Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про"читання · “Шкода виходити зі створеного автором світу, де є люди, що тримають українське небо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Хохли

Слово Просвіти, №41 за 2012 рік

— залишилась? Я маю інші професії, які дозволять заробити на хліб. І при цьому бути письменником (хоча я дуже не люблю такого визначення!). Але держава мусить попіклуватися про книговидання і книгорозповсюджування. Однак то вже видавнича справа. Я можу лише підтримувати всі вимоги видавців. Щодо “нобеліантів” — окрема розмова. Про це піклується не держава, а незалежний комітет. У нас буде свій нобеліант, коли твори хоч одного з претендентів перекладуть хоча б у п’яти країнах світу. За вільний переказ твору “на мигах” ніхто такої премії не дасть. — Не можу не запитати про “мовне питання” у людини, яка з російської мови перейшла на українську. Нині закон фактично захищає російську мову, українську кинуто напризволяще. Втім, почався парад регіональних мов… Ваша думка з цього приводу? — Вона така, як у всіх нормальних, зокрема й російськомовних, людей: автори закону розписалися перед мільйонами своїх громадян у… невігластві, у небажанні вчитися, ворушити мізками, у безграмотності і, зрештою, у неінтелігентності. Прописні істини: державна мова має бути єдиною і… скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Крім того, вони образили і мільйони інших народів, які живуть в Україні — татар, вірменів, євреїв, болгар, греків. Я підтримую їх у їхньому прагненні мати свої газети, школи тощо. Закон — повний абсурд. Адже, скажімо, якщо на Донбасі чив Одесі більшість — російськомовне населення, то “регіональною” треба робити не російську мову, а захищати права українськомовних громадян! Так і скрізь, де проголосували ті нещасні невігласи, котрих в Україні так сильно утискають! Бідні, бідні… Як сказав Джордано Бруно — “свята простота…”. Ними зманіпулювали і вони швиденько підкорилися. — Якою мірою вітер політизованого сьогодення вривається у Ваші твори? Що Ви думаєте про нашу дійсність? Як Ви оцінюєте те, що довкола нас кипить? — Вривається. Але, зновутаки — не “лобово”, а метафорично. Це є в “Якби”, це буде в “Той, хто не стріляв”, в “ЛСД”. Повною мірою є в “Оленіумі”, який, на жаль, не припинив бути актуальним. Звісно, у мене є своя громадянська позиція — і без неї в книжках не обходиться. Але часом хочеться затулити вуха і очі, як і всім нині. І подумати про вічне. Скажімо, про те, що “все минається — і ЦЕ минеться”, що назад шляху в деспотію не буде, хоч би як цього хотіли наші нинішні можновладці, що треба подумати про душу і про те, що ТУДИ з собою нічого не забереш, крім нового (чи не дуже) костюма. Що ЛЮДИ ВСЕ БАЧАТЬ і що їх не треба вважати дурним стадом, а головне: усе бачить Бог. Ось що кипить довкола. Але я вірю: докипить до справедливості. Тільки треба набратися мудрості, віри й мужності. А для цього читаймо більше розумних книжок! Спілкувався Володимир КОСКІН Світлана МАХОВСЬКА, кандидат філологічних наук, м. Хмельницький Ми живемо в час, коли люди намагаються пізнати свій родовід, вивчають досвід видатних науковців і митців минулого, щоб не лише отримати естетичну насолоду від пізнання, а й здобути керівництво до дії, втілити ті знання на практиці. Мовиться не тільки про тих, хто причетний до розвитку техніки, матеріальних ресурсів, економіки, а й про гуманітаріїв — освітян, науковців, письменників. І тут неперевершеною постатю в українській історії науки був Олександр Опанасович Потебня — видатний мовознавець, фольклорист, літературознавець, філософ, психолог, педагог, мистецтвознавець. Він, професор Харківського університету, за значні наукові здобутки був обраний членом-кореспондентом Академії наук. Про його багатогранну діяльність написано чимало (особливо в лінгвістиці та літературознавстві), чи не найменш висвітлена фольклористична діяльність, якій і Наталка ПОКЛАД Не віднедавна в нас усталилися певні трафарети, зокрема й такий: народ — поняття святе, дорікати йому, а тим більше лаяти його не можна, у нього треба лише вчитися. Здебільшого це кажуть ті, хто сидів або тепер сидить на вищому чи нижчому щаблі чиновницької драбини, напускає тому народові густого туману (найчастіше — ідеологічного), повторює, мов заклинання, завчені стереотипи, прикриваючись ними, як щитом, і сном-духом не відає про істинну глибінь потреб-катастроф того народу та його розумінь, бо на це з переляку закриваються очі — “во ізбєжаніє нєрвного срива”. Пригадуються нападки таких чистоплюїв на Івана Франка, аж мусив великий поет одказати їм: “Ти любиш, брате, Русь, як хліб і кусень сала… …Я жне люблю її з великої любові…” І нині траплялося чути закиди від деяких правовірних землячків, що, мовляв, ображаєш село, дорікаєш йому, — і як лише посміла, сяка-така невдячна, адже тебе це село колись зростило, вивело в люди і т. ін. А якщо глянути чесно, то село сьогодні — на грані катастрофи через різноманітні генделики, що обсіли його, мов чиряки, через безробіття, втрату традицій і моралі, через збезлюднення… І чи не краще зняти свої рожеві окуляри, назвати пекучу хворобу-проблему та й спільно шукати їй лік, аніж дробцятись на псевдопатріотичному п’ятачку і шаманити завченими за радянських часів фразами? На 22-му році державної незалежності ми очамріло шукаємо свою національну ідею, шукаємо шляхи спротиву безладдю — зокрема того, що почалося з нашою мовою, шукаємо живу іскру вогню, яка б запалила серця молодих, аби вони не ставали байдужими до долі рідної землі. У 70—80-х роках таким вітаміном для багатьох була гостра поезія Василя Симоненка. Нині інший час, інші естетичні мірки. А проблема — та сама. Чому? Дехто каже: “Нема критичної маси українців”. А чи буде, чи прибуватиме та маса за нашої ситуації? Ще незабутній Євген Маланюк із болем усвідомлював, що Україні, як це не парадоксально, бракує українців, а натомість у ній забагато “малоросів” і “хахлів” (причини цього — що, мовляв, століття нас душила імперія, — давно і бурхливо обговорено), і це сьогодні наш найважливіший історичний урок. Свій невеликий за обсягом твір його автор Орест Когут назвав романом-провокацією. І недарма, бо книжка справді провокує не лише на дискусію, а й на серйозні роздуми-переосмислен-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин