“Минатимуть роки, а геніальність лишатиметься · геніальністю”. Постать 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тичина і ми
Слово Просвіти, №41 за 2017 рік
Віктор КОСТЮЧЕНКО
Закінчення. Початок у ч. 38 за 2017 р.
Життя Тичини наповнюється новим змістом. То він їде з капелою К. Стеценка на могилу Т. Г. Шевченка до Канева, а повернувшись, керує хором залізничників; то записує народні пісні; то працює техсекретарем у журналі “Світло”. Друга його книжка, “Плуг” (1920), і особливо третя, “Вітер з України” (1924), — гострі тривоги автора за революційну дійсність. Вона постає як руїна. Радянська ж влада у “революційній дійсності” вбачає творення. Революція — руїна і революція — творення — це дві різні революції: Жовтнева і Українська. Уважно перечитаймо вірші “На майдані”, “Як упав же він…”, “Ронделі”, “За всіх скажу”. Це картини з життя тогочасного українського села: соціальні заворушення, виборність у громадах, боротьба українських військових частин проти ворогів за “вольну путь”. Її виборює “наша нація”. Автор тривожиться: а кого ж “на Вкраїну ждать?”, Кармелюка, Сковороду, які замінять гетьмана Скоропадського? Батько Дніпро чекає змін. У згаданих віршах, підкреслюю, буквально оживає українське село з його побутом, звичаями і характерною лексикою: “ждіте волі”, “слава”, “ясен місяць угорі”, “голоту й волю повінчать” та ін. Поет негативно ставився до гетьмана Скоропадського, який почав правити Україною після Центральної Ради. Цьому присвятив цикл сатиричних віршів під псевдонімом “Я. Тут”. Це виразно видно у віршах “На могилі Шевченка”, “Скорбна мати”.
Із переказів відомо, що влада Скоропадського (поет зве його свинопасом) 1918 року готувала арешт Тичини. Денікінці, що захопили Київ 1919 р., теж записали Тичину у списки на страту…
1921 року почалася експансія російської Жовтневої революції, що розв’язала громадянську війну в Україні. Влада знищувала “колишніх” — поміщиків, капіталістів, дворян, священиків, купців, офіцерів царської армії, воїнів білих армій, службовців Центральної Ради, учасників численних повстанських загонів. Керівник і натхненник більшовиків Ленін давав вказівки: “Що більше число представників реакційної буржуазії і реакційного духівництва вдасться нам… розстріляти, то краще”.
Прийшла біда і в родину П. Тичини —
його братів Євгена і Івана заарештували за участь у рухові за створення Української Автокефальної Церкви. П. Тичина бере по змозі участь у звільненні братів.
У творчості поета, схоже, ота лінія на пошуки гармонії часом починала відхилятися, так би мовити, від курсу. У вірші “Псалом залізу”, сповненому повстанських сподівань на оновлення, раптом читаємо таке антигуманне:
Це що горить: архів, музей? — а підкладіть-но хмизу! Припустимо, що ці слова належать не герою, а антигерою. То й що? Архіви горіли? Горіли. Пригадаймо 60-ті роки минулого століття. У Державній публічній бібліотеці АН УРСР три дні горіли цінні документи, архіви Центральної Ради, історичні книги. А через якийсь час спалахнули стародруки у Видубецькому монастирі. Хтось же підклав хмизу?
1920 року Тичина пише вірш у прозі
“Живем комуною”. Опубліковано його було чомусь аж у третій збірці “Вітер з України”. З ідейного боку твір начебто “лягає” у лінію “пошуку гармонії”, бо в ньому наголошується на поєднанні особистих зусиль з громадянськими. Цю думку підхопили
І це “новий дали порядок люди”? У чому новизна? У тому, що “комуною” працюють на відібраній у монастиря землі? Що у комунарів “гордість і горіння”, що будують абстрактний “людськості палац”? Що над Дніпром — руїна, голод? На мій погляд, “Живем комуною” — це скорше фейлетон на комуну, на “сукупну працю”…
1923 року П. Тичина у Харкові. Складним був цей переїзд: його рятували від арешту. ЧК (чрєзвичайная коміссія) готувала розправу. П. Тичині пред’являли звинувачення у зв’язках із Центральною Радою, зокрема з В. Винниченком, С. Петлюрою. На захист поета виступив Блакитний — редактор газети “Вісті”, який доказував владі абсурдність такої розправи. Блакитний запропонував поетові місце заввідділу поезії у журналі “Червоний шлях”, що виходив у Харкові.
Його приймають у літературну організацію “Гарт”. Взагалі тогочасне літературне життя у місті вирувало: вели бурхливі дискусії, публікували маніфести, заяви. Та поет не кинувся у вир пристрастей. Він обминав збори, засідання. Переживання не покидали його: “Ой, тяжко, тісно тут мені!”. Тим часом критика творчості Тичини посилювалася. Насамперед за відхід від реальності. З “Гарту” він переходить до щойно створеної М. Хвильовим організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). І це, мабуть, була помилка, бо М. Хвильового саме тоді нещадно звинувачували у відступі від пролетарського інтернаціоналізму і обранні ним курсу на “психологічну Європу”. Тиск на М. Хвильового дедалі зростає. Сам Сталін розвінчує “хвильовизм”.
Тиск партії на літературну організацію
ВАПЛІТЕ був таким сильним і таким погрозливим, що організацію змусили саморозпуститися. А 13 травня 1933 року М. Хвильовий вчинив самогубство. 21 листопада 1933 року вірш П. Тичини “Партія веде” надруковано у московській газеті “Правда”. Вірш став мало не вершиною ідейно-естетичної думки, “програмним для всієї радянської поезії…” (Краткая литературная энциклопедия. — т. 7, 1972. — С. 706).
Влада шукала ідейних ворогів. В. Сосюру розпинають за роман “Махно”, нацьковують його на Є. Маланюка, Є. Черкасенка, на неокласиків. Партійні функціонери завзято формують нову “партійну літературу”. Сюди не вписується М. Хвильовий,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
