З історії «Просвіти» · “Повертаюся у 1987 рік, сповнений віри у відродження мого народу, треба тільки праці над його просвітою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ: “Ми горіли таким вогнем любові до України, що в ньому згорала всяка скверна неволі”
Слово Просвіти, №41 за 2022 рік
Хочу запропонувати читачам “Слова Просвіти” уривок із книги моїх спогадів “У нашій хаті радянського союзу не було”, яка скоро побачить світ в одному з полтавських видавництв. Дуже хочеться, щоб ви дізналися про тих, хто першим почав напружену жертовну працю на утвердження нашої рідної української мови та українських цінностей в осовєченій та значною мірою зрусифікованій Полтаві.
На Великій Україні, як називав батько Центральну і Східну Україну, не так багато лишалося українців, які берегли свою українську сутність та виховували своїх дітей так, щоб вони могли протистояти пропагандистській машині окупантів у намаганні створити “новую общность совєтских людєй”, а по суті – зросійщеного, денаціоналізованого, примітивного раба російської радянської імперії. Тут імперія досягла значних успіхів, що дається нам взнаки і сьогодні, вже в Українській Державі. Ніколи мені не забути слів однієї полтавської бабусі, котра, слухаючи, як онучок щось лепече російською, каже мені: “Ой же ж ловко, так ловко по-руськи балакає, у садіку навчили”. Стояла липнева спека. Металева кабіна баштового крана, на якому я працював, вийшовши з ув’язнення, нагрівалася чи не до 50 градусів. Отож в обідню перерву зайшов я у двір сусіднього приватного будиночка з густим садом і колодязем випити води та посидіти в холодку. Бабуся сама витягла з колодязя відро з водою і, подаючи мені кварту холодної води, промовила оті болючі для мене слова, навіть не підозрюючи, як трагічно вони звучать. Тож у мене не було жодних ілюзій щодо духовно-культурної і національної свідомості нашого народу, та знаючи про неймовірно тяжку працю української інтелігенції, починаючи від часів Івана Котляревського і, до цією працею – національним пробудженням власного народу – викликаної Української революції та Визвольних змагань 1917–1921 років. Тоді українське військо вкрило себе невмирущою славою, виявляючи нечуваний героїзм у боротьбі за свободу своєї Вітчизни. Переїхавши з Новомосковська в Полтаву, я не сумнівався, що тут, в осерді Гетьманщини, у місті Котляревського, Петлюри, Панаса Мирного, Патріарха Мстислава, багатьох і багатьох видатних діячів української культури не може не бути людей з незачищеною окупантами українською душею, готових працювати для свого народу, за його національні права та свободу. Я не помилився: на установче засідання клубу “Рідне слово” прийшло близько 90 громадян. Пишу я про це, бо не можна писати про створення НРУ в Полтаві, оминувши клуб “Рідне слово”. Стільки людей прийшло завдяки моїй статті в газеті “Комсомолець Полтавщини”, яку не побоялася розмістити в газеті Людмила Кучеренко, тоді молода вродлива дівчина, яку я, зайшовши у редакцію, побачив першою і розказав їй, для чого я прийшов і що я хочу. Вона запросила мене до себе в кабінет, і ми довгенько говорили. Я говорив, майже не остерігаючись. Довірливо розповів їй, яка мета клубу, які заходи буде проводити клуб для популяризації української мови та культури. Про майбутню політичну силу не говорив нічого. Після цієї розмови Людмила добилася опублікування моєї статті про значення рідної мови для гармонійного розвитку кожної особистості. Як би там не було, установче засідання було досить велелюдне. Я навіть не сподівався на таку кількість людей. Спрацювала й афіша, яку я розклеював по всьому місту разом з двома студентами педінституту – Сергієм Пасічним та ще одним хлопцем, прізвища якого, на жаль, не запам’ятав. Афіша велика, форматом А2, з дуже виразно надрукованим епіграфом із Володимира Сосюри “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. На той час творення єдіним Отєчєством радянської, а насправді російської людини або малороса – “мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрес Совєтскій Союз”, – цей епіграф мав революційний характер. Слова Клуб “Рідне слово” надруковані великими виразними літерами. Усе в цій афіші мало свідчити – щось змінюється в країні, наш час настав, українські патріоти, годі спати! Слова Лесі Українки “Вставай, хто живий, в кого думка повстала, година для праці настала” ставали надактуальними. Я таким чином розставив акценти, щоб люди відчули вітер змін, зацікавилися і не боялися приходити. До речі, Сергій Пасічний став талановитим учителем української мови, а коли міський Рух, виконуючи свою програму обміну між дітьми Великої та Західної України, набирав з Полтави дітей для поїздки на Тернопільщину на Різдво, повіз увесь свій клас. Я тоді провів успішні перемовини з керівництвом Південної залізниці у Харкові, і нам виділили цілий поїзд. Керівник залізниці слухав мене з непідробною цікавістю, коли я пояснював йому, чому веземо дітей на Різдво на Західну Україну, і взагалі коли говорив про Рух і наше бачення України. Вочевидь, він уперше в житті бачив перед собою рухівця, тож я був для нього дивовижею. Так само колись дивилися на нас, гурт української молоді, яка після прослуханої на схилах Дніпра лекції Івана Гончара про народну творчість, ішла Хрещатиком, співаючи українських пісень. “Гдє оні взялісь, еті бандєровци?” – чули ми не раз. Та нас це не зупиняло, бо горіли ми таким вогнем любові до України, що у ньому згорало все нікчемне, всяка скверна неволі. І всеохоплююча віра у майбутнє постання Української Держави осявала наші чисті юнацькі обличчя. Так і цей керівник, мабуть, питав себе, звідки вони взялися, оті рухівці, але мені нічого не сказав, а з неприхованою симпатією підписав нашу заяву і видав відповідні розпорядження. Більше чотирьохсот дітей привіз я з Володимиром Годзенком, моїм помічником по Товариству української мови (згодом “Просвіта”), у Тернопіль, а з Тернополя автобусами нас розвезли по селах на час Різдвяних свят. Який дивовижний був час! Якою неймовірно прекрасною відкривалася для нас – дітей і дорослих, що їх супроводжували, наша велика Вітчизна! Діти просто впивалися чаром колядок, Різдвяних Богослужінь, так, ніби, спраглі, напивалися у спеку чистої, дзвінкої джерельної води. Сергій Пасічний розмістив у своєму класі портрет Степана Бандери, який йому подарували селяни того села, де вони зустрічали Різдво, і ніяка сила не могла змусити його зняти дорогий портрет, бо й діти стояли за нього горою. Це станеться пізніше, а тоді, коли клеїли ми ті афіші скрізь, де могли, Сергій і його друг були молодими завзятими студентами, й упосліджене становище української мови їм по-справжньому боліло... Я беззастережно вірив у свій український народ і вважав, що коли відкривати йому правду, він швидко прокинеться від накинутого йому ворожим комуно – русскім міром “совєтской родіни” і віднайде справжню, хоч і поневолену, але рідну і прекрасну свою Вітчизну – Україну. І це відкриття, віднайдення своєї загубленої Вітчизни підніме українців на боротьбу за визволення України і створення власної демократичної, економічно сильної держави, де пануватимуть повага до людини, до її прав та свобод і розквітне українська культура та її основа – українська мова. А вийшло так, що на шляху до цих ідеалів загинув В’ячеслав Чорновіл, а перед тим його побратим Михайло Бойчишин, а поневолені розум і душа української людини у величезної кількості українців так і не стали ні вільними, ні українськими. Треба було двох революцій – Помаранчевої і Гідності, полеглої на Майдані Небесної Сотні, щоб кількість вільних внутрішньо українців значно зросла і ми нарешті стали на твердий шлях будівництва вимріяної держави. Росія ж, щоб перекреслити нашу мрію, знову, вже вкотре, почала з нами війну, на якій уже загинули тисячі наших хлопців. Та повертаюся у 1987 рік, сповнений віри у відродження мого народу, треба тільки праці над його просвітою. У листопаді я відкрив установчі збори й розповів про мету створення клубу “Рідне слово”. Говорив починаючи здалеку і щоб не злякати публіку у дусі “Інтернаціоналізму чи русифікації” Івана Дзюби про спотворену наступними після Лєніна керівниками ленінську національну політику аж до наших днів. Інколи заходив далі і натякав на доконечну потребу власної державності та боротьби за неї. Таким чином я подавав сигнали тим, хто поділяє мої погляди повною мірою і на кого можна буде твердо спертися. Тож я зацікавлено слухав промовців і оцінював глибину світогляду кожного: хто прагне тільки культурницької праці, а хто готовий і до політичної боротьби. Та й культурна праця, спрямована на руйнування колоніальних міфів, хіба це не політика? Дуже близькими мені відразу стали Анатолій Бутрим, Олександр Чирков, Михайло Дяченко, Микола Храпач, Тетяна Дениско і Ганна Дениско – рідкісно фаховий редактор, блискуча журналістка і прекрасна, але дуже скромна поетка, через що її поезію мало хто й знає. Коли я став народним депутатом і ми заснували власну газету, Ганна була незмінним її редактором. Пізніше приєднався Тарас Пустовіт, неймовірно сумлінний вчений-архівіст, нині він голова міської “Просвіти”, без його редакторської роботи не вийшов жоден збірник “Полтавської Петлюріани”, пізніше сестри Орися та Оксана Ковалевич, Євген Мурейко. Скільки праці робила Орися Ковалевич! Це вона навчила нас співати пісень Української революції, це вона навчила нас колядувати, написавши перший сценарій Різдвяного вертепу, під її режисурою ми поставили “Бояриню” Лесі Українки, яку наш полтавський театр ніяк не може спромогтися поставити. Микола Храпач, нині панотець Миколай, узяв на свої плечі тяжку ношу створення-відродження Української автокефальної православної церкви і збудував у Полтаві дві церкви, а по районах засновував з допомогою Руху та “Просвіти” десятки парафій. Ми й сьогодні дружимо родинами. Михайло Дяченко – чесний і фахово сильний службовець та майстерний і формою, і думкою поет – редагував мій збірник поезії та збірник “Поети Полтавської Просвіти”. Петро та Ольга Іванчуки – незламні політв’язні російських концтаборів. Станіслав Міщук був активним депутатом міської ради, Петро Библів – талановитий учитель української мови, Микола Поштаренко, завжди мудрий і спокійний, своїм словом утихомирював розбурхані дискусії. Євген Черкаський та його друг, Сашко Перець, обличчя якого, розумне й рішуче, постійно стоїть мені в очах, обоє тверді і в слові, і в діях. Євгенові я довіряв найбільше і найбільше полюбив його. Жив він сам із маленьким сином Тарасом, дружина померла від раку. Від цієї страшної хвороби помер і Євген. Яка ж це була людина! Уже тяжко хворий, ледве живий, він щодня ішов на автовокзал і роздавав наші листівки й рухівські газети по автобусах, що їхали на райони. Усе приказував з гумором, без осуду: “Я тих козельщанських козлів доб’ю”. Пасажири на цей напрямок, Козельщину, газет у нього не брали, жодної. А коли в якусь суботу, ледве живий, але весь осяйний і радісний, Євген прийшов до мене додому, щасливий по вінця, і ні “привіт”, ні “здоровбув”, а відразу урочис-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
