Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Село на нашій Україні 5 “Кіно бере глядача за гаряче серце”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Надія є

Слово Просвіти, №41 за 2020 рік

Так заселялася й Забалка: не водну і не в дві вулиці-лінії, а компактно, геть асиметрично, але напрочуд мальовничо, гармонійно. Як і Керч, та згодом, після Першої світової війни, витягнулася в одну вулицю на північний схід, мало не до сусідньої Ушкалки, як і Забалка, на південний захід, у бік сусіднього Нижнього Рогачика. Рясні й доволі часті, до утворення Каховського “моря”, дощі залишали на похилих ділянках вулиць неглибокі рівчачки, по яких збігала дощова вода (побабинському – згони), на рівненьких – калюжі, ще деінде – ні рівчачків, ні калюж, бо там усе було майже ідеально пласким, геть рівним. По-різному виглядали й хати після снігопаду, та ще й коли з хурделицею. У нас замітало увесь ганок аж до половини вікон; у Бондаренків, що неподалік, навпаки, навколо хати утворювалася порожнеча, оточена заметами, зате вщерть заносило снігом увесь двір. А от у Семенівському дворі я ніколи не бачив заметів. Незалежно від того, тихо було, чи лютувала метелиця, сніг тут завжди лягав рівно, бо хата спиною (глухою стіною) стояла на північ, поруч так же стояла конюшня, до того ж і хата, і конюшня, і все подвір’я оточували високі акації і тополі. Не всюди одночасно розтавав сніг… По-різному на різних вулицях дзюрчали весняні, літні й осінні струмочки… Не всюди разом висихали калюжі… І пшіночка весняна біля воріт та уздовж муру розцвітала не у всіх одразу. Спершу я знаходив її біля конюшні тітки Оляни із сусідньої вулиці, і як палко не жадав, як не підганяв, а в нас за хатою, збудованою дідусем, перші жовтенькі розетки пшінки помічав лише за два дні. Чи й пізніше. Зате дика груша у нас за хатою завжди розквітала першою, та ще й була вона найвищою на Матні. Із ганку нашої хати найкраще було видно, як широко розгортаються плавні, бо ніщо не затуляло зір, ні чиясь хата, ні конюшня – город наш, під невеличким кутом плавно спускався аж до Батиківського городу, а вже там, за не нашим городом, було Батиківське обійстя. Отож, наша хата хоча й стоїть не на найвищому пагорбі – за нами, під гору, іще обійстя дядька Івана Прокоф’єва, далі живуть Копаниці, потім дід Роман Кислий – зате вид нам не застує ніщо. І з того ж ганку нашої хати добре видно, як широко розлилося штучне море… А над ним – Сонце. Далі буде. _____________ 1 Після того, як політико-адміністративний центр Скіфії перемістився у Крим (Неаполь-Скіфський поблизу нинішнього Симферополя), Кам’янське городище залишилося звичайним населеним пунктом і проіснувало до ІІІ століття нашої ери. 2 Безух Ю.В.На перехресті степових шляхів. Мелітополь, 2006. – 308 с. 3 У вітчизняній археології це другий випадок, коли насип кургану після дослідження відновили. А першість належить відомому українському поетові й археологу Борису Мозолевському, який, дослідивши 1979 року курган Драна Кохта (Жовтокам’янка), на Дніпропетровщині, реконструював його. 4 Після того, як трапилася знахідка, Спілка письмеників України прийняла Бориса Мозолевського до своїх лав, а Інститут археології АН УРСР зарахував до штату. 5 Так у нас називають спориш. Галина ПАЛАМАРЧУК На відміну від друкованого тексту, який фільтрується холодною головою, кіно бере глядача за гаряче серце. Недарма ж його називали головним із мистецтв. Сила кіно, якщо його кількість і тиск переходять певну межу, – це сила програмування. Саме цю функцію виконували радянські фільми про “дєди ваєвалі” й виконують московські серіали про вищість та тотальну перевагу сусідки. І про недолугість українця. Так виникли дуже глибоке художнє клеймо в народному тілі і глибока психічна травма в його голові. Яка й досі примушує земляків зрікатися рідної мови та зраджувати інтереси України. Сила мистецтва. Уникаю дивитися кон’юнктурні мимоволі чи з наміру фільми про одвічну народну біду, плачі й пропасницю. Наївні ті автори, котрі думають, що чим страшніша на екрані кривда і чим нещадніший ворог, тим сильніший дух народу пробудить такий твір. Насправді ж твір, у якому перемагає безвихідь, тільки нагинає той дух і випиває волю. Лише ті роди-народи, які насмілювалися переламувати трагічний хід історії у своїх казках та інших жанрах художнього бачення, з кіно включно, — переламували його і у практичному вимірі, виходили переможцями з історичних випробувань та пасток, всупереч обставинам. Бо СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО. Минуле і майбутнє — це сполучені посудини. Сьогодення, яке живиться винятково трагедією й горем минулого, не опроміненими надією, — ніколи не стрепенеться й не вилюдніє. Несповідимі можливості й ефекти духу. “Надія є...” — сказала Тетяна (Олена Борозенець) своєму коханому, інтелігентному освіченому парубку, молодому лікарю (Олег Мирославський – Костянтин Темляк), який встиг побувати на фронті, дивом урятуватися від більшовиків, — але й пожити в чужій шкурі, коли в тобі змагаються переляк і порядність. А треба знати, що це змагання лежить в основі прогресу як полегшена версія протистояння добра і зла. Отож для мене ця Тетянина фраза, а точніше — це мотто, й поставила серіал “І будуть люди” за мотивами однойменного роману Анатолія Дімарова у ряд українського кіно, де поки що не так густо фільмів. Але їх має бути багато, бо вони – і дають надію, і лікують від безпам’ятства. Враження від серіалу — незвично свіжі, безборонні, без домішку захисного цинізму. Я в кінці заплакала. Перше, що зрозуміла після перегляду, — ми на етапах чужого шляху, і взагалі на етапах, загубили Україну. Справжню, глибоку й цілком матер’яльну. Загубили йне помітили. Нам тим часом підсунули соцреалістичне опудало, якого патріот встидається, а совок оплакує. ...Незважаючи на вбоге українське фінансування, завдяки натхненню й талановитій роботі його творців серіал вдався міцним і високохудожнім. На екрані пропливають і змішуються переважно осінні барви полів, лісу, обійсть. Це барви потрісканих від часу історичних епічних полотен та ікон, із яких апарат братів Люм’єрів почергово вихоплює й оживляє окремі сцени. Не можна сказати, що це те знамените поетичне кіно, але реалізм картини глибоко національний, український. А отже, хоч-не-хоч, поетичний. Кожного, хто українець, він дістане до генетичних глибин. А хто не українець... Читала відгук одного відомого критика, вихованого на “русской культурє”. Він непоганий хлопець. Він хотів написати — і написав — добрий відгук, але, даруйте, силувано, нема в ньому тієї щирої захопленості, яка відчувається в його алюзіях на російських акторів-режисерів... Герої в серіалі живі, різні й неоднозначні. Різні як за художньою вагою персонажів, так і за рівнем акторської гри. Тут я б наголосила – чи вирізнила б – ще один важливий момент для українського кіно: формування акторських облич і колективів. Ні зірками, ні ідолами я не називаю акторів, хоч їх можуть використовувати сценаристи і в тих, і в тих іпостасях. Кінопродукція, що перестає бути ідеологічним тлом чи другосортним епігонством, формує впізнаваних акторів, які, своєю чергою, залучають у жанр глядача. Це нам дуже потрібно, не Бредом Піттом єдиним і не ближчим, запоребриковим “брєдом”. У нас є, наприклад, такий талановитий актор як Віталій Ажнов. Хоч він зіграв у серіалі роль обдуреного революційною демагогією активіста, еволюція якого закономірно призвела до трагедії, — але зіграв яскраво, фактурно, з тією здоровою дозою “гри”, яка балансує на межі “перегравання”, шаржу. Що примушує вже не просто ненавидіти чи любити героя, а придивлятися, обсервувати його . Не просто – “ну й негідник ти, Володько!” А ще й — “от як же ж ти, Володько, дійшов до такого життя?” Я не відчула зла ні до ідейного Ганжі (Акмал Гурєзов), ні до бідолашного Твердохліба, тільки — жаль. Пропаща сила. Мені глибоко симпатичний щирий і закорінений у справи свого хутора Оксен Івасюта (Остап Дзядек), у міру шаржована бідна-бідна Ольга (Аліна Костюкова), жінки й дівчата, які так відверто хочуть кохати і бути коханими. Ось тільки актриси часто — значно частіше, ніж актори, — “шьокають”. Тетяна (Олена Борозенець) — чудова. Ганжа-юнак — ні, ну видно ж, що дядько, а далі — більш-менш природний. Ще один момент, який примусив усміхнутися: думаю, дівчата в Україні не кохаються голяка на сіні й під скиртою. По-перше, це не Голівуд. По-друге – колеться, у просторій вишиваній сорочці значно комфортніше це робити . 12 серій – дуже символічно. Цифра 12 міститься і в прикладних періодах життя, і в історичних, у мітологічних, релігійних тощо. Молодий колектив творців серіалу, крім цієї цифри, яка може бути початком розлогого творчого дерева, вклав у свою роботу кілька сцен, які теж не лишаться просто сценами, а дадуть свої сходи у свідомості глядача. На початку історії, коли всі ще були молоді й категоричні, син заможного селянина Свирида Івасюти (Віктор Жданов) Оксен і наймит Василь Ганжа спалахували як сірни­ Суб’єктивні нотатки вслід переглядові серіалу “І будуть люди” за однойменним романом Анатолія Дімарова. Режисер Аркадій Непиталюк. Автори сценарію – Тетяна Щегельська і Тарас Антипович

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин