Читацьке віче · “Пісня стала нарешті єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Історична експедиція Олександра Кошиця: 1000 українських пісень Кубані
Слово Просвіти, №41 за 2021 рік
У Києві на Андріївському узвозі патріотична громадськість столиці планує встановити пам’ятну дошку Олександру Кошицю – видатному диригенту, фольклористу, композитору, етнографу, творцю та керівнику легендарної Української республіканської капели УНР. Ідея встановлення дошки витає в повітрі кілька десятків років, проте саме тепер громадськості вдалося консолідувати зусилля.
Ігор ШЕЙКІН
Пам’ятна дошка Олександру Кошицю – продовження великого громадського проєкту “Українська історія в камені”, ініційованого громадськими спілками “Народний музей України”, “Музичний батальйон” тощо. Торік у рамках ініціативи встановили пам’ятник полководцю Петру Болбочану, цьогоріч – пам’ятник політику та дипломату Василю Вишиваному (Вільяму фон Габсбургу) (спільно з ГО “Всесвітній день вишиванки”), а також пам’ятник митрополиту Тимофію Щербацькому та пам’ятну дошку Олександру Кониському. Для широкої спільноти Олександр Кошиць відомий насамперед як керівник Української республіканської капели УНР, яка вперше тріумфально презентувала закордоном у світовому турне “Щедрика” в обробці Миколи Леонтовича. Саме завдяки цим виступам “Щедрик” настільки запам’ятався іноземцям, що став улюбленою різдвяною піснею мільйонів по всьому світу. Втім, творчий доробок Олександра Кошиця значно ширший. Так, окремої уваги заслуговують кубанські експедиції етнографа. Узимку 1903 року етнограф отримав доленосного листа від Миколи Лисенка про те, що уряд Кубанського Козачого війська звернувся до нього в справі записування пісень козаків. Кошиць із великим ентузіазмом пристав до цієї чудової справи, домовившись викладати у Тифлісі впродовж навчального року, а літо присвятити розвідці козацьких пісень на Кубані. Не чекаючи бюрократичних рішень, пов’язаних із фінансуванням, він власним коштом розпочав експедицію. “Треба сказати, що з боку обставин, в яких буде провадитись музикальна робота, ніхто не міг дати мені яких-небудь вказівок. Прийшлось їхати навмання, і я вирішив починати просто з першої, ближчої до Катеринодара станиці, а далі йти за вказівками самих козаків”, – згадував Кошиць. Діставшись станиці, Олександр Кошиць першочергово дізнавався про її музикальність у вчителя чи панотця: про улюблені там пісні та про тих, хто найкраще співає. Далі зустрічався зі станичним отаманом і, завдяки “високому листу про сприяння”, організовував гостинну бесіду зі старійшинами. Коли розмова заходила про ціль експедиції, Кошиць пояснював гостям значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та давав невелику
(й непомітну) історичну лекцію про Україну, Запоріжжя й козацтво. Іноді можна було чути такі репліки: “Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями”. У своїй уяві вони цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була абсолютно чужим світом. “Записування я вів так: за перші два-три вірші у мене цілком витворювалась на папері мелодія з її зворотами. На дальших віршах я схоплював підголоски (чиста імпровізація, яку співак сам не зможе повторити). Іноді бувало так ладно йде пісня, що повторюємо її разів зо два з однаковою охотою. Текст я записував потім, наспівуючи сам мелодію під активним доглядом моїх співаків. Далі в перерві йшли розмови, нова пісня. І так цілісінький день. Іноді настрій загальний утворювався такий, що вже розходячись вночі чи під ранок, козаки ще самі співали на вулиці. А іноді траплялося навіть танці бачити. Записував я чумацьку пісню: “Я в дорозі чумакую, та все гроші готую!”, а старенький Кучер, як схопиться з-за столу, як вдарить гопака, аж курява пішла по хаті – і дрібушкою, і в гопцаси, і навприсядки, і руками по халявам! Просто сам чорт літає по хаті! А усі ще й жару додають і голосом, і ногами, й руками! Такого гопака трудно побачити й серед молоді, а Кучеру було тоді під 70 років!” – згадував етнограф у своїй книзі спогадів. Олександр Кошиць, людина з академічною освітою, яка володіла майстерним керуванням сучасного хору, – схилявся перед надзвичайною співучістю кубанських козаків. Він відчував усю природність української музикальності і всотував їхню старовинну хорову традицію: “Які чудові, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні! Треба було послухати отой контрапункт, який вони утворювали під час співу вільно, спокійно, як річ не тільки самозрозумілу, але й цілком природну. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосість), та поверх усієї маси отой непереривний, що ніколи два рази не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора”. За три літа Кошиць зібрав понад 1000 пісень, 500 з яких він не лише відредагував та обробив для хору, а й підготував до друку і вже в готовому вигляді передав урядові Кубанського Війська. Зібраного матеріалу вистачило б ще на кілька збірників, але керівні отамани змінювалися, і їхні рішення та дозволи теж. Справа потроху загальмувала і зрештою припинилася. Проте не скінчилася місія Олександра Антоновича: “Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітлило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю. Пісня стала нарешті єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
