Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова “Волинська різанина” — суцільна фікція”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Й Йооссиипп ССТТРРУУЦ ЦЮ ЮКК:: «Будьте українцями»

Слово Просвіти, №41 за 2017 рік

Понад шість десятиліть на ниві українського художнього слова сумлінно й талановито працює Йосип Струцюк. Його творчий ужинок направду подиву гідний. І якісно, й кількісно (більше шістдесяти книг поезії, прози, драматургії, есеїстики, літературознавчих розвідок, мемуарів!). Як справедливо зазначав світлої пам’яті Роман Федорів, “проза Йосипа Струцюка така ж цікава, як і поезія. Опріч того, вона — чесна, правдива, безкомпромісна”. Водночас гармонійно суголосна з творчістю майстра слова і його принципова громадянська позиція. Письменник — один із організаторів товариства “Холмщина”, на початку 90-х минулого сторіччя — очільник Волинської крайової організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. А ще він — наставник творчої молоді, перший керівник літературної студії “Лесин кадуб”, ініціатор волинського обласного літературного конкурсу “Неповторність”. Зазвичай Йосип Струцюк ввічливо та рішуче відмовляється від інтерв’ю. Цього разу (зважаючи на трагідраматичну суворість реалій?) він, лауреат міжнародних і всеукраїнських літературних премій, заслужений діяч мистецтв України, Почесний громадянин Луцька, зробив виняток. Тим паче, що йшлося про публікацію на шпальтах “Слова Просвіти”. Хто вимурував стіну між поляками й українцями? — Йосипе Георгійовичу, щойно побачив світ Ваш роман (за іншою версією жанрової належності — повість кривавих літ) “Операція “Burza”, або Ми їх спільно винищимо”. У цьому прозовому полотні постає українська народна трагідрама у контексті українськопольського протистояння у ХХ сторіччі. Що стало для Вас, холмщанина, отим мотиваційним поштовхом, коли Ви вирішили написати це епічне, значною мірою документалізоване, полотно? — Напевне, необхідність, обов’язок сказати правду. А ще — обов’язок перед пам’яттю про земляків… У селі нашому (Cтрільці, — В. В.) мешкало лише три родини поляків. До них долучали ще 7 родин мурав’яків, переселених сюди в середині ХІХ ст. Вихідці з Муравії (особливо старші) поміж собою так і розмовляли своїм діалектом, через що і весь лівий від в’їзду в село куток досі називають Мурав’яками. За переказами моє село, як і сусіднє, було заставою короля Данила. Принаймні топоніми (Стрільці і Ратиборовичі) тому не перечать іза своїм походженням тягнуться до українського пракореня. В архівних джерелах про село Стрільці є чимало цікавих згадок, але я їх обмину, аби наблизитися впритул до порушеної теми, і перекинуся аж у 30—40-ві рр. минулого століття. Про ці роки багато наслухався, а дещо і сам пережив. Пам’ятаю, як “кракуси” (члени Польської воєнізованої шовіністичної організації, — В. В.), розбивши вікно, увірвалися до хати і, побачивши православні ікони, почали бити посуд. Мати впала на коліна, заломила догори руки і крізь сльози благально виголошувала “Отченаш” по-польськи, бо впродовж однієї зими (і не більше) відвідувала саме польську школу (іншої в українському селі не було). Може, польський “Отченаш” і допоміг, бо в сусідів ще пір’я з перин пустили за вітром і в борошно налили “нафти” (керосину). У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з московськими комуністами. Як писав Євген Пастернак: “Найбільшого насилення ця акція набрала в 1938 році, коли протягом трьох (!) місяців, травень-червень-липень, зруйновано за неофіційними підрахунками 167 святинь”. Зокрема й нашу, котра мала старовинні рідкісні ікони, які безбожники втоптували в землю брудними чобітьми. — Тобто, процес відчуження, розбрату, інспірований польською стороною, фактично набув на Холмщині (а вона — частина історичної Волині) свого жахливого розмаху вже 1938-го? Про добросусідство, очевидно, вже не могло бути мови. — Після того, як поляки розвалили церкву, в нашому селі ніби хтось стіну вимурував між ними й українцями. Навіть ми, діти, не гралися зі своїми польськими ровесниками. Зараз дивуюся, як тоді, ще 1938-го не дійшло до холмської різанини. Згодом польські історики почнуть кивати за Буг, на Волинь, мовляв, що там робилося. Хотів би знати, чи підрахували вони, скільки їхніх храмів тоді там знищили українці? Думаю, не наважаться відповісти. Бо костели, як і церкви тут же на Волині, почали нищити після війни вже переважно комуністи. А 29 січня 1943 року до нашого лісу вже забрали Адама Микитюка і Євгена Сім’яшка. Адам загинув, а Євген дивом врятувався. Смиренний і богобоязливий Антін Бриль після роботи мив чоботи, до нього підійшло двоє і штовхнули в рів, у хаті побили вікна. Сусіди намовили Антона подати на злочинців у суд. Чоловік послухав, і суд прийшов, але до потерпілого. 30 січня того ж 1943 року Бриля забрали до лісу. Хтось із односельців чув і бачив, як кресов’яки мордували невинного. Його роздягнули, прив’язали до дуба, дерли шкіру, посипаючи рани сіллю. Такою ж смертю в той вечір загинув і Йосип Ковальчук. Згодом із лісу не повернувся Тодорко Міщанчук. Його зголосився розшукати брат Гриць — пішов і теж зник. Люди почали здогадуватися, що в лісі, напевне, міститься кубло бандитів. — Смертельний маховик починав набирати обертів… — Це був переддень страхітливих змагань двох слов’янських етносів. До того ж один мав би відстоювати свої права на рідній землі по обидва боки Бугу. Саме тому після перших жертв у моєму селі Юрій Лукащук організував самооборону. До неї увійшли Євген Долинський, Йосип Назаревич, Сергій Стець і мої рідні дядьки — Володимир Струцюк і Євген Вовчук. Потім вони діяли на теренах Холмщини і Надсяння — хто в дивізії “Галичина”, хто в загонах УПА. За свою оборонну ініціативу Юрій Лукащук тяжко поплатився: 6 лютого 1943 року АКівці (так себе називали бандити) убили батька Василя і сестру Надію, а невзабарі за селом Ратиборовичі мстива куля обірвала життя і брата Олекси. Створення самооборони спричинилося й до того, що 26 травня 1943 року на Стрільці напала банда АК — 500 бойовиків під орудою Кракєвіча. Ці дані стали мені відомі з польських джерел. Стрільці були першими з тих 52 сіл, які протягом року згоріли лише в Грубешівському повіті (районі). — І це відбувалося, ще раз наголошу, на історичній Волині. — Так. Але дивно, чому польські дослідники не пов’язують події на Волині з сусідньою Холмщиною? Як бачимо, тут, у той же час, вирішувалися ті ж самі проблеми. Нещадно проводили ополячення українського населення, йому забороняли розмовляти рідною мовою в державних установах, закривали українські школи та культурні заклади. Воєвода Юзефський зазначав, що на Волині з 1732 початкових шкіл лише 11 українських. Шкільні програми і підручники, особливо з історії, мови і літератури, були пройняті духом польського шовінізму, не кажучи вже про те, що з усіх учителів, які працювали в школах воєводства, 83 % були поляки. Міністр освіти Грабський пояснював закриття іншомовних шкіл дуже просто й щиро: “Українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомости будуть вимагати національного возз’єднання українців і білорусів зі своїми співвітчизниками в радянській Україні і Білорусії”. Хіба це не могло викликати невдоволення? — Запитання риторичне. Підґрунтя для волинської трагедії з вакханалією вбивств було підготовлене. — На Волині польські банди ще до пріснопам’ятного 11 липня 1943 року (дня так званої “волинської трагедії чи різанини”) вчинили чимало злодіянь. Зокрема на початку і в середині квітня 1943 року тільки в Горохівському повіті польські кресов’яки спалили такі українські села, як Княже (тепер Сокальський район Львівської обл.), Квасів, Охлопів, Красний Сад та інші. Треба наголосити, що на той час поляки вже повністю замінили українців у поліції (котрі влилися в УПА) і разом із німцями робили наскоки на українські села, винищуючи свідомих активістів. Українці чинили опір і жорстоко мстили і німецьким окупантам, і їхнім поплічникам, польським бандам. Є цікаве повідомлення німецьких спецслужб: “Останнім часом рух Бандери все більше й більше переходить до активного ведення боротьби. Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією бандитських груп у західній частині України…”. А гебітскомісар округу “Луцьк” заявив: “Майже всі державні господарства перебувають у руках банд (читай УПА). Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює”. Дійшло до того, що 5 травня 1943 року до Рівного прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу Альфред Розенберґ. Йому відразу ж доповіли: українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж большевицькі банди. Про героїчну боротьбу польських партизанських загонів на “kresach wschodnich” ніхто йне згадував. Це теж засвідчує, хто, який доважок уніс у визволення Волині від гітлерівських окупантів. “Дата “волинської різанини” — суцільна фікція” — Польські історики, краєзнавці, а передовсім політики, звинувачують у волинській трагедії лише українців. — Слово “українець” у польських краєзнавців часто звучить як синонім до слова бандит. У переважній більшості їхніх “досліджень” вже не пишеться “націоналіст”, “УПівець”, “бульбаш”, “бандит”, “різун”, “сокирник”, “убивця” тощо, а просто — “українець”. Дата “волинської різанини” (11—12 липня 1943 року), коли буцімто було знищено 100 польських сіл, — суцільна фікція. Цікаве міркування з цього приводу доктора історичних наук І. Патриляка: “Якщо припустити, що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30—40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8—4 тисяч повстанців, які мали би брати участь в акції 11— 12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів. Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20— 25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція”. До того ж у польських документах значиться лише кільканадцять атакованих 11—12 липня польських населених пунктів. Де ж правда? — У дослідженнях справді відповідальних, чесних, компетентних істориків і краєзнавців. — До речі, волинські краєзнавці І. Пущук, Я. Царук, І. Ольховський, досліджуючи волинські події, виявили великі неточності й відверту фальш особливо в подачі жертв, які часто розбігаються в декілька, а то й кільканадцять разів! — Зрештою, ця сувора правда — у Вашій книзі “Операція “Bur- za”, або Ми їх спільно винищимо”. — Я і тепер сказав би так, як у післямові до роману: “Якби не читав, з дозволу сказати, отих пріснопам’ятних спогадів Владислава і Єви Семашків “Ludo- bójstwo dokonane przez nacjonalis- tów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939-1945” (“геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939—1945 роках”), не бачив (хоч не до кінця) польського фільму “Wołyn’”, якби польський Сейм не визнав події на Волині у 1943—1945 роках “геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої”, ніколи не взявся б писати те, що тобі, дорогий читачу, довелося читати. Бо, як народ, поляків і їхнє прагнення до незалежности поважаю. Поважаю, але саме сьогодні, коли наша молода держава в такому критичному стані, коли північний споконвічний недоброзичливець оголосив нам чергову війну на знищення, загарбав наш Крим і на Донбасі майже щодня гинуть кращі сини і дочки України, відстоюючи свою землю, ми, як ніколи, вимушені шукати собі друзів у світовій спільноті. І знаходимо. Бо з нами не лишень Віра, Надія і Любов, а й бажання нарешті вирватися з того рабства, в яке нас утрамбували “наші вороженьки” на кілька довгих століть. І саме сьогодні хтось із засмальцьованої колоди витягує давно биту карту, аби підкинути у наше доволі крихке зближення. І підкинуто, треба зізнатися, про-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин