Народний звичай · “Усе овіяно чаром духовності та таємничості. Бо то не звичайна хлібина, — то жива субстанція, яка все бачить, відчуває і все пам’ятає”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Короваю красний, як на небі місяць ясний Коровайний та сирний обряди на поліському весіллі
Слово Просвіти, №41 за 2017 рік
Полісся, зокрема й Волинське, — це той край, де ще збереглося багато що з вірувань, традицій, поглядів наших предків на світ і самих себе, де крізь окремі прояви народної культури прочитується сива давнина, коли архаїка таїть у собі предковічні знання, які ми не завжди годні прочитати, а коли й прочитуємо, то це межує з відкриттям.
Олександра КОНДРАТОВИЧ
Коровай — особливий, сакральний хліб, його ще називають святим, хоча, треба сказати, увесь хліб святий. Поет Іван Гнатюк стверджував, що ненька, наділяючи його в дитинстві “окрайцем житняка”, перевіряла, “чи не брудна в нього рука”, адже хліб — святий, “бо тільки він боронив од смерті нас”. Однак серед інших хлібів коровай посідає особливе місце. Саме до таких роздумів-відкриттів спонукає багатьох відсутність коровайного обряду у весіллі окремих регіонів нашої країни. Наприклад, у моєму рідному селі Кримне Камінь-Каширського району, що на Волині, як і в сусідніх Брониці, Воєгощі та інших селах, не використовують під час цієї учти короваю. Нещодавно прочитала в одній газеті, де на питання журналістки щодо цього, місцеві жіночки пояснили, що колись старі люди їхнього села спекли цей ритуальний хліб та залишили на лаві, щоб охолов. Але свиня допалась до нього раніше і з’їла. То господині сприйняли це як знак непотрібності його у весільному обряді. Мусимо зауважити при цьому, що там, де на весіллях побутує коровайний обряд, ставляться до нього з особливим, сказати б, трепетним пошануванням. Як співається в багатьох піснях, що були поширені колись по всій Україні, під час його бгання та випікання, використовують воду з семи криниць, борошно, змелене в семи млинах, яйця від семи курей. Та й печуть його в печі, у якої “золотії плечі, срібляні крила, щоб коровай гнітила”, “щоб він удався, срібним обручем обклався, золотими шишечками обслався” та щоб був “красний, як на небі місяць ясний”. Недарма ж “Бог коровай місить”, “Пречистая світить”, “янголи воду носять” (або “в піч заглядають”) [1, 19]. “Коровай — це священний хліб, що має дуже велике ритуальне значення”, — пише Хв. Вовк [2, 244]. Зоряна Марчук вважає, що “коровай — це хліборобська жертва, яка замінила собою жертву худобою” [3,180]. Подекуди науковець також вбачає “залишки в ньому традиційсловити сьой день звеселити”. Бо цей день — день випікання короваю — і є початком весілля, про що стверджує наступна співанка: На вгороди зіллє,/2 Пуд городом зіллє. В сьому дому, що й на рогу, Зачалося висіллє./2 Церемоніал підготовки тіста, випікання, прикрашання готового виробу ретельно продумані й суворо регламентовані: коли, де та якою водою мити руки, коли місити, як формувати святий хліб. Усе овіяно чаром духовності й таємничості. Бо то не звичайна хлібина, — то жива субстанція, яка все бачить, відчуває і все пам’ятає та віщує про позитив чи негатив у майбутньому житті молодої пари. Тому його слід пильнувати й усіляко задобрювати. Замісивши тісто, коровайниці повідомляють господарів про зроблене. Ті у відповідь їх пошановують, пригощають смачними наїдками, напоями. Запрошені співають ритуальних пісень, танцюють, веселяться. Нарешті лунає пісня: Старша коровайнице, Засвіти-но свічку, Заглянь-но у пічку, Чи час, чи поройка Коровая саджати. Всі присутні пильнують за священнодійством, що його здійснює їхня очільниця. В окремих селах за ручку лопати тримаються й інші коровайниці. Так само прискіпливо стежать і за процесом випікання, аби не заслужити докору святого хліба: Самі п’єте-гуляєте, Обо мні не дбаєте. Посадивши коровай, жінки піднімають над головою діжку чи ночви, в яких місили його, цілуються навхрест, а поставивши на стілець, ходять навколо, пританцьовуючи, співають, пригощаються, після чого йдуть додому. Святий хліб у Гуті-Камінській виймають домашні. Принагідно додамо, що випікається кілька короваїв, але прикрашається тільки один. Замішуючи тісто, формуючи виріб, необхідно передбачити розміри короваю, зважаючи на його недоторканність. Деколи траплялось, що він виростав зависоким, і його було неможливо вийняти з печі. Тоді господар розбирав її вустя1. Але коровай залишався незайманим. Проте треба сказати, що звичай випікання цього ритуального хліба прижився у наших предків із поширенням землеробства, що прийшло на зміну скотарству, а згодом і тваринництву, де сповідувалися інші цінності та панували й інші звичаї, які мали сприяти розквіту господарства, покращенню добробуту населення.
Про “хлібець м’якейкий” і “сирець білейкий” Саме до таких звичаїв і належав сирний обряд, що передував коровайному. Думається, колись він скрізь панував на поліському весіллі. Через це в окремих селах і до цього часу останній відсутній. Подекуди про сирний обряд нагадують лише окремі пісні. Проте їхній зміст, лексичне вираження свідчать про його давність, а також про його безумовну належність спільноті скотарів, пізніше тваринників, де найбільше поціновувались набутки саме цієї галузі господарювання. Тому були важливими відомості щодо наявності худоби в родині молодого, її порідність, плодючість, молочність корів тощо. Через це тільки-но перезви дещо обжилися за столом, як починаються справжні баталії за сир: дружки вимагають його від старшої свахи. Аякже, треба знати, чи є він у неї та якого розміру, бо це свідчить і про кількість корів, і про їхню товарність. За переказами, родичі княгині могли прийти до князя й перевірити наявність скоту. Траплялось, останні, аби справити на перевіряльників позитивне враження, навіть вдавалися до обману, позичаючи в сусідів чи знайомих їхню худобу та видаючи її за свою. Дружки на весіллі відіграють роль розвідки. У Гуті-Камінській [3, 100] спочатку вельми ґречно намагаються дістати потрібні відомості: Прискакав горносталик, /2 Заглядав до нависки2, Чи є хлібець м’якейкий, Чи є сиріць білейкий. /2 Проте свахи роблять вигляд, що не чують. Тоді вже звучить відверта вимога: Наша сваничко сива, /2 Ой дайте нам сира, Й а до сира — палінки, До палінки — горілки. /2 Свахи вже змушені виправдовуватися. Треба сказати: їхнє виправдання нас, сучасників, просто-таки заворожує: Наша сваничка сива Ни наробила сира, Росици ни росила, Травици ни нажєла, Тилєт ни годувала, Сира ни назбирала. /2 Здається, тут віє сивою давниною. Недарма під час мого виступу перед науковою аудиторією в Києві один із її учасників висловився, що так, либонь, співали ще за часів Київської Русі. Справді, ця співанка беззаперечно підтверджує давність обряду. І таких доказів ми подибуємо чимало в тих або тих ритуалах чи піснях. Наприклад, мені вдалося записати дві пісні, що їх співають дружки в час прощання молодої з родиною, рідною домівкою перед тим, як відбути до молодого. Ось одна з них: Ой у світлици Та й на скамници, Ой там плаче Та й дві систрици. Одна плаче, Ще й приказує, Що самая встаюся. А друга плаче,
Ще й приказує: “Од родойку ддоб’юся”. Треба сказати, що останніми часами, коли ще весільний обряд мав цілісний характер, під впливом російської мови в цій пісні вже з’явилися лексеми: “бірозах”, “скамейочках”, “скамейках”. Торг між дружками та свахами триває: перші вимагають сиру, а старша сваха, вдаючи, що шукає потрібний продукт, витягує з кошичка то картоплину, то капустину чи бурячок і пропонує непогамовним дівчатам, супроводжуючи своє дання примовками, жартами, прислів’ями. Дружки ж при цьому, отримавши черговий “дарунок”, насміхаються над лінькуватою, недбайливою господинею. Тож свахи мусять ідалі виправдовуватися: Ми їхали гаями,/2 Тихими дунаями, Нас кони поносили — Ми сиріць погубили. Та дівчата наступають, і старша представниця роду молодого здається: просить подати їй тарілку, на яку викладає сир, буханець хліба, пляшку горілки або якогось іншого напою. Дружки подрібнюють сир, пригощають ним родину молодої, запоріжців та всіляко вихваляють і продукт, і багатство та хазяйновитість нових родичів. На цьому сирний обряд у Гуті- Камінській завершується. На жаль, він багато втратив, призабувся, залишились тільки невеликі блискітки, зате пишно розквітнув обряд коровайний, про що мовилось раніше. У Видричах [3, 60—61], навпаки, сирний обряд зберігся більш повно і з плином часу видозмінювався та збагачувався. Тому він наступальний, вербальний. В той час, як гуто-камінські свахи все частіше вдаються до, так би мовити, словесних баталій, обманних маневрів: старша сваха вдає, що шукає заповітний сир, та подає прохачкам замість нього різні овочі чи фрукти, видаючи їх за очікуваний продукт, через те що пісенні аргументи і дружок, і свах уже забулись. У їхніх же візаві, замість слів, лунають пісні, довірені молодої — дружки спочатку обережно вивідують: Скаче горносталичок /2 Кириз3 стил до сваничок, В пазушку заглядає, Чи виликий сирець має. /2 Свахи у відповідь відспівують: Ми того не відали, /2 Без сира приїхали, Тилько взяли палінку, Приїхали по дівку. /2 Тут представниці молодого, хоч і в гостях, почуваються зверхньо, — аякже, після вінчання молода вже їхня, тому вони не те що не взяли з собою сиру, а й не подбали про святковий хліб, прихопивши звичайну палінку. Дружки не поступаються: Неправдойка ваша: /2
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
