Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Ексклюзив · “Тут пропадають всі слова – щоби передати красу, магічну силу і таїну такої ночі! Марія це знає. Вона колись плила на такому човні із вогнем”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Гріхи в раю Уривок з роману

Слово Просвіти, №41 за 2022 рік

Людмила ЛИСЕНКО Якби сільський голова Остапенко не загадав людям зібратися на церковному майдані, то болотняни самі би прийшли сюди на ярмарок. “Що не кажіть, а неділенька свята”, – міркував собі замирено дід Федір, втупившись у круп Карачуна та везучи усіх Приймаченків до центру села. Звичка – то є друга натура, а натуру не переставиш. У неділю можна було перепочити та відійти від того остонуділого сапання та підгортання, від тих бур’янів, жуків, що пожирали картоплю і бурячок, та від того безкінечного сінокосу. Хотілося зустрітися з односельцями, поговорити, погомоніти про те-се. Люди є люди. Хай би яка біда та безхліб’я навкруг не переводилися (а вони були не приведи які!), та хотілося побачитися, дізнатися, кого ті чорти розкуркулили, кого колективізували, у кого що конфіскували, кого вивезли на “Сєвєр”, до чого і собі готуватися у лиху годину. А ще сліпого бандуриста Вірка послухати, – у жодний колгосп його не запхали, скрізь із майданів виганяли красні комісари, страхали забрати в холодну і спалити інструмент. Але кобзар, хоч і ледь живий, холодний і голодний, та все ще ходив із поводирем від села до села, де їх люди трошки підгодовували своїми скудними харчами. І головне – Вірко був незамінним “сільським радівом” для кожної хати: усе знав, що в Україні було, що зараз діється і чим все оце більшовицьке баламутство окончиться. “А чим воно може окончитися? – старий толкував селянам. – Тільки одним: великим безхліб’ям і страшним людським мором. Холодна зима, вимерзло половина озимини, пересіювати нема чим, засушливе літо, гибель мишви на полях. А тут – воєнний комунізм, щоби він на віки-вічні запався на усій землі! Мало того, що “комунізм”, то й ще “воєнний”! Хоча – як інакше назовеш той режим, при якому людей “ощасливлюють”… смертю? Коли доводять непосильні хлібозаготовки, викачують усі зернові та продуктові “надлишки”, запроваджують примусові позики та й ще якісь бісові фонди самообкладання? Назовеш тільки двома словами – “червона біда”… Про це Вірко і співав для селян, промовляючи новими словами давні невольничі пісні. Слава Богу, енкаведисти не дуже прислухалися до тих “воронів” та “круків”, які налетіли “на чорну ниву ізорану, слізьми людей засіяну”, головне – щоби там не було нічого проти совєцької власті та її порядків… …Щось то би мало значити, що їх збирали на майдані, де все було поруч: церква, сільрада, в’язниця, корчма і добренький плац, який правив і за базарчик, іза товчок, і за торговицю худобою. Правда, худоби на продаж у селі вже давно не водилося, бо коней позабирали на фронт або в колгосп, корів тримали – одну на три двори, де-не-де ще траплялися чудом не конфісковані кози. Поки що при кожній хаті були кури, так саме, як на річці – гуси й качки. То й щоби не йти до гурту з порожніми руками, болотняни брали з десяток яєць і з-під поли, потайки продавали. А ще приносили на гендель сяке-таке до хати: настінні квіти із кольорової стружки, вирізану та розмальовану лиштву до печі та на сволок, – різний дріб’язок, одне слово. Цигани продавали сапи, лопати, граблі та вила, шукали дурних, щоби їм кинути карту “на судьбу”. Спекулянти зі Йванкова, ховаючись від міліції, перепродували синьку, лавровий лист, перець та все до вишивання: панські п’яльця, нитки, голки і, як траплялося, ситчику чи сатину, прості білі хустинки або гумові калоші, – ото і весь казенний крам. Дівчатам, звичайно, хотілося стрічок та намиста, але грошей було катма, то й купували очима. “Купило притупило”, – казали старі люди і побожно хрестилися. “Ото вся ця сатанинська політіка – за гріхи наші, гріхи! Тільки куди ж той Спаситель дивиться?! Заберуть весь хліб, худібку, хати, землю, то й всі ж люди до одного на небеса заберуться! Кому ж це нада, пресвятий Боже?”… Але чогось все-таки болотнян гукнули до церкви, хоча шість год минуло з часу ліквідації сільських сходів як власті на селі – у двадцять третьому році був такий циркуляр НКВС і Народного комісаріату землеробства. Точно, у двадцять третьому. Тоді й колгоспи, і споживча кооперація, і єдиний сільськогосподарський податок у грошах, – все прямувало до широкої колективізації. А це означало, що в одержавлених колгоспах мав бути кінець селу. “Головне – не випускати з поля зрєнія найважливіше для селянина питання. Це земля. У цих самих одержавлених колгоспах люди можуть втратити свої наділи, а це вже не селяни, а просто рабсила для города, пролетарі для заводу чи шахти”, – повчав односельчан мудрий Царинний дід Семко, і вони прислухалися до старого. Так-таки, так… А кого слухати? Що було робити? Тоді ж, у тому ж році, поставили до стінки сільського старосту, скинули з церкви хреста, священника і всіх із храму вивезли на Урал, а сам будинок замкнули на колодку й приклали до неї сургучеву печатку на шнуркові. Так і стояла їхня церква пусткою. Правда, до Великодня жінки тинькували стіни, які побив падаючий хрест, підмащували вапном, мили знадвору вікна, пололи на подвір’ї бур’ян – сільрада на те не дуже зважала. Головне, люди не ходили до храму молитися, їх позаписували у двадцять третім до лікнепу. Всі мали бути грамотними, бо власть так хотіла: при комунізмі, куди вона вела народ, треба було усім уміти читати, писати і щось кумекати у арихметиці. А ще – добре було б знати революційні пісні та вірші про Москву і товариша Сталіна (і кому це він “товариш” у напівголодному селі?). Але – то таке… Та що там гадати, чого болотнян закликали на східчину? Скоро будуть знати. Уже, слава Богу, благословилося на день. Із сільради винесли стола із трьома стільцями, приладували їх між церквою і в’язницею, посередині, накрили червоною матерією і поставили графин з водою і двома склянками. “Ага, значить, буде, щонайменше, двоє начальників… А чому ж стільців аж три? – запитував себе Федір. – Видать, два буде із Києва, а третій свій, місцевий, – він воду не питиме”. Не знати, що нового, крім позики, облігацій та податків від цих гостей чекати. Ясно, нічого доброго, бо про добро у них, здається, вже навіки забули. Того на душі неспокійно, навіть тривожно, у першу чергу – за онуку. Бо ж казав старий: “Не їдь, Маріє, сиди вдома. Хто відає, для чого збирають людей. Всяке може бути. То тільки Іван та Юрась такі безпечні, бо брати здорові, як громи, хоч перелоги ними ори. А раптом ті паскудники-совєти скажуть: “Все! Дайош на виїзд”! Як у Сукачах було: зібрали хутір, посадили на вози і вйо! На Домбас! Що ви там заспіваєте про власну земельку, як усіх вас позапихають у шахти?!” Маруся мовчала, а двійнята Іван та Юрась по-змовницьки переглянулись: “Не запхають! Ми вирішили сховатися у лісі… Оце недавно приїжджали в село агітатори, кликали на лісозаготовки. Казали, що там буде артіль, в якій за старшого намічається дядько Тиміш, а директоруватиме якийсь Лобода. Гроші, ніби, платитимуть неплохі, та й до того ж – збираються вчити на вуглежогів, смолярів та дігтярів. Як вам, діду, такий план?” Дідові план, назагал, сподобався, бо чого без спеціальності бомбатися у селі? Інше діло – Марія. Та завжди знайде собі роботу, без діла і без разговору не може сидіти, – в кого вона така завзята і затята вдалася? Коли і кого онука слухала? Нікого й ніколи. Оце і сьогодні заладила: “Поїду на базар – хоч трава не рости”! Виявляється, їй приспішило купити червоні та чорні нитки, хоча у сім’ї рахували кожну копієчку. Але що? – то ж любима дитина! Жінки в артілі казали, що у кооперації з’явилося якесь нове російське муліне. Воно зовсім не лізло, не линяло, тільки коштувало дорого, і моточки були дуже тоненькі. Ну, та що тут поробиш? – треба спробувати. Без ниток нема ходу її роботі у вишивальній артілі. Траплялося, пробувала малювати на продаж невеликі картинки на стіни, які бачила на Іванківському базарі: якісь лебеді на озері, козаки із дівчатами біля перелазів, хатки над річкою в очереті. Та на ту роботу йшло багато дорогої фарби і ще невідомо було, чи окупиться вона у порівнянні з печатними картинами на цераті, які привозили з Києва. А вишивка є вишивка. Її завжди можна було чи продати, чи виміняти на харчі, чи якось застосувати для прикраси власної хати, – така робота якраз входила в сільську моду… Ну, от і приїхали Приймаченки, притарабанилися до центру. Торговиці – ніякої, базару – жодного, але на товчку баляндрасили спекулянти, і нитки Марія таки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин