Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні “Не буде ніколи Парнас вам Голготою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ДОПОКИ ЩЕ Є В НАС ВІТЧИЗНА І ДНІПРО (Іван Світличний без часових кордонів)

Слово Просвіти, №41 за 2011 рік

Тарас САЛИГА, професор, м. Львів Закінчення. Початок у ч. 40 за 2011 р. Іван Світличний, як бачимо, по-іншому оцінював М. Рильського, приблизно в тому ж ключі, як у “Феномені доби” Василь Стус трактував П. Тичину. І Стус, і Світличний героїчно, не для “гонорового показу”, не демонструючи продемонстрували яскраві уроки своїх яскравих життів, то, очевидно, здобули моральне право на власний оцінний максималізм. Максималістські вимоги до себе, зрозуміло, диктують такі вимоги й до іншого — до громадянської і творчої поведінки. У його “Воскресінні Бояна” живе збірний образ поета, який, як висловився Яр Славутич, не відходить “ні на мікрон від державного компасу”, що ніколи не має (бо не сміє мати!) “суперечности з дійсністю”, вливаючи відрами “сиропи дозовані” в свою творчість. Розгніваний на таких Боянів, що “піднімаються з попелу Феніксом”, поет саркастично звертається саме до них, новітніх українських Гамлетів”. “Допоки ще є в нас Вітчизна й Дніпро // І мужність римується з благонадійністю, // А скальпель вогненний — з чорнильним пером — // Не буде ніколи Парнас вам Голготою, — // Даремно ви прієте і тремтите. // Відкрито і мужньо цілуйте пантофлю, // На ліру за вами довічний патент. // До чорта усі пересуди й опінії! — // Твердий, як багнет, і прямий, як декрет, // Затвердлий гудрон генеральної лінії. // Вперед же, Бояне! Бояне, вперед!” До “воскреслого” радянського Бояна (ним може бути будь-хто з проданих радянських письменників) приходить Шевченко як Совість, як уособлення творчого Сумління, Честі народу. Приходить і судить. Приходить суддею, приходить Апостолом І пробі! — Бояна за барки бере. — Ти що, недовірку, ти, покручів виплоде! Медальної слави, як манни, забаг? Небесного лакомства — панства великого? Чи гострий язик тобі не по зубах? Ґвалтовнику музи! Ганьбо мого роду! Пощо ти для втіхи сановних ґорил Орлинії крила обтяв об колоду І жвакаєш січку з порубаних крил? Особливе місце в поетичних інтерпретуваннях літератури посідають варіації на тему Гамлета. Це ті художні речі, якими поет утвердив себе “на посаду” сатирика-інтелектуала, з якої ніхто і ніколи не зніме, бо тут може бути тільки Іван Світличний. Він, наприклад, “розклав” образ Ґетевого Мефістофеля на окремі складники-характери, що уособлюють собою фюрерські типи і типи радянських вождів і вожденят, утворивши таким чином унікальний цикл “Мефісто-Фавст”. І цього циклу, і всіх інших літературних пародіювань, і навіть певних жанрових (і не тільки жанрових) містифікацій у творчій практиці І. Світличного, мабуть, не було б, якби він за скла-нові, Ігор Качуровський твердить, що український тюремний сонет (не без “заслуг” Світличного) став надбанням світового сонетного досвіду. Ось, наприклад, його сонет “Тюрма”: В тюрмі, за ґратами, в неволі Мені приснилася… тюрма. Але не ця. Ні ґрат нема, Ні варти. І всього доволі. І світ — ідилія сама. І люди — стовпище моголів З кокардами, а серцем голі: Кричать, а мова в них німа. Образний антураж: “тюрма”, “ґрати”, “неволя”, “варта”, “кокарди”, “стовпище моголів” тощо — це майже усталена мова уярмленої української людини і, без сумніву, всього народу, що прагне волі. Авторами таких “світоглядних”, “політичних”, “тюремних” чи “ґратованих” сонетів судилося бути поетам із “замкнутих” чи “незамкнених” тюрем, себто українцям, бо така їхня в’язнича доля, їхня історія та їхнє споконвічне прагнення волі, свободи: “І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі. // Хтось невидимий ізбудив // Світ Калинцевих візійAдив, // Драчеві клекоти і хмелі, // Рій Вінграновських інвектив, // Чаклунство Ліни, невеселі // Голобородькові пастелі // І Стусів басA речитатив. // Парнас! І що ті шмони й допит? // Не вірю в будень, побут, клопіт — // В мізерію, дрібнішу тлі. // Вщухає суєтна тривога. // І в небесах я бачу Бога, // І боже слово на землі”. Безкомпромісність, самокритика, докори собі самому, своїй поведінці і своїм провинам, тобто сумне продовження сатири, якою намагалися вилікувати націю Т. Шевченко, Жодним тюрмам не зламати козацького духу та шевченківської віри. Хоч би як жорнували український народ кремлівські жорна, він усе ж змобілізується на чин до волі: “Що буде з того? Кремінь волі? // Чи слина і квиління кволі? // …Буде щось. А — буде! // Ні сліз, ні ремства, ні огуди, // Ні роздратовання, ні зла… // І слава Богу, що сподобив // Мене для гарту і для проби, // На згин, на спротив і на злам”. Мова, свобода слова, демократія поведінки для Світличного — кисень життя. Коли ж ідеться про мову, він не втомлюється іронізувати, карати своїх супротивників афористичними “ударами”: “Потрібен Київ без’язиким! // Як язикатим — Соловки!”. І. Світличний — свободоносець. Він нездоланний у виборі своїх вчинків. Він несе “свободу в суд за ґрати”, її від нього “не забрати і здохну, а вона — моя”. Він стоїть на своєму: “Судіть мене. Судіть без знижки, // Судіть — я винен — хоч до “вишки” // Мене, а заодно й себе”. Олексій Неживий сьогодні справедливо наголошує, що Іван Світличний, “ставши неперевершеним літературним авторитетом, наставником талановитої творчої молоді, він став і сполучною ланкою між Східною та Західною Україною, між культурними діячами історичної батьківщини й української діаспори”. Ті, кому він до ув’язнення був наставником, у наведеному сонеті “Парнас” уже іменуються як духовні побратими, вони уособлюють молоді дужі сили, які бережуть “звичаї отчі”, не випрошують свободи, а стали на прю за неї. зам-поняттям — Відчаєві, Жалісливості, Свободі, Самоті, Провині, Мовчанню, Вдячності, Душі тощо. Євгенові Сверстюку поет присвячує сонет-послання, в якому інтимність розмови є свідченням великої між ними духовної дружби, побратимства: “Євгене! Де ти там, Євгене? // Агов, сусіде! Озовись! // Якщо не в двері, то — як мисль — // По древу, крізь вікно, й до мене. // Що варта? Плюнь і одвернись. // Зневаж її. Тож гидь, гієни, // То не для тебе й не для мене. // Вона — мана. Тож не барись”. Присвяту В. Стусові написано у подібній ключовій інтонації, де слово з приматом у ньому емоцій поваги й любові до конкретної особи переходить у гнів до її супротивників: “Коли твій вистражданий злочин — Твоя окрадена любов, Тоді нехай в чаду обмов Ганьблять тебе ганьбою збочень, Відступництва, і зрад, і змов, — Той чорний суд тобі ніпочім. І ти в пусті й холодні очі, Як в прірву, глянеш знов і знов. І будуть глузи, глум, погорда — Тобі найвища нагорода, — І ти, на проби й гарт готов, Крізь всі мордовії й сибіри Нестимеш гордо світло віри В свою незраджену любов”. Радянська тюремна каторга розлучала політичних однодумців, але розлучала їх тільки географічно, роз’єднувала їх колючими дротами. Відбуваючи фабриковані судові вироки в різних місцях “необъятной родины”, дисидентство ще більше єдналось, гартувалось і між собою гуртувалось, духовно кріпло та браталось часто завдяки унікальним винахідливо-хитрим формам епістолярію, віршовим посвятам тощо. Листування між ни-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин