“Мої батьки заклали в мене все необхідне для того, щоб пишатися Україною”. Доля на тлі історії 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Як я став націоналістом
Слово Просвіти, №41 за 2013 рік
Михайло МИХАЛКО
1985 року на одному з допитів у Лук’янівській тюрмі капітан КДБ поставив мені запитання, на яке я не зміг відповісти: “Як могло статися, що Ви — син батьків родом зі східних областей України, почали виготовляти листівки націоналістичного змісту?” А мені й самому це цікаво. Тому спробую у цьому розібратися. Я, Михайло Юхимович Михалко, народився 11 листопада 1940 р. у Києві на Деміївці. Зараз у будинку, де я виріс, працює Київська міська організація Товариства “Меморіал” імені Василя Стуса. Мешкали ми у підвалі того ж під’їзду, де знаходиться “Меморіал”, у квартирі 39. Це був останній будинок Києва. Далі йшли поля аж до села Красний Трактир (зараз на його місці розташований Національний виставковий центр). Серед відомих людей, які мене оточували з дитинства, був лікар Рурський, що мешкав у приватній садибі поруч. Він мав пишні запорозькі вуса і розмовляв винятково українською мовою (подейкували, що лікар був позашлюбним сином композитора Миколи Віталійовича Лисенка). Із Валерієм Лобановським ганяли у футбол. Він мешкав за 300 м на Ново-Дівичому провулку і приходив грати у наших ярах. Пізніше я дізнався, що цей “рижий” був небожем Першого секретаря ЦК комсомолу України. Тоді він учився в українській школі № 38, але до кінця життя залишався російськомовним. Відомо, що Перший секретар ЦК комсомолу України Бойченко написав книгу “Молодість”, у якій оспівав розгром українських комуністів 1919 року. Моя мати, Лідія Гнатівна Луговська, народилась у Ялті. У два місяці залишилася сиротою і виросла на українських звичаях у селі Атюша на Чернігівщині. Лише після її смерті 2001 р. в архіві Криму нам вдалося з’ясувати за церковними записами Ялти справжній рік її народження — 1910 р. У 8 років маму віддали внайми і вона сама собі заробляла на життя. Маючи гарну пам’ять і гострий розум, всотувала не лише багатющий народний фольклор, звичаї, традиції, а й церковні традиції і служби православних монастирів, де певний час проживала з черницями. Я ніколи не чув від неї російських слів. Крім української, трохи розуміла єврейську мову, якої навчилась, наймитуючи в єврейських родинах Конотопа і Борзни. Завжди вчила мене не дозволяти, щоб до мого прізвища Михалко додавали літеру “в”. Мама ніколи не виявляла зневаги до людини через її національність, але не терпіла окремі вади. У російському селі Шалигіно на Сумщині її вразила різниця між побутом українців і росіян, коли стала свідком діалогу дитини зі старим дідом — суцільні матюки з обох сторін. Комуністів не любила за знущання над Церквами і вірянами, за голодовки і голодомори, розповідала мені багато випадків із життя. Вона навчила мене пишатись українським. Мій батько, Юхим Андрійович Михалко, народився 1907 р. в селі Алтинівка на Сумщині, за фахом столяр, любив історію України, захоплювався читанням документальних історичних книжок про запорожців. Був із родини хліборобів. У них було мало власної землі, тому жили обробітком орендованої. Малоземельні середняки, їх репресували як куркулів. Така несправедливість викликала спротив. Не дивно, що у батька 1931 р. знайшли зброю, за що відбував покарання на будівництві Біломор-Балтійського каналу, зокрема на прокладанні Парандовського тракту. У таборі батько дружив з Олександром Івановичем Куликовим — секретарем А. І. Мікояна. На жаль, не усвідомлював, що маю можливість з’ясувати у батька як у безпосереднього учасника історичних подій правдиву інформацію, щоб мати можливість передати її в майбутньому фахівцям-історикам. Запам’яталося лише, що в таборі батька загинуло 15 тисяч в’язнів і за це керівників табору розстріляли. 1945 р. загинув під колесами автівки на вул. Васильківській мій старший брат Сергій. Його поховали на Байковому кладовищі, недалеко від церкви. Часто відвідуючи могилу брата, батько щоразу заводив мене на могилу історика Михайла Грушевського, говорив про його твори, чому вони заборонені. Ми дружили з Михайлом Гресем, земляком батька з с. Алтинівки, другом мого діда. Він із дореволюційних часів проживав у Києві, працював листоношею на вулиці, де мешкав Михайло Грушевський, носив йому пошту, вони заприязнилися. Отже, мої батьки заклали в мене все необхідне для того, щоб пишатися Україною і її минулим, бачити її болі, її проблеми. Працівники КДБ помилялися, думаючи, що вихідці з Сумщини не здатні захищати інтереси України. У підручниках української літератури, написаних у 1950-ті роки, на яких я навчався, вивчали твори українських письменників, які боролися проти русифікації України царським режимом. Усі призвичаїлися до думки, що радянська влада підтримує боротьбу проти русифікації України, і не помітили, як Хрущов переробив підручники настільки, що про русифікацію згадки не було. Я навчався в 110 та 108 російських школах. Закінчив Українську сільськогосподарську академію, факультет механізації сільського господарства 1965 р. Навчався разом із Олександром Морозом. Викладання було російською мовою і ніхто не звертав на це уваги. Але коли почали читати технічну дисципліну курс сільськогосподарських машин, викладач ською мовою, запитав про перспективи української мови. Відповідь письменника вразила: “Українська мова приречена на відмирання”. Він пояснив, що мова без розвитку жити не може. Більш-менш розвинутим є побутовий підрозділ української мови. Усі інші підрозділи нерозвинені. Рухаються вперед наука, техніка. Українською користуються дуже обмежено, тому нові слова створює не народ, а Інститут мовознавства шляхом придумування перекладу нових слів на український лад. Мова біднішає порівняно з іншими, стає не конкурентоспроможною. Оце пояснення письменника Олекси Савчука я вважаю ключовим у моєму подальшому ставленні до проблем мови і шляхів припинення русифікації. Адже поступове витіснення української мови з масового вжитку призведе до розчинення українців серед російського населення. Про це вже давно мріє російський імперіалізм. Цікаво, що деякі офіцери КДБ, які мене допитували у в’язниці, щиро не розуміли причин моєї підпільної боротьби. Один із них зізнався: “Вчора, після вашого допиту, я зайшов у книжковий магазин, щоб перевірити ваше твердження про нібито русифікацію України. Повідомляю вам, що полиці вгинаються від українськомовної літератури. Вважаю ваші претензії безпідставними”. Тоді я попросив принести мені на допит будь-який технічний довідник українською. Він цього не виконав. Тоді назвав йому секретну Постанову Ради Міністрів СРСР про “Припинення видання технічної літератури національними мовами”.
Бублик почав лекцію українською мовою. Усі були вражені, адже вперше почули українську технічну мову і здивовані, що деяких слів не розуміємо. На третій лекції викладач заговорив російською. Аудиторія невдоволено загула. Тоді Бублик сказав, почервонівши від люті: “Пов’язали, гади!” Але бажання опанувати технічну українську мову в мене залишилося. Уже на виробництві я відчув у цьому труднощі — відсутнє українськомовне середовище, технічна література українською мовою. Я зрозумів, що русифікація триває, але тепер уже хитро, нахабно, систематично й системно, на високому державному рівні. Її масштаби вражали. Я був здивований, коли працівники одного зі Львівських підприємств звернулися до мене з проханням перейти на російську мову: “Вибачте, але ми не розуміємо української технічної мови, якою ви говорите. Ми любимо українську, але вся технічна документація ведеться винятково російською”. Дочка вже згадуваного Михайла Греся Марія Михайлівна Гресь — асистент професора Коломійченка із хвороб вуха, горла, носа, зі своїм чоловіком, письменником Олексієм Івановичем Савчуком часто у нас гостювали. Я поділився з ними своїми проблемами з технічною україн-
Михайло Михалко на одній із громадських акцій
Після смерті батька 1975 р. загострилося почуття неможливості повернути втрачене і необхідність поспішати з виконанням задуманого. Батькові розповіді не записав, цю помилку вже неможливо було виправити. Долітали з різних джерел уривки твору Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Наївно вірилось у можливість відновити справедливість щодо української мови, адже Ленін 1919 р. обіцяв, що русифікації не буде. 1978 р. написав пропозиції до Проекту нової Конституції, у райвиконкомі Московського району не взяли, бо “вже відчитались достроково”. Поніс у виконком Київради. Півдня ганяли з кабінету в кабінет, поки один працівник не підказав, що вони вже достроково відзвітували, і треба нести до Верховної Ради УРСР. З труднощами і пригодами вдалося мої пропозиції здати. Коли я не побачив у новоухваленій Конституції 1978 р. жодної зних, зрозумів, що треба боротись іншими способами. Почав друкувати короткі листівки й розклеювати їх по Києву. Тоді кияни полюбляли розклеювати оголошення про обмін квартир, продаж різних речей. Щоб не привертати уваги влади до моїх листівок, вони починались як комерційні, а основний зміст був всередині. Наприклад: “Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову”. “Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України”. “МІНЯЮ першого секретаря центрального комітету компартії України товариша Щербицького В. В. на Петра Юхимовича Шелеста. Можливі варіанти, але кандидат не повинен бути кремлівським сраколизом”. Частину листівок я розсилав поштою зазвичай студентам, що мешкали у гуртожитках. Крім листівок друкував звернення до відомих діячів української культури, кого влада колонізаторів підкуповувала посадами, преміями лауреатів, поїздками за кордон, гонорарами, квартирами, дачами, виданнями творів та іншими принадами, щоб брали, але не забували свій обов’язок перед Україною. Одне з таких звернень згадується у вироку суду від 05.03.85. Воно адресується поету І. Ф. Драчу. Копію звернення знайшли в мене під час обшуку 14.09.84. Я працював у цей час в Ірпені у Спец РБУ “Мінпромбудматеріали” інженером із вентиляційного обладнання. Часто їздив у відрядження по Україні. У Києві друкував листівки на спеціальній установці, яку після роботи розбирав і частинами ховав (мешкав тоді у приватному будинку). Під час обшуку установку не знайшли. Листівки у відрядження віз у рюкзаку серед приладів, потрібних для роботи. Листівки розкладав у пустих електричках на кінцевих зупинках, по партах університетських аудиторій, закладав за картини так, щоб виглядав кут аркуша, розкидав у поштові скриньки тощо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
