива музика, з мікрофонів лунали одні й ті самі істеричні крики про перемогу Віктора Януковича, які так нагадували німецьке “Хайль!”. Я мимоволі порівнював відчуття від цього шабашу з відчуттями, які мене переповнювали під час Помаранчевої революції, коли у людей були світлі обличчя і коли всі наївно вірили в прихід утопічної епохи “Царства
Закінчення на стор. 2
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
