Доля на тлі історії · “Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
З КОЗАЦЬКИМИ ВУСАМИ
Слово Просвіти, №41 за 2011 рік
тільки за саму боротьбу, а й за кураж, дивовижну артистичність та безпосередність. Ті міста, де доводилося бувати всіма визнаному світовому чемпіону, були обклеєні його портретами. Однак 1910 року Іван Піддубний залишає борцівський килим і повертається в рідне село. Він набив ущерть батьківську скриню золотими медалями — результатом своїх численних перемог. Та найдорожчим його скарбом була лютеція — шовкова стрічка переможця світового чемпіонату 1905 року (уже на схилі літ, страждаючи від нестерпного голоду, він продав медалі, але стрічку зберіг). Івану Піддубному йшов 39-й рік. Саме розквіт його феноменальної сили. Іван Максимович купив на зароблені гроші 120 десятин землі, побудував два млини, щедро обдарував землею родичів. А потім одружився, позаяк давно вже мріяв про родину, дітей. Дружина була йому до пари — потужна, до ста кілограмів ваги. Проте Піддубний виявився нездатним до ведення такого великого господарства, через якийсь час цілком розорившись, він знову повертається на циркову арену. Ішов 1920-й рік. Україна була занурена у криваву братовбивчу війну. Гастролі стали вкрай небезпечними. В одному зі своїх циркових вояжів Піддубний помилково потрапить за так званий антисемітизм, а конкретніше — за підозру в єврейських погромах, у підвал для смертників одеського чека. Цілий тиждень борець зі світовим ім’ям стоятиме по пояс у крижаній воді, чекаючи на розстріл. Коли чекісти визнали свою помилку і відпустили додому, він не застав дружини — втекла з іншим, прихопивши всі його медалі. То був надто жорстокий удар непереможному борцю, удар “під дих”. А потім — тривала депресія, від якої ледь не закрили до божевільні. Коли прийшов до тями, нова влада запросила його до Мосдержцирку. Він прийняв запрошення, проте у Москві почувався незатишно. Невдовзі під час гастролей, познайомившись з дівчиною, що так нагадувала йому перше трагічне кохання, Піддубний полишить галасливу столицю і, одружившись, оселиться в Єйську на березі Азовського моря. Тут, у маленькому провінційному містечку, і зустріне старість. Проте старість — відносне поняття для борця світової величини. Його організм, за медичними висновками, був на 15 років молодший реального віку. Уже далеко за 60 Іван Максимович міг самотужки підтягти баржу до берега, зачепивши її за ланцюг, тоді як з нею не могли впоратися з десяток рибалок. Він усе ще багато їздить по країні з так званими почесними виступами, демонструючи свою феноменальну силу, бере участь у парадах на Червоній площі. Коли одного разу Піддубний, не маючи як переодягтися, бо забув ключі в готельному номері, вийшов на московську вулицю в самому цирковому трико, міліція не тільки не чіпала його, а й повсякчас віддавала честь. До нього проймався повагою і “батько народів”, навіть розпорядився нагородити 1938 року Орденом Трудового Червоного Прапора. Тай під час німецької окупації Іван Максимович не залишився без опіки: німецький полковник, колишній борець, з великої пошани до старого чемпіона персонально відвідав його і запропонував безбідне життя у Німеччині, а коли борець відмовився, то забезпечив добрим пайком, прилаштувавши завідувачем більярдної. Казали, Піддубний дозволяв собі небезпечні як на окупацію дивацтва — полюбляв прогулянки містом у начищених до блиску черевиках зі скрипом, у новому костюмі з Орденом Трудового Червоного Прапора на лацкані, і окупаційна влада дивилася крізь пальці на ті витівки. Однак після війни, після усіх “з’ясувань” зі СМЕРШем, його бачили вже занедбаним, сердитим буркуном, у латаному-перелатаному піджаку і стоптаних черевиках. Маючи ще досить міцний як на свої роки організм, колишній борець, якому колись аплодував світ, неймовірно страждав від недоїдання. Не раз сідав писати прохального листа до Ворошилова, аби розпорядилися з додатковою пайкою хліба, та так і не дописав… Дружина, сама страждаючи від голоду, намагалася підкласти чоловікові свою пайку — а раптом не помітить. Після смерті Марії Семенівни він геть осунувся, був радий старим черевикам, а ще більше мисці пісного супу від сусідів. Іван Максимович помер на 78-му році життя. Прожив зовсім коротке як для його могутнього козацького роду життя. Коли ховали всім містом, не було де взяти костюм. Тільки після згадки Бі-бі-сі
Цей козацький портрет обійшов півсвіту
На тлі колишньої слави про непереможного борця схаменулися, згадали про могилу. Ледь знайшли у траві, обкосили, поставили гранітний пам’ятник і написали: “Здесь русский богатырь лежит”. Навіть після смерті відмовивши чоловікові у найсвятішому — бажанні бути самим собою… бути українцем. Але ж за те право його ледь не згноїли в підвалах НКВС, коли мав зухвальство власною рукою виправити у паспорті національність “русский” на “українець”, а потім ще й вимагав — рідкісний приклад зухвальства! — заміни паспорта “на правильний”. Коли ним, “оголтєлим націоналістом”, зайнялося НКВС, навіть світова слава не врятувала від катування — все вимагали віддати золото і долари. Та де він мав те взяти? Повернувся з Америки з одним залізним чайником і численними перемогами, позаяк перед ним, аби зостався, було поставлено вибір: якщо залишиться — слава і забезпечене життя, якщо поїде — ані цента не отримає. Так і залишився півмільйонний статок в американському банку. Можливо, не раз Іван Максимович згадував про той фатальний вибір… І коли не застав “розкуркулених” родичів — усіх вивезли в голодний Казахстан, вперед відібравши все ним самим і зароблене; і коли його могутнє тіло лихоманило від тяжких опіків, отриманих у катівнях НКВС; і коли останні роки лежав геть знесилений від голоду… Ні, не про нього стара як світ сентенція про шанс, що стукає у двері тихо — на відміну від спокуси, — і тільки раз. Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги, а коли шанс гатив кулаками у двері, — просто не відчинив. Упертий до біса був чоловік, хмільної козацької закваски. Якщо й “русскій мєдвєдь”, як нам безапеляційно доводять за правом “старшого брата”, — то з українськими вусами — не дай Бог ворогові смикнути! — і українським серцем. Отож цілком очевидно: якби тоді відчинив двері шансу, — була б зовсім інша історія… і не про нього…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
