Шевченкіана · “Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна помпезність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Чотири нових прізвища до «Шевченківської енциклопедії»
Слово Просвіти, №41 за 2020 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир Мельниченко вважає, що в майбутньому до “Шевченківської енциклопедії” чи спеціальному додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б раз означену Шевченком у творах і його Щоденнику та листуванні. Цього разу він розповідає про чотирьох історичних персонажів: В. І. Беретті, Й. Х. Даціаро, В. Д. Козельську, А. Ф. Свєтова.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Поселився на Хрещатику в домі архітектора Беретті” У листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до художника М. О. Осипова засланець Шевченко написав: “Если случится вам быть в Киеве, обра" тите внимание, — что я говорю внимание? — взгляните на институт благородных де" виц. Казармы, да ещё казармы самые неук" люжие, а местность — самая восхититель" ная, и так бесчеловечно обезображена, и то" же инженером”. Автором проєкту і будівничим Інституту шляхетних дівчат у Києві був відомий Тарасу Григоровичу архітектор В. І. Беретті, про якого, на жаль, немає статті в “Шевченківській енциклопедії”. Беретті Вікентій Іванович (1781–1842) — російський архітектор італійського походження, батько якого, професор механіки, переїхав у Росію в 1880-х рр. У 1804 р. В. І. Беретті закінчив петербурзьку Академію мистецтв, працював міським архітектором. Академік (1809), професор архітектури (1831), з 1830 р. — член престижного комітету з будівництва Ісаакіївського собору. 1835 р. виграв конкурс проєктів будівництва Університету св. Володимира в Києві і був призначений Миколою І головним архітектором університету. У квітні 1835 р. приїхав в Київ на кілька місяців, а з 1837 р. жив у місті постійно. До речі, В. І. Беретті був співавтором генерального плану тодішньої забудови Києва, він спроєктував Велику Володимирську вулицю як центральну магістраль між Університетом св. Володимира та Десятинною церквою і храмом Андрія Первозванного. В. І. Беретті спланував також Університетський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка), взяв участь у проєктуванні астрономічної обсерваторії, Ботанічного саду університету та ін. Що стосується будинку Інституту шляхетних дівчат, то він, піднесений над Хрещатиком, став унікальним архітектурним переходом до нової забудови старого Києва, наголосив його значення в єдиному просторі міста, що розбудовувалося. Будівництво Інституту шляхетних дівчат велося у 1838–1843 рр., але після смерті В. І. Беретті у 1842 р. його завершив син архітектора О. В. Беретті (1816–1895) — академік (1840), автор проєкту Першої київської гімназії (гуманітарний корпус університету), з 1862 р. керівник будівництва Володимирського собору. Був звільнений від обов’язків 1866 р. за допущені прорахунки в проєкті та будівництві храму. Повертаємося до Шевченка, який навесні 1846 р., приїхавши до Києва, мав прекрасну можливість споглядати новісіньку будівлю Інституту шляхетних дівчат. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” він писав про своє поселення в Києві у 20-х числах квітня 1846 р.: “Квартира у меня была в Киеве как раз против института, не на Крещатике, а на горе”. Тобто, на Інститутській вулиці, саме навпроти Інституту шляхетних дівчат. Але жив він тут недовго, в тій же повісті читаємо що, що “поселился на время в трактире... на Крещатике, в доме архитектора Беретти”. Знову Беретті! Цей будинок на розі Хрещатика та Бессарабської площі побудував архітектор В. І. Беретті, проте після смерті батька його господарем був уже згаданий О. В. Беретті, який здавав будинок під готель, а сам жив в особняку на Інститутській вулиці1. З готелю на Бессарабці Тарас Григорович переїхав наприкінці квітня — на початку травня 1846 р. у будинок І. І. Житницького на Козиному болоті.
Щодо жорстких Шевченкових оцінок О. П. Новицький понад 90 років тому писав: “Тут якесь непорозуміння. Не знати, чому так напавсь Шевченко на Київський Інститут, і чому він пише, що будував його якийсь “інженер”. Інститут Київський роботи відомого професора архитектури Вікентія Івановича Беретті…”2. Знаний шевченкознавець П. В. Жур про “непорозуміння”, тобто, неправильне уявлення чи якусь плутанину, помилку, не підтверджував, але зазначив щодо цитованих мною на самому початку поетових рядків: “…Таку, може, аж занадто суворо оцінку будинкові дав згодом Шевченко”3. На мою думку, з тим “інженером” Тарас Григорович очевидячки допустив неточність, утім це зовсім другорядне. В архітектурній оцінці будинку Інституту шляхетних дівчат Шевченко був, можливо, надмір емоційним, але насправді нічого катастрофічного не написав і в цьому легко переконатися, поглянувши на фотографію початку ХХ століття, де над, говорячи Шевченковими словами, “местностью самой восхитительной” бовваніє чотириповерхова строго-холоднувата будівля в стилі класицизму миколаївських часів4. Мені згадалося, як 19 березня 1858 р., уперше побачивши в Москві Великий кремлівський палац, побудований архітектором К. А. Тоном у 1838–1849 рр., тобто водночас із Інститутом шляхетних дівчат, Шевченко записав у Щоденнику: “Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармоподібний палац його багато спотворив...” Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення цього палацу розглядав і затверджував ненависний йому Микола І. Так само категорично не сприйняв Шевченко храм Христа Спасителя, що зводився тоді в Москві офіційним зодчим російських храмів К. А. Тоном: “Храм Спаса взагалі, а головний купол особливо потворний. Вкрай невдале величезне творіння. Наче товста купчиха в золотому повойнику зупинилася напоказ серед білокам’яної”. Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна помпезність “юного не красеня Спаса”, що пригнічував навколишню старовинну Москву, а головне – геніальний українець інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену в храмі світову державно-імперську релігійну ідею, тим паче, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя повністю підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: “В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России... Он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле “Москва — Третий Рим”…”5 Звернувся на мить до глибинних передумов Шевченкових нещадних оцінок архітектури двох знакових московських будівель К. А. Тона для того, щоб зазначити, що проєкт В. І. Беретті, звісно, не мав такого всеімперського масштабу й значення, втім — усе-таки, усе-таки... Вікентій Іванович усвідомлював себе в Києві особистим посланцем Миколи І, він знав, що цар розпорядився передбачити фінанси для створення Інституту шляхетних дівчат і ще наприкінці 1834 р. затвердив його статут. Отже, талановитий архітектор
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1858 р.
В. І. Беретті не переступив прокрустовомиколаївську мірку важливих архітектурних споруд, що й помітив Шевченко. Це зовсім не значить, що за цією міркою не зводилися видатні будівлі — В. І. Беретті був якраз їхнім автором. Але це дає можливість глибше зрозуміти, що саме не сприймав у них національний Кобзар, і з усвідомленою повагою ставитися до його художніх, естетичних смаків і творчих виявів. Між іншим, уздрівши казарменість в абрисі будинку Інституту шляхетних дівчат, Шевченко ніби прозирнув, жахнувшись, у його гірку долю. З 1934 р. у цьому будинку розташовувався Наркомат внутрішніх справ УРСР, в підвалах якого, перетворених на катівні, мученицьки загинули тисячі безневинних людей, а 1941 р. будівлю спадкувало гітлерівське гестапо... В надмірно гнівній Шевченковій тираді пронизує душу слово, яке можна застосувати до цих двох жахливих установ — “бесчеловечно”. Містика...
“Прошу тебе, зайди в магазин Даціаро...” Згадка про магазин художніх літографій, картин, естампів і мистецького приладдя Даціаро в Петербурзі вперше зустрічається у Шевченка в листі з Новопетровського укріплення до С. С. Гулака-Артемовського від 6 жовтня 1853 р.: “Та ще, прошу тебе, зайди в магазин Да" циаро (на углу Невского проспекта и Адми" ралтейской площади) і подивися на тетрадь литографированных рисунков Калама, а по" дивившися, спитай, що вони коштують, і напиши мені. Амінь”. Йшлося про літографії з картин швейцарського живописця Олександра Калама (1810–1864), творчістю якого Шевченко цікавився ще з часу навчання в Академії мистецтв. Наступного разу зустрічаємо магазин Даціаро в Шевченковій повісті “Художник” (1856) стосовно інтересу до нього збоку К. П. Брюллова, якого молодий герой “слушал… с благоговением”. “Проходя мимо магазина Дациаро, он вмешался в толпу зевак и остановился у ок" на, увешанного раскрашенными французски" ми литографиями. “Боже мой! — подумал я, глядя на него. — И это тот самый гений, ко" торый сейчас только так высоко парил в об" ласти прекрасного искусства, теперь любу" ется приторными красавицами Гревидона! Непонятно! А между прочим, правда!”
Для повного розуміння коротко скажу про Греведона (Анрі) П’єра-Луї (1776–1860) — французького художника, мінітюариста, гравера і літографа. Син офіцера з варти короля Людовіка XVI вчився у Парижі, у 1804–1812 рр. жив у Росії, у 1810 р. був “призначений в академіки”6 в петербурзькій Академії мистецтв, тут перейшов на портретний жанр, переважно в техніці літографії. З 1812 р. — у Швеції, де став членом Королівської академії (Стокгольм). Затим навчався в Англії, а в 1816 р. повернувся в Париж, у 1832 р. нагороджений орденом Почесного легіону. Наприкінці ХІХ століття в енциклопедії Брокгауза і Єфрона зазначалося, що літографії Греведона “користувалися в 30-х роках нинішнього століття великою пошаною і понині шануються колекціонерами естампів”. Більше того, твори Греведона й досі користуються популярністю, а, починаючи з 1986 р., навіть продаються на європейських аукціонах. Скоріше за все, Шевченко відізвався так жорстко про відому серію літографій П.-Л. Греведона “Le Vocabulaire des da- mes”, тобто, колекцію жіночих літографічних портретів, яка за планом художника, поповнювалася “кожний місяць, відразу як з’являється нова мода”. Всього було випущено в альбомах понад двадцять відбитків ідеалізованих красунь, які в чомусь очевидячки були нудно-солодкими. Крім того, можливо, Шевченкові не подобалося те, що Греведон, перебуваючи у Петербурзі, виконав кілька портретів членів імператорської фамілії, зокрема, Катерини ІІ і Олександра І. Працюючи пізніше в Парижі, художник одержував замовлення від царського дому й російської аристократії, зокрема, створив літографічні портрети дочок царя Миколи І. По-молодіжному занадто категоричне й, сказати б, легковажне твердження героя повісті про Греведона не скасовує того, що великий Карл Брюллов, якому по тексту Шевченкового твору перевалило за сорок років, знав і шанував творчість французького художника. Вельми цікаво, що на початку 1858 р., незадовго до повернення Шевченка в Петербург із заслання, його портрет було виставлено у… вітрині магазину Даціаро. Про це знаходимо свідчення у спогадах Шевченкового нижньоновгородського знайомого К. А. Шрейдерса, записаних Г. П. Дем’яновим. Шрейдерс поїхав у Петербург 21 січня, а повернувся 19 лютого 1858 р., і “незабаром після цього портрет поета, мальований олійними фарбами, з’явився у вітрині відомого Даціаро”7. Певно йшлося про автопортрет, виконаний Шевченком (італійським білим олівцем) не пізніше 4 січня 1858 р., переданий художником у Петербург через П. А. Овсянникова М. М. Лазаревському, а той замовив 50 фотознімків із нього для поширення серед друзів і знайомих Шевченка, щоб зібрати кошти для матеріальної допомого йому. Чотири таких фотовідбитка К. А. Шрейдерс привіз у Нижній Новгород. Мабуть, одна з цих фотографій і була виставлена в магазині Даціаро. Ця невелика, але важлива подробиця переконливо свідчить про неабияку популярність Шевченка в Петербурзі ще до його повернення в місто. Крім того, вона ще раз підтверджує необхідність окремої згадки про Й. Х. Даціаро у “Шевченківській енциклопедії”. Після повернення з заслання Шевченко зафіксував у Щоденнику, що разом із своїм другом, оперним співаком С. С. Гулаком-Артемовським 30 квітня 1858 р. “у вікнах магазину Даціаро полюбувались акватинтами...” У сучасних коментарях до Шевченкового Щоденника, втім, як і до згаданих його повістей, ідеться дуже коротко лише про сам “магазин Даціаро” й нічого не говориться про його власника. Свого часу лише видатний шевченкознавець С. О. Єфремов акцентував свій коментар саме на людській постаті — “Даціяро мав дуже популярний у художньому світі мага-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
