Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · Редакція “СП” глибоко сумує за цими світлими людьми, які були авторами нашого тижневика. · с. 13сторінка оригіналу ↗

У Києві попрощалися з Олесем Доріченком

Слово Просвіти, №41 за 2020 рік

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ І знову вечірній дзвінок, од якого завмирає серце. І чужий причавлений голос рідної людини, і звістка — обухом: — Нема вже Олеся... Відмучився... Довгі роки він боровся з непоступливою для медицини недугою. Затято, люто, твердо боронив кожну п’ядь тіла, духу, мислі. Торік, на його День, 20 вересня, я ще привітав його телефоном. Встиг сказати кілька слів, почув на тому кінці його тихе “Отаке...” А далі голос доньки: “Олесь Васильович дуже втомився...” Він увібрав потужний безмір суто київського, суто українського мистецького світу. Народився у тій місцині, київському “латинському кварталі”, кожні закутки якої ще пам’ятали голоси будителів українства, славетних професорів Володимирового університету, “громадівців”. У домі по сусідству з особняком Михайла Грушевського. Навіки зберіг у пам’яті дитячий зліпок образу удови академіка, її поставу, лагідний голос. І гостинчик — крашанку та скибочку паски — з її рук голодного Великодня 1946-го. І той гидкий вандалізм, який влада вчинила з багатющою книгозбірнею Грушевського, коли не стало господині дому. Деякі неоціненні книжки з дарчими написами визначних українських письменників, учених, митців, дещо з того скарбу, що купою валявся у дровітні осиротілої садиби, яку комунальники одразу перетворили на багатоквартирний житловий вулик, Олесь із братом перетягли додому. Але першої ж ночі до них у квартиру вломилися цербери, влаштували трус і вилучили крамолу, погрожуючи і матері, і дітям гемонськими карами. Не звернули увагу на кілька книжок Енциклопедії Брокгауза. Отак вона і зберігалася десятиліттями в домашній книгозбірні Олеся Доріченка, аж поки комунальний житловий вулик з Незалежністю України не повернувся до його справжнього господаря, Михайла Грушевського, — став меморіальним музеєм. Отоді Олесь Доріченко шокував музейників даром превеликим: врятованими книжками з господи Михайла Сергійовича. Олесь Доріченко — неполічЕнних граней Митець. Славетний танцювальник, який іще з Григорієм Верьовкою та його легендарним хором обмандрував світи. Самобутній поет-шістдесятник, чиї твори, без перебільшення, продовжили сьогочасне життя літературної школи неокласиків. Мистецтвознавець, який, зокрема, відкрив для України школу знаменитого художника монументаліста Давида Сікейроса, бо зустрічався з ним у його мексиканській робітні. Музикознавець, меломан, бо такої кількості грамплатівок із записами класичної музики і світових зірок опери навряд чи знайдете ще десь у столиці. І нарешті — дивовижний художник, мистець соковитої, суто доріченківської життєсяйної барви, яку не сплутати із жодною іншою. У цих полотнах — його поезія, його мистецтвознавство, його музичні смаки. Власне — він сам у солодку мить творення. Ми багато літ дружили. Але я знав його набагато раніше, ще зі студентства — його вірші, які ходили у списках разом з поезіями Симоненка, Ліни і Холодного. Щаслива доля подарувала мені великий скарб — познайомитися і заприязнитися з ним. І цей дар — непроминущий, навіть тепер, коли його прах ліг у рідну київську землю. Сяють життям його картини (він щедро і радо обдаровував ними друзів, однією з них повітав нас із новосіллям), дихають його мудрі поетичні книжки, альбоми його полотен з теплими посвятами: “Дорогому моєму співавторові...” Перечитую цей автограф і мимоволі усміхаюся. Колись Олесь Васильович згадував, як Сікейрос на прощання дав йому пульверизатор з фарбою і, підморгнувшиши, запропонував: “Залиште і ви свій слід на моєму новому муралі”. І коли Олесь благоговійно трохи бризнув з балончика червоної барви, засміявся: “Тепер і ви мій співавтор”. Одну з останніх прижиттєвих книжок — збірку поезій, літературно-мистецьких есеїв, нарисів — Олесь Доріченко назвав “Солодка неволя творчості”. Я мав щастя бути її редактором і, прочитавши рукопис, зателефонував Олесю Васильовичу, щоб висловити своє захоплення. “Та це таке, — почув шелест його голосу. — Головне ще тільки задумується”... У нарисі про нього, який він увів до цієї книжки як переднє слово, я назвав його Мандрівничим. http://grinchenko-inform.kubg. edu.ua/mandrivnychyj/... Певен: душа його і тепер не втішиться Вічним райським Спокоєм, а мандруватиме, шукаючи красу там, де Життя Безкінечне. А тут він був і залишиться вічною мистецькою славою любого йому Києва і до останнього його земного подиху рідної України. 1 жовтня, 2020 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин