СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Іван БАГРЯНИЙ (1906—1963) Воїтель
Слово Просвіти, №41 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно)критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Друже, друже! Геть з журбою! Народились ми для бою. І. Багряний ін із письменників бурхливої вдачі, рідкісної цілеспрямованості. Тому сприймається як сліпучий феєрверк. Тому так важко розмежувати, розкласти по поличках його таланти. Напрочуд цілісна натура. Поет, прозаїк, публіцист, маляр, політик — це все він, Багряний. І на всьому карб особистості, що мов карти перетасувала свої чесноти і підпорядкувала їх одній меті — боротьбі за визволення України. “Багряний — людина, чиє життя й творчість — одне уперте й героїчне, велике НІ: ні — русифікації, ні — цензурі, ні — безправ’ю, ні — нелюдяності, і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці й працю подвигу”. Ці слова належать його сучаснику, скупому на похвалу Ю. Ше-
Гуляй5Поле
Лежить Гуляй-Поле в крові і сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м’язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони —
Жахаються круки, минають здаля, — Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м’ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей від дрібних тільки пил один…
свідчення, Багряний-поет опинився на периферії уваги. У його поезії, надто ранній, відлунюють чи не всі напрямки і літературні школи. Він пафосний, риторичний, декларативний, але й споглядальний, стишений, задивлений у пейзаж, надто українського Лівобережжя, як у “Скельці”. Він загальний і конкретний. Незграбний і витончений. Імпровізаційний і досконалий. Надгіперболічний і звичайний. Мальовничий і аскетичний. Епатажний і “нормальний”. Бриластий і гладкописний. Мелодійний і прозаїчний. Складний і простий. І над усім домінує характер, пристрасть. Інколи її більше, ніж поезії. Це дало підстави І. Качуровському говорити про “рвучку енергію вислову”. Спостереження слушне. Але Багряний рвучкий не тому, що “так тоді писали”. Рвучкість органічна. Вислід характеру, налаштованого на перманентний спротив і боротьбу. Багатослів’я Багряного-поета пояснюється схильністю до ліроепіки, до розгорнутого, з відгалуженнями сюжетного чи фабульного полотна, що рано виокремило його з-поміж ровесників. Повістярський хист шукав виходу уже з перших кроків у поезії і в подальшому дав найвагоміші плоди саме в жанрі поеми. “Монголія”, “Ave Maria”, а надто вели-
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! —
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде…
Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде. Хай стрілка до риски йде, —
Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне — “СТІЙ!!!”
Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув і встає І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумить і полин гуде… Хтось там понурий, мов тінь, іде, — Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій.
І кінь десь засідланий, кований вже Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь — то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Полем — проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, — Грізний, страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа по уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він —
Із сучасників поета тільки Костюк, здається, зробив рішучий крок у цьому напрямку. Кажучи про “Монголію”, написану у 20 років, слушно зауважив, що сам цей образ узято “для учуднення”, насправді ж поема — проекція на сучасність. Про поему “Золотий бумеранг” висловився у тому дусі, що такої потужної сили слова про космос, “з присмаком інтимності, іронії і сарказму” українська література ще не мала. Цікавий підхід до “Гуляй-Поля”. Критик уникає категоризмів, безапеляційних констатацій і характеристик. Висловлюючи захоплення, вдається до припущень і цим відразу прихиляє до себе. “…це не є поезія у звиклому розумінні. Що це є — відразу трудно визначити. Ясно одне: це жаский крик душі поета, крик випадково, в силу професійної звички, записаний. А може, це візії великої пристрасти і ненависти, візії суб’єктивного, гіперболізованого бачення світу, охоплення страшної, але деталі, якоїсь закутини? А може, це філософічно-психологічне осмислення доби переддня атомової бомби? Може, це свідоцтво всебічного глибокого бачення і відчуття наших днів? А може, хаотичне марення, алогізм, безґрунтя хворої душі? Може, поклик, благання, пересторога… А може, це віра, глибока і фанатична віра у грізного, непоборного месника всенародного?” Костюк мимохідь прояснив, чому досі перед поезією Багряного в нерішучості зупиняється аналітичне перо. Занадто багато отих “а може”. Повернувшись до поеми уже по смерті автора, дослідник засте-
І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син…
Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! — Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі…
Секунди біжать у їдучій імлі — Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти. Мариво блідне, хистке, як омана, — Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні, — Нікчемні пророки і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… — лише вони — Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий — Благословенний на меч і бої?! Вибухають воплем, вибухають криком, — Ждуть Тебе сироти твої й каліки Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
