З блокнота письменника · “Ми дедалі глибше занурюємося у глухий кут малоросійства. Чи станемо врешті національно свідомими?” · с. 4сторінка оригіналу ↗
ГЛУХИЙ КУТ МАЛОРОСІЙСТВА
Слово Просвіти, №41 за 2011 рік
Анатолій ШЕВЧЕНКО, письменник
Закінчення. Початок у ч. 40 за 2011 р.
ерше, що приголомшує нині наших громадян і гостей з-за кордону, це справді дивовижа в цивілізованому світі: у незалежній Українській державі уряд проводить засідання не державною українською мовою, а мовою сусідньої Росії, прем’єр-міністр, два (було три) віце-прем’єри й деякі міністри її ігнорують. Тим часом мова, як відомо, не тільки засіб спілкування, а й суттєвий компонент свідомості людини, а також відіграє важливу роль у державотворенні. Усьому цьому в нас на всіх рівнях суспільства не надається належного значення. Незрідка нас національно принижують, а ми мало не дякуємо за ласку та не кажемо: “Бог вам у поміч”. У російських кінофільмах, надто у серіалах, як герой-українець, то неодмінно мовний покруч або просто негідник. Та ми й самі часто самопринижуємося, компрометуючи себе. У вересні цього року в РФ широко відзначали сторіччя від дня смерті внаслідок терористичного акту в Києві прем’єр-міністра П. Столипіна. Нині в Росії вшановують найреакційніших діячів минулого, аби лиш вони були великодержавниками і сповідували гасло “вєлікой і нєдєлімой отчізни”. Поклав квіти на могилу Столипіна й прем’єр-міністр України М. Азаров. За що ж така шана? Не інакше як за те, що Столипін, ревний спадкоємець сумновідомого П. Валуєва (“украінского язика нє било, нєт і бить нє может”), заборонив вживання навіть в обмеженому вигляді української мови у школах, заборонив товариства української “Просвіти”, заборонив відзначати 50-річчя від дня смерті великого Кобзаря, був категорично проти надання Україні навіть обмеженої автономії. А ще сумновідомі “столипінські галстуки” (зашморги на шибеницях), ними карали борців із самодержавством, серед яких було чимало українців, та “столипінські вагони”, якими українців вивозили подалі від рідної землі. Отже, за такі “подвиги” українцям гріх класти квіти на могилу узурпатора. Не треба плутати праведне з грішним, а Київ з Калугою. І взагалі, чого б палким прихильникам Столипіна не перенести його прах, як, скажімо, Денікіна, на історичну Батьківщину? Ось нардеп од Партії регіонів і водночас представник Президента у ВР Ю. Мірошниченко вирішив піднести сусідам вагоміший подарунок, аніж квіти: він подав на розгляд Верховної Ради законопроект про відбудову Десятинної церкви (невідомо за якими розрахунками) та спорудження цілого комплексу навколо храму і передати у володіння Московському патріархату. Усе це за гроші українських платників податків. А тим часом ні Москви, ні її патріархату в часи спорудження і початку функціонування Десятинної не було й на світі. Ми щедрі, бо багаті? Але чого не зробиш з палкого бажання поцілувати “пантофлю папи”, а точніше “кремлівський лапоть”. Та чого дивуватися з ініціативи нардепа Ю. Мірошниченка — його, вочевидь, надихає нинішня влада, яка нещодавно — ні сіло ні впало — надала звання Героя України митрополиту РПЦ Московського патріархату Володимиру (Сабодану). Справді, як співалося у відомій совєтській пісні: “У нас гєроєм становітся любой”. Скоро й Кіріл Гундяєв, який активно пропагує “Русский мир”, отримає цю відзнаку... Згадаємо відому дисидентку і ніби прихильницю незалежної України Валерію Новодворську, яка, подібно до своїх земляків, почала вихваляти Столипіна, шкодуючи, що було знищено мало противників його реформ. Що це — політичний дальтонізм, а чи те саме бажання чмокнути лапоть? А ось який подарунок до 20-річчя незалежності України придумав мер Одеси господін Костусєв. Той самий, який нещодавно в Києві очолював Антимонопольний комітет, а ще він заснував партію політики Путіна і мав улюблене гасло: “С намі Бог і
Росія”. Він розпорядився, аби документи йому подавали тільки російською мовою. І ще один почин народився в Одесі: в українських школах відкриватимуть російські класи, кажуть, є думка зробити всі школи в Україні двомовними. Як би порадів І. К. Білодід: його заповітна мрія про тотальну двомовність України почала втілюватися в життя! А ось які молодці малоросійські луганські чиновники. Кілька років тому вони було ввели в окремо взятому регіоні російську мову як державну. Суд скасував їхню самодіяльність. Та луганські чиновники не здаються. Нещодавно вони оголосили, що на їхній території вводиться російська мова як регіональна, насправді — державна. Нинішня влада питаннями української державної мови не переймається. І не дивно, що, як було повідомлено нещодавно на конгресі російської мовив зарубіжжі, який утретє відбувся в Києві, загальний разовий наклад російськомовних видань в Україні — 35 мільйонів примірників… Наклад українських видань на цьому тлі просто жалюгідний. Переважно зросійщене українське телебачення, ледь животіє українське кіновиробництво, цілком зросійщений спорт, щодня, а в робочий час і щогодини порушується режим державної мови на всіх рівнях функціонування українського суспільства — і ніхто за це не відповідає? Нині у багатьох країнах світу російська влада разом зі своєю церквою проводить масштабну акцію “рускій мір”. Ясна річ, на якийсь успіх цієї акції у зарубіжжі Кремль не розраховує — там наївних обмаль. А ось у нас, в Україні, “п’ята колона” малоросів активно підтримує будь-які заходи Москви проти української національної самобутності. Тому нам треба протиставити агресивному на нашій землі “рускому міру” “Український світ” з його духовними цінностями. У США не приймають на державну службу людину, якщо вона не володіє державною мовою. У Франції судова покара чекає на того, хто без потреби вжив іноземну термінологію… У США під час вибору державної мови англійська переважила німецьку лише одним голосом, але ніхто не подає Конгресу проектів про надання німецькій мові статусу другої державної. І країна спокійно живе й працює. У нас же такий ентузіаст, як нардеп В. Колесниченко, подав до ВР близько тридцяти (а може, вже й більше) проектів про надання російській мові в Україні статусу державної. При цьому він не може не розуміти, до чого це призведе — до цілковитого занепаду і згодом зникнення української мови взагалі. Принагідно скажу, що нардеп В. Колесниченко напередодні відзначення 20- ліття незалежності України заявив, що святкувати, мовляв, нічого: проїли все, що було в СССР, а тепер ще хочуть щось відзначати… Справді, День Незалежності для мільйонів українців — день знаковий і винятковий у нашій історії, хоч влада всі роки турбувалася про себе, а не про нас. А ось В. Колесниченку є чим пишатися. Хто він був до незалежності? Звичайний совєтський громадянин, а тепер виступає то з трибуни ВР, то по телевізору і повчає, як треба жити і що святкувати. Ми втратили національну гідність: нас ображають, ганьблять Україну, її історію, ами — принаймні чимало з нас — спокійно це слухаємо. Згадаймо, як 2008 року на міжнародному саміті в Бухаресті тодішній президент Росії В. Путін ділився “мудрими думками” про Україну зі своїм зарубіжним колегою: “Вот Украіна — развє ето государство? У нас взялі нємного зємлі, у Польші, обьявілі сєбя государством…” Тодішнє українське керівництво мовчки проковтнуло образу. Замість того, щоб оголосити Путіна персоною нон ґрата в Україні.
Фото Олеся Дмитренка
У травні 2011 року напередодні Дня Перемоги прем’єр Росії В. Путін, заохочений безкарністю, на великому зібранні в Москві видав чергову порцію образ нашому народу і нашій державі: “Ми побєділі би і бєз Украіни”. І неспростовний аргумент: “Потому что ми — народ побєдітєлєй”. І таке говорить один із керівників великої держави! І йому не соромно: увесь світ знає, що “народ-побєдітєль” програв Кримську війну 1855—1856 років, російсько-японську війну 1905—1906 років, зазнав поразки у Першій світовій… Невже для кадебістів вигадали іншу історію? Міністерство закордонних справ України зробило обтічну заяву — і все. А прем’єр Росії знову заслуговував на персону нон ґрата. Бо образа мільйонів загиблих українських громадян — на таке блюзнірство мали зреагувати ООН та інші міжнародні організації… …І зовсім свіжий факт: Вищий апеляційний суд України затвердив рішення Донецького апеляційного суду щодо скасування указу Президента В. Ющенка про надання борцям за незалежність України Степану Бандері й Роману Шухевичу звання Героїв України. Підстава сміхотворна: мовляв, Бандера і Шухевич не жили на території незалежної України. Тоді такої країни не було. Водночас щодо О. Береста, який разом з Єгоровим і Кантарією встановлював прапор перемоги на рейхстазі звання Героя, надане Ющенком, не заперечується. То що це за подвійні стандарти, навколо яких хочуть об’єднати схід і захід України, про що так голосно заявляє влада?.. Усе це наслідок того, що Україною усі 20 років незалежності керують переважно малороси. Через байдужість нинішньої влади до національного обличчя держави і очевидний проросійський вектор зовнішньої політики чимало українців розчаровані і пригнічені. Зате малороси активізувалися. Один із них заявив: “Я — українець, або малорос”. А казати треба так: “Я — не українець, а малорос”. Якщо є малороси, то має бути й Малоросія, вирішили русотяпи. І заходилися розгортати агіткампанію за реанімацію давно почилого в Бозі слівця “Малоросія”. Одіозний міністр Уряду України Д. Табачник у російському релігійному журналі пише: “Малоросія — ніжність і повага до батьківщини історичної Русі”. Хоч давно відомо, що вислів “Мала Русь”, а не Малоросія, виник у Константинополі десь у XIII столітті — його вживали,
щоб одрізнити Малу Русь (Галицько-- Волинську державу) од Великої Русі (Київської). Згодом цей вислів вживався і в нас. І ніякої Малоросії. І до чого тут ніжність і повага? Але чого не зробиш, коли хочеться догодити великодержавникам — у їхніх руках малороси були і є могутньою зброєю проти України. Пригадаймо, у совєтські часи симбіоз малороса і совка дав у висліді дивовижний тип людини-безбатченка: без родового коріння, без рідної мови, без національної самобутності — без усього того, що робить людину неповторною. Таких типів незрідка величали інтернаціоналістами. І тому слова Євгена Маланюка про те, що “малоросійство — це капітуляція ще перед боєм” завжди актуальні. Не зайве згадати висловлювання героя італійського народу Дж. Гарібальді: “Ми створили Італію. Тепер треба створити італійську націю”. Ми теж ніби створили незалежну Україну… То наш обов’язок — створити, точніше, згуртувати українську націю — без малоросів-колаборантів, без усіх тих, хто тягне Україну назад, у болото Російської імперії. Звісно, Українській державі набагато легше велося б, якби упродовж останніх 20 років західноєвропейська демократія без зволікань (у неї до нас є і цілком обґрунтовані претензії, і не дуже) прийняла Україну до ЄС і НАТО. Тоді б Росія ставилася до нас не як до колишнього сателіта, а як до рівноправного сусіда, партнера. Але провідні європейські країни повелися в стосунках з Росією, як наші малороси, колінкуючи перед нею за поставки газу. Тим часом російські політичні яструби розгорнули шалену кампанію за відродження Російської імперії. Нестримно вихваляють ще донедавна кривавих упирів: царів і їхніх посіпак. Цар Микола ІІ уже канонізований російською церквою як святий мученик. Уславлюються й інші вінценосні особи, і не тільки реакціонерами. Так, відома своєю боротьбою з мерзотами російського політичного життя Валерія Новодворська — ні сіло ні впало — почала вихваляти мудру государиню Катерину ІІ. Усе виходить ніби за пародією Н. Коржавіна на московського князя Івана Калиту: “Бил ти с віду довольно протівєн.// Сєрдцем подл. Но нє в етом суть: // Історічєскі прогрєсівєн // Оказался твой жізнєнний путь”. Думалося, що Валерії Іллівні вистачить свого царя в голові. Аж ні — мало: закортіло поїхати наїждженою дорогою російських царефілів. Нині перед парламентськими виборами в Україні багато мовиться про єдність народу, суспільства. Будьмо щирими перед собою й людьми: єдності в нас ніколи не було, нема й не буде, доки одна частина народу — українці — прагнутиме збудувати справді українську, сильну й незалежну державу, а друга — малороси — старатиметься догодити сусідній країні. З малоросійством, цією нашою історичною хворобою (Є. Маланюк), наголошу, у нас ніхто серйозно не боровся. У класичній українській літературі злегка висміювалися представники цього поріддя переважно за недолугість, мовну недорікуватість, але не більше. У совєтській літературі (О. Корнійчук) малороси — Часник та ін. — навіть підносилися як такі, що тягнуться до передової російської культури. А письменників, які нещадно висміювали малоросів (М. Куліш), просто знищили. Питання, порушене самим життям понад 80 років тому й сформульоване Миколою Хвильовим: “Україна чи Малоросія?”, пече і вже випікає нам душу: ми дедалі глибше занурюємося у глухий кут малоросійства. Чи станемо врешті національно свідомими? Отож справа така: або ми нарешті вб’ємо в собі малороса, або він зведе зі світу всю нашу націю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
