З блокнота журналіста · “Ідилія. Майже. Та ні – війна ліворуч, спереду, вгорі і поруч – я у зоні війни!” · с. 4сторінка оригіналу ↗
“Армія. Мова. Віра” М Маалліі ііссттооррііїї ввееллииккооїї ббііддии... ІІссттооррііяя ттррееттяя
Слово Просвіти, №41 за 2021 рік
Чи думають про небезпеку волонтери, збираючись укотре в зону війни? Чи думає про смерть український воїн, збираючись “на вихід”? Післямовою мого відрядження у фронтову Україну у складі волонтерської бригади поліщуків стали ці малі історії. Чи пройме читачів так, як пройняло мене побачене, – не знаю. Але до справи – коротко про вже звичні постулати.
Людмила БОСИК, голова Володимирецького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Фото авторки
Війна – це чорно-білий світ: тут одразу видно всю крихкість і слабкість ситої та сонної цивілізації мирної землі. Ворог на війні чітко видимий і зрозумілий. Він тебе ненавидить, він стріляє в тебе. Ти ненавидиш його і так само стріляєш у нього. Хто є хто – війна показує швидко. Крайній виїзд волонтерів Володимиреччини, Сарн і Дубровиччини на східну, фронтову Україну. Серед гостинців – малюнки дітей зі щирими словами. Оксюморон сьогодення: ХХІ століття, космічна ера – і війна в гостинній Україні. Шануйте своїх захисників! Тільки вони між вами і війною!
Армія Листи “правосєкам” Під рясними гілками жовтих донбасівських черешень статура вояка виглядала маломасштабно. І справді – молодий дрібний хлопчина у “пікселі” зацікавлено спостерігав за нашим розвантаженням: бутильована вода, крупи, соки, солодощі. Його колега вправно приймав вантаж із рук поліських волонтерів. Після крайньої точки-каплиці Тарас Баїк вже й не знімав священницького облачення, тому розвантажувач гуманітарки мав дещо дивакуватий вигляд. Важкенькі були спайки склопляшкових соків і для Світлани Правник, але жінка звично переносила гостинці з буса до складу “добробатівців”. – Ой, там же малюночки для вас! Ми ж обіцяли діткам з Берестянської недільної школи особисто в руки вручити кожному захиснику! А вони вимогливі, спитають “під звіт”, – усміхаючись, каже отець Тарасій і шпарко вертається до машини за витворами. Хлопці-добробатівці змахнули з рук пилюку вантажу, звично тернули їх об добряче поношену форму і якось так обережно, делікатно, лише кінчиками пальців взяли малюнки. У тій пачці барвисто дріботіли каляки-маляки малечі: жовто-сині сердечка, танчики з національними стягами, їхнє бачення нашої перемоги і щирі слова підтримки: “…я знаю, що вам важко, я знаю, що вам тяжко. Дякую! Ви – Герої України! Бажаю, щоб ви жили вічно, щоб з родичами зустрілися. Я ще маленька, може, я щось не розумію, але я знаю, що ви найкращі!” Все-таки запитала “піксельного” хлопчака-правосєка, встигнувши проковтнути слово-звернення “дитино”: “…а скільки вам років?” “Дев’ятнадцять”, – його відповідь досі кіношним епізодом мерехтить у пам’яті... Пишу ці рядки і згадую непоодинокі закиди земляків в обличчя “атовців” чи в коментарях соцмереж: “За зарплату, за соцпакет і пільги пішов. Може, і в тилу відсидівся… Я тебе туди не посилав”. За що ж і за кого це дитя пішло воювати? Риторика. В українців-військових броня – віра. У більшості українців-цивільних – броня на мобілізацію і призов. Кажуть ветерани: атеїстів на війні нема. “Добробатівці” й досі служать за ідею – попри спроби провести узаконення їхніх пільг, вони статусу УБД чи особливих пільг не мають. А скільки їх полягло безіменно у перших кривавих бояхрозстрілах!.. А вони є й досі, і ряди їхні не рідіють.
Монологи солдатів-ветеранів Солдатських історій тисячі. А десятки тисяч цих історій просто не виходять з уст похмурих авторів. Коли “атовець” вже й відважується на розповідь про перипетії пережитої події, то це мов сповідь. “2016. Станиця Луганська. У продуктовий магазин ми зайшли на виїзді з лікарні, в бік Макарового. Напіврозбитий магазин, а ми, звісно, “фашисти-западенці”, купуємо що є. Біля дверей мале дівча, дитина війни, стоїть зіщулена, налякана, а продавчиня на неї гарчить, аж присіла: “Ну! Чєво ти, давай, галота, хватіт, валі!” Дитина до дверей. Не знаю, що зупинило хлопців, у кожного вдома також, мабуть, діти – забрали дівча, звати її Марія. Батьків вбито, жила з бабусею і двома братиками. Наші хлопці вернулись до магазину і купили, саме купили, харчів їй! Через деякий час до нас на КПП прийшла та дівчинка. Як знайшла, то вже не важливо – дитина привезла в тачці помідори, бо там люди завжди вирощували городину в теплицях. Хата може валитись, а теплиці є скрізь, і хто може, той і вирощує, цим і живуть. Привезла і плаче: “Рєбята – ета нє отравлєнноє, хотітє, я каждую попробую”. А перед цим, недалеко від нас, на блокпосту “Сталінград” “добрий” місцевий приніс баночку меду з Ф-1 всередині... Ніхто з нас навіть не задумався, забрали ми нехитрий врожай маленької, але справжньої дитини України. Вона і її брати живуть там. Два світогляди – одна держава”, – розказує “Стів”. “Війна – це інший світ, страшний, із запахом крові і поту, солярки, кави та сигарет. Світ – просочений димом пороху, палаючої техніки, тіла і тліючого в буржуйці вугілля. Війна – це чорно-білий світ. З першими пострілами в твій бік – 99% проблем перестають існувати, і залишається тільки найважливіше. Тому ти не можеш зрозуміти те, що на “гражданці” люди називають проблемами. Хіба це проблеми? Та ви ж через рік і не згадаєте про них! Тебе, який пішов на війну, більше немає. Якщо тобі пощастило іти повернувся живий і цілий — все одно ти повернувся іншим. Назавжди іншим. Але ким ти є тепер – ти знаєш точно. Ти і тисячі інших, охрестившись вогнем війни, прорубавши дорогу через пекло боїв, отримали свій шеврон (бойового підрозділу), як символ “свій”. Свій – це значить, що твій фланг або твоя спина прикриті. Мітку “свій” і твою повагу отримали люди різного віку, професій та освіти. І тому тобі складно слухати від дорослого чоловіка фразу-відмазку: “Я не пішов на війну тому, що...” Тому що ти знаєш, що у когось з тих, хто був з тобою спина-в-спину в боях, як варіант, було таке ж саме своє “не пішов на війну тому, що ...”, але він пішов. А хтось пішов і залишився… назавжди. На бойових. Назавжди, бро! І навчитися жити поруч із цим всім дуже непросто! Але найбільше, що гризе і мучить, – це відчуття незакінченої справи. Ми не закрили кордон, війна не закінчена. Коли гинуть молоді хлопці і дівчата, які не повинні вмирати, — це те, з чим неможливо навчитися жити поруч”, – із монологу-сповіді солдата ЗСУ Євгена. Капеланська підтримка та супровід в умовах війни надважливі. Добре слово, вчасно здароване, як сортова зернина в родючому ґрунті, так і душпастирська настанова воїну. Сьогодні це визнають усі. Донеччина. Храми ПЦУ сіл Берестя, Канонич та Полиць подарували для військових капличок облачення – ікони та рушники. Віднині вони служитимуть оберегом нашим захисникам.
“…Несказане лишилось несказанним…” Військові журналістам не радіють. Ми з тої братії, що й лиха наробити можемо запросто – не те зняла, не те опублікувала. Тому найважче мені дається розповідь про захисників – тут лише трикрапка буде багатослівна. Розвантажуємось на черговій “точці” – бензопилка, захисна сітка, будматеріали, фольгований бар’єр, смаколики. Олег Мозуль з Володимиром Мельником вправно перемотують рулони, Світлана Правник вже волочить спайки соків-консервації у військову автобляху, а Микола Юрах з Тарасом Баїком і польовим командиром про щось шушукаються – у військові справи не варто й потикатись стороннім. Дзиґою боро-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
