“Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем · і долотом”. Слава героям! · с. 4сторінка оригіналу ↗
Лицар свободи із бункера УПА З нагоди 75-ліття Української Повстанської Армії
Слово Просвіти, №41 за 2017 рік
Анатолій КАРП’ЮК, м. Костопіль Рівненської обл.
Епіграфом про легендарну постать талановитого маляра і графіка зі світовим ім’ям Ніла Хасевича можуть бути слова самого волинського художника: “Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..”
Про легендарну постать видатного художника з Рівненщини видано вже чимало книг, написано багато статей. Про нього ще 1994 року кінорежисер Михайло Ткачук створив цікавий документальний фільм під промовистою назвою “Здобути, або не бути”, в якому на основі архівних документів і спогадів старожилів яскраво розкрито діяльність Н. Хасевича в умовах глибокого підпілля.
Про митця я вперше дізнався на початку 90-х рр. минулого століття, коли відзначали 50-річчя створення УПА на Волині, в Костопільському районі. Як з’ясувалося, цей художникборець родом із наших країв. Пізніше мені довелося готувати матеріали до публікацій із нагоди його 90-ліття (я тоді був науковим співробітником Костопільського краєзнавчого музею). Також випала нагода ближче ознайомитися з графічними творами митця, брати участь у відкритті пам’ятного знака на подвір’ї Дюксинської сільської школи. Так крок за кроком Ніл Хасевич увійшов у коло моїх зацікавлень. І все, що пов’язане з ним, почав глибше вивчати. Саме тоді я переконався, що цілком заслужено видатні мистецтвознавці ставлять його ім’я поряд із такими всесвітньо відомими українськими графіками, як Юрій Нарбут, Олена Кульчицька, Василь Кричевський, Петро Холодний та ін.
На Рівненщині є таке село із загадковою назвою Дюксин, що за 45 км од Костополя.
Навіть мовознавцю з Рівного
Ярославу Пурі не вдалося розкрити походження цього топоніма. Правда, він висловив цікаве міркування, пишучи, що на Поліссі під лексемою “дук” розуміють багатія або скупу людину. Точна дата заснування Дюксина невідома. Перша писемна згадка про нього припадає на 1537 рік (отже, 480 р. тому). У цьому селі в сім’ї диякона Антона Івановича Хасевича 25 листопада 1905 року народився другий син, якому дали ім’я Ніл.
У Рівненському обласному державному архіві зберігається клірова (церковна) відомість за 1908 рік, де сказано, що Антон Хасевич прибув у Дюксин 25 березня 1898 року із села Тинне (нині Сарненський район) псаломщиком із благословення Володимир-Волинського єпископа Паїсія. У сан диякона невдовзі його посвятив Кременецький єпископ Амвросій.
Ніл виростав у товаристві сільських дітей, серед чудової природи Надгориння. Навколишня краса не могла не пробуджувати у ньому творчих прагнень. Початкову освіту він здобув удома під керівництвом батька. Згодом навчався у Житомирській семінарії та приватній українській гімназії Рівного. Дитинство припало на тривожні часи: закінчувалася Перша світова війна — починалася громадянська. Події змінювалися дуже швидко.
1918 року (за іншою версією
1922-го) сталася трагедія: під час дорожньої пригоди на оржівському залізничному переїзді перед потягом сполохалися коні і мати загинула, а Ніл став калікою — ліву ногу не вдалося врятувати. Після лікування хлопець відвідував майстерню художника Леня у Рівному. А це, очевидно, і вирішило майбутню долю живописця і графіка.
Перед юнаком виникла складна проблема: іти дорогою батька чи обрати свою. Нестримне бажання бути художником привело його до Варшави. 1925 року екстерном складає іспит і отримує атестат про закінчення гімназії, а
Гравюра Н. Хасевича.1942-1947 рр.
наступного року він — уже вільний слухач Варшавської академії мистецтв.
Невисокого зросту юнак, бідно вдягнений, із палицею в руці (замість лівої ноги — дерев’яний протез) спочатку записується на відділ малярства, а пізніше переходить на графічний. Уже тоді молодий художник розглядав графіку як могутній пропагандистський чинник. Нею можна “розмовляти” з величезною аудиторією. І без перекладача. Вчиться сумлінно, хоч терпить злигодні. Бо що візьмеш із батькового дому, коли і там не краще?
1930 року Ніла Хасевича зарахували, нарешті, повноправним студентом академії мистецтв у Варшаві. Йому пощастило навчатися під керівництвом висококваліфікованих професорів. Бідність, нестатки не покидали його.
Ніл багато працює, експериментує, удосконалює свою майстерність. Заглиблюється у вивчення українського народного мистецтва, його історії. Крім основного фаху, охоче студіює ткацтво й кераміку. Разом із художниками-однодумцями з Волині та Галичини у Варшаві організовує мистецький гурток “Спокій”, який проіснував аж до 1939 року. Бере активну участь у конкурсі студентських робіт. 1931 року картину “Прання” відзначили премією. Наступного року за портрет Івана Мазепи отримав почесний диплом. Критики-мистецтвознавці заговорили про Ніла Хасевича як про талановитого художника.
Існувала думка, що Ніл Хасевич 1933 року закінчив Академію мистецтв. Однак Дарія Даревич у вступній статті до книги “Життя і творчість Ніла Хасевича” (співавторами цієї солідної монографії є відомі краєзнавці І. Марчук та О. Іщук), спираючись на польські архівні джерела, свідчить: “...спромігся востаннє заплатити (за навчання — ред.) восени 1932 року, а тоді, не закінчуючи академії, вибув і забрав документи 13 березня 1933 року. Але перед тим, 24 лютого 1932 року Н. Хасевича допущено в Академії до письмового іспиту на учителя рисунку в середніх школах. Писав на тему “Рисунок як виховний чинник”. Цей письмовий іспит він склав успішно, і комісія звільнила його від подальших практичних іспитів. Отриманий диплом давав йому право стати учителем рисунку в середніх школах Польщі, але дістати працю за фахом, будучи українцем, було практично неможливо”.
Яке монастирське терпіння і настирливість потрібно було мати, щоб не піддатися зневірі, не впасти у розпач, а досягти поставленої мети! Тільки одержимі люди на таке здатні. У 30-х роках минулого століття ім’я митця з якогось там глибинного волинського села знала чи не вся Європа. Мистецький гурток “Спокій” у передвоєнний період влаштував чимало виставок з участю Ніла Хасевича. Його малярські та графічні роботи бачили мешканці Праги, Варшави, Берліна, Львова, Луцька, Кременця, Рівного тощо. Кращі дереворити експонували на міжнародних виставках у Лос-Анджелесі та Чикаго, де отримали високу оцінку фахівців. Його визнали. Значним досягненням художника став вихід у світ альбому “Книжкові знаки Ніла Хасевича” (Варшава, 1939), в якому автор показав себе неперевершеним майстром екслібрисів. Тільки митець неабиякого хисту може передати на мініатюрній площині те, до чого прагне душа бібліофіла (книголюба). Такими, як на наш погляд, є книжкові знаки С. Скрипника (в майбутньому патріарха УАПЦ Мстислава), президента в екзилі А. Лівицького, художника В. Васьківського, українського історика В. Прокоповича та ін. Автор передмови до названого вище альбому Т. Лєшнер відзначав, що “…поміж сучасними графіками… займає він почесне становище як оригінальна індивідуальність, що вносить до мистецтва свій власний самостійний стиль”.
У середині 30-х років Ніл Хасевич перебував у рідному селі Дюксині, де його батько працював дияконом при Свято-Михайлівському храмі. Серед простих трудівників він знаходив героїв своїх картин. Учителював у місцевій школі, співав у церковному хорі, яким керував брат Анатолій. Малював ікони, що потім ставали окрасою сільської церкви. Займався самоосвітою. Разом з іншими художниками їздив по навколишніх селах, зустрічався з багатьма цікавими людьми.
Про нього, як про неординарну людину, щиро згадують старожили Дюксина. Кілька років Григорій Судак разом із Нілом відвідували церковний хор. За його розповіддю, так читати Апостола, як це робив Хасевич, ніхто не вмів у їхньому селі. Коли Ніл заходив у храм, стояла ідеальна тиша: на нього чекали парафіяни, мешканці села.
Теплий спогад про художника залишився у пам’яті Ольги Крищук. За її словами, він не тільки гарно малював, а й ткав і вишивав. За Польщі у Львові виходив календар “Рільник”. Цій мешканці Дюксина запам’ятався навіть малюнок обкладинки, під яким замість прізвища автора стояли ініціали “Н.Х.” Варто пам’ятати, що брати Хасевичі були зв’язані з ОУНівським підпіллям, керівником якого з середини 30-х років на Костопільщині був мешканець села Звіздівка Григорій Рибак — людина освічена і свідома, справжній патріот України.
Коли у вересні 1939 р. розпочалася польсько-німецька війна, над Західною Україною, зокрема й над Рівненщиною, нависла загроза окупації. 17 вересня Червона армія перейшла кордон, щоб узяти “під захист” населення Волині. Про таємний зговір двох міжнародних акул Гітлера і Сталіна ще не було відомо. Під пильне око нової влади потрапила насамперед патріотично налаштована інтелігенція.
Багато творчих задумів мав Ніл
Хасевич, але про вільне втілення їх
Пам’ятник на місці загибелі
Н. Хасевича годі було думати. Тож він змушений був працювати учителем у рідному селі та підробляти бухгалтером у споживчій кооперації.
Друга світова війна переросла у так звану Велику Вітчизняну. У липні 1941 року було окуповано Рівненщину. Багато хто з українців мріяв про відновлення самостійної держави. Під редагуванням Григорія Рибака вийшло кілька чисел газети “Самостійність”. Але редколегія змушена була змінити її назву на “Костопільські вісті”. У своїх планах фашисти Україні відводили долю німецької колонії.
У Рівному Степан Скрипник і Улас Самчук налагодили випуск часопису “Волинь”. Запросили до співпраці Ніла Хасевича, правда, не тільки як художника. На сторінках газети він виступав і як автор публіцистичних статей.
Про те, що під час окупації
Ніл Хасевич деякий період працював мировим суддею в Деражному, свідчить повідомлення в “Костопільських вістях” від 29 листопада 1942 року.
Починаючи з 1942 року, відновлено діяльність осередків “Просвіти”, ліквідованої за “перших совєтів”. Її активістами стали брати Хасевичі — Ніл і Анатолій. Про це ми дізнаємося з газети “Костопільські вісті” від 22 березня 1942 року. У короткій замітці “Дюксин пробуджується” читаємо: “Перший свій публічний виступ присвятила “Просвіта” Шевченковим роковинам, влаштовуючи 15.11 ц. р. урочисту академію, яка пройшла несподівано добре і на високому рівні та зробила сильне вражіння на присутніх...”
Мрії патріотів на відновлення державної незалежності України не збулися. Вони переконалися в тому, який “новий порядок” принесла коричнева чума із Західної Європи: арешти, знущання, розстріли ні в чому не винних людей... І коли у квітні 1943 року почали масово формувати загони УПА на Волині, Ніл Хасевич долучився до підпілля, навіть став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) — командувача УПА-Північ, штаб якого містився у Гутвині (за кілька десятків кілометрів на північ од Костополя). Тільки вузьке коло людей знало, хто приховується під такими псевдо, як Бей, Зот, Рибалко, Левко... Наступив новий етапу біографії художника. Тепер його чатувала смертельна небезпека на кожному кроці. І так упродовж майже десяти років.
Будучи інвалідом, Ніл Хасевич не міг тримати зброї в руках. За зброю йому служили різець, долото і пристрасне слово публіциста. Командування доручило Нілу очолити політико-пропагандистську ланку групи УПА-Північ. Керував друкарнею повстанців, редагував газету “До зброї”. Як художник оформляв сатиричні журнали “Український перець” і “Хрін”. До честі Ніла Хасевича є той факт, що він був обраний членом центрального і крайового проводів ОУН і Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — підпільного парламенту. То, звичайно, вияв глибокої пошани і довіри до “рядового підпільника”, як скромно називав себе художник-графік.
Хоч війна закінчилася, але українські повстанці продовжували боротьбу. Девізом їхніх визволь
Маючи прекрасну освіту, він міг би бути успішним художником, жити заможно, але він став борцем за свободу, обрав підпільну криївку з нехитрими засобами друкарства, з побутовими незручностями і постійною небезпекою. Слава до нього прийшла тільки після героїчної смерті. Адже твори художника-борця не одне десятиріччя пролежали у спецфондах більшовицьких чекістів, в архівах волинського НКВС.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
