Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Україна — то народ, а народи не вмирають”. Василь Мова · с. 6сторінка оригіналу ↗

РЕАЛІЇ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №42 за 2007 рік

Володимир СКЛЯР, докторант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Як свідчить історія перших років незалежності України, етнічні процеси взаємопов’язані з суспільно-політичними, особливо яскраво це виявлялося під час виборів Президента та депутатів Верховної Ради. Етнічні проблеми, зокрема статус української та російської мов, починаючи з 1994 року, перетворюються на передвиборчі технології. На жаль, не лише в науковій літературі, а насамперед у публіцистиці існують радянські міфологеми про “зростання поліетнічності населення” України. Особливо “популярним” залишається міф про “130 етносів”. Цей міф виник після опублікування матеріалів перепису населення 2001 року, де було подано перелік 132 етнічних груп. До цього, в матеріалах перепису населення України 1989 року, опублікованих ЦСУ СРСР 1991 року, було представлено 17 найбільших за чисельністю етносів України, понад 30 тис. осіб кожен. У матеріалах перепису населення 1989 року, опублікованих 1991 р. новоствореним Міністерством статистики України, було 51 найменування етносів, з чисельністю кожного понад 1000 осіб. Відсутність повного переліку етносів України в підсумках перепису 1989 року призвело до появи хибної думки навіть у середовищі професійних науковців про те, що за часів незалежності в Україні з’явилися представники етносів, яких не було в попередніх всесоюзних переписах. Насправді, як свідчать матеріали архіву Держкомстату України, за переписом 1989 року в Україні нараховували 128 етнічних груп. Методику проведення перепису населення забезпечувало ЦСУ СРСР за єдиними стандартами. ЦСУ УРСР було не самостійним органом, а технічним підрозділом ЦСУ СРСР. При проведенні перепису 1989 року найменування етносів в Україні були не в алфавітному порядку, а за їхньою ієрархією в складі СРСР, поділяючись на сім груп. До першої групи входило 15 титульних етносів союзних республік, але не в алфавітному порядку і навіть не за чисельністю. Наприклад, білоруси в СРСР за чисельністю поступалися узбекам та казахам, але посідали третє місце в переліку після росіян та українців. У кожній з інших шести груп етноси розміщували в алфавітному порядку. До другої групи входило 29 етносів, які дали назви автономним республікам, включаючи також 10 етнічних груп Дагестану. Третя група складалася з представників 6 етносів, які мали автономні області. Четверта група — 8 етносів, які дали назви національним округам. До п’ятої групи входили 19 корінних народів Півночі Європейської частини Росії та Сибіру. 16 етносів Європейської частини СРСР, Кавказу та Середньої Азії складали шосту групу. До останньої, сьомої групи належали “іноземці”, 35 етносів — вихідців з-за меж СРСР. У цій групі опинилися також “афганці” та “народи Індії та Пакистану”, що було визначенням не етнічного походження, а громадянства. Тому 17 найбільших за чисельністю етнічних меншин України за методикою перепису 1989 року опинилися в чотирьох різних групах. Шість — у першій групі (росіяни, білоруси, молдовани, вірмени, азербайджанці та грузини), татари — у другій, євреї — в третій, кримські татари, цигани та гагаузи — в шостій. Ще шість етносів України опинилися в групі “іноземців”: болгари, угорці, румуни, поляки, греки та німці. У переписі 2001 року в Україні зберігався перелік етносів 1989 року, але замість поділу на групи їх розміщували в алфавітному порядку після українців. До 128 найменувань додано ще чотири: шведи, турки-месхетинці, канадці та чилійці, тобто загалом 132 етноси. Всеукраїнський перепис населення 2001 року фактично проводили на основі методології радянських переписів у визначенні етнічного складу населення України. Але на відміну від перепису 1989 року, публікація матеріалів перепису 2001 року стосовно етнічного складу населення була повнішою. На динаміку чисельності населення України за 1989—2001 рр. впливали рівень народжуваності та смертності, а також міграції. З 1991 року в Україні розгорнулися депопуляційні процеси. Демографічну кризу в Україні загострила і масова трудова міграція, що особливо активно посилилася з другої половини 90-х рр. У пошуках заробітків з України мігрують насамперед соціально активні представники працездатного віку. За підрахунками науковців ІДСД НАН України, прямі міграційні втрати України за період з початку 1994 року до кінця 2001 року помітно перевищили 1 млн осіб. Етнічна структура населення залежала не лише від міграційних та депопуляційних процесів. Вона змінювалася і під впливом процесів етнічної асиміляції, тобто зміни етнічної самоідентифікації представників окремих етносів. Абсолютну більшість серед усього населення України складали українці. До складу населення України входять також і представники інших етнічних груп. Але не всі їх можна зарахувати до етнічних меншин. За відомим визначенням Ф. Капоторті, поняття “етнічна меншина” — це група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням чи то національністю, чи то мовою, чи то релігією; за кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни). Отже, найважливішими критеріями визначення статусу етнічної меншини можуть бути насамперед чисельність, що впливає на можливість етнічного самовідтворення, час перебування на території України, тобто рівень укоріненості, а також тип розселення: дисперсний чи компактний. Представники окремих етносів, недавні мігранти та біженці до етнічних меншин не належать. Загальна чисельність населення України зменшилася з 51 452 034 осіб у 1989 році до 48 240 902 осіб у 2001 тобто на 6,24 % (3 211 132 особи). За цей же час спостерігався, хоч і незначний, приріст чисельності українців — на 0,33 % (122 640 осіб), з 37 419 053 осіб до 37 541 693 осіб. Скорочення загальної кількості населення України за 1989—2001 рр. відбулося винятково за рахунок етнічних меншин. Сукупна їхня чисельність скоротилася з 14 032 804 осіб до 10 510 570 осіб, тобто на 25,10 % (3 522 234 особи). Протилежні напрями змін чисельності українців та етнічних меншин призвели до змін етнічного складу населення України. Частка українців збільшилася з 72,73 % у 1989 році до 77,82 % у 2001 році, тобто на 5,09 %. За цей же час частка етнічних меншин зменшилася з 27,27 % до 22,18 %, ще 0,39 % становила частка тих, хто не вказав свого етнічного походження. Зростання чисельності українців за 1989—2001 рр. стало наслідком не природного приросту, а результатом змін етнічної самоідентифікації частини представників етнічних меншин, які мали частково українське етнічне походження. Депопуляція серед українців у сільських поселеннях розпочалася ще 1977 року, а в містах — 1993 року. За походженням із 131 етносу України 19 — вихідці з Європи: болгари, угорці, румуни, поляки, греки, німці, словаки, чехи, албанці, іспанці, фіни, серби, італійці, французи, шведи, голландці, хорвати, австрійці, англійці. 17 етносів були вихідцями з Азії: корейці — депортовані з Далекого Сходу до Середньої Азії, а звідти у 80-ті роки почали мігрувати в Україну, араби, в’єтнамці, турки, ассирійці, китайці, курди, “народи Індії та Пакистану”, афганці, перси, уйгури, дунгани, халха (монголи), белуджі, японці, а також вихідці з Азії євреї та цигани, які ще в середні віки через країни Європи потрапили до України. 4 етноси — з Америки: американці (громадяни США), канадці, кубинці та чилійці. Інші 87 етносів походили з території колишнього СРСР, зокрема білоруси, молдовани, із країн Балтії — 4: литовці, латиші, ліви та естонці (частина їх переселилася до Криму в ХІХ ст.), із Закавказзя — 6: вірмени, азербайджанці, грузини, абхази, грузинські євреї та турки-месхетинці, депортовані 1944 року до Середньої Азії, а звідти з кінця 80-х років почали переселятися в Україну. Із Середньої Азії походили 7 етносів: узбеки, казахи, таджики, туркмени, киргизи, каракалпаки, середньоазійські євреї. Історичною Батьківщиною для інших 68 етносів була територія Російської Федерації. Зокрема, росіяни, 8 етносів Поволжя та Уралу: татари, чуваші, мордва, удмурти, башкири, марійці, комі, комі-пермяки, калмики, 23 етноси Північного Кавказу: осетини, лезгини, чеченці, даргинці, аварці, лакці, табасарани, кумики, удіни, кабардинці, інгуші, ногайці, адигейці, балкарці, черкеси, карачаївці, рутульці, талиші, абазини, агули, цахури, тати та гірські євреї. Всі інші 35 етносів походили з півночі Європейської Росії, Сибіру та Далекого Сходу: карели, буряти, якути, ненці, хакаси, алтайці, ханти, мансі, тувинці, долгани, чукчі, зокрема 22 етноси-релікти: ороки, іжорці, нівхи, орочі, вепси, чуванці, саамі, евени, ульчі, коряки, селькупи, негідальці, евенки, нганасани, нанайці, удегейці, кети, шорці, енці, ітельмени, тофалари, юкагири, а також ескімоси — вихідці з Аляски та алеути — з Алеутських островів. На теренах сучасної України, крім українців, відбувся етногенез кримських татар, караїмів, кримчаків та частково гагаузів. 2001 року чисельність караїмів складала 1 196 осіб, кримчаків — 406 осіб. Із 131 етносу 49 мали власну державність за межами України, а 44 — автономію. Абсолютну більшість серед етносів — вихідців з пострадянського простору складають мігранти радянських часів, які не мали ареалів компактного розселення, а зосереджувалися переважно в містах на півдні та сході України. Серед вихідців з Азії — мігранти останніх двох десятиліть. За чисельністю представники 131 етносу поділяються на дві нерівні групи. 17 представників належать до етнічних меншин України, чисельність кожної з них суттєво відрізнялася, але перевищувала 2001 року 30 тис. осіб: росіяни, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи. З цих 17 меншин лише для кримських татар і частково для гагаузів територія України є історичною батьківщиною. Більшість гагаузів зосереджена в сусідніх з Україною районах Молдови. Шість меншин походять з країн, які межують з Україною: росіяни, білоруси, молдовани, угорці, румуни та поляки. Чотири зних мали ще в ХХ ст. статус домінантної меншини: угорці — на Закарпатті, румуни — на Буковині тав Придунав’ї, поляки — в Галичині та на Волині, росіяни — на всій території України до 1991 року. За часом перебування на території України етнічні меншини суттєво різняться і поділяються на дві групи. До першої належать меншини, що мешкали в Україні не менше 200—250 років, тобто традиційні меншини. Друга група об’єднує новітні меншини, що Фото О. Литвиненка складаються переважно з нащадків недавніх мігрантів. Беззаперечно до традиційних (історичних) меншин належать молдовани, румуни, болгари, угорці, поляки, євреї, греки, цигани, гагаузи. Росіяни, білоруси та вірмени за формальними ознаками належать до традиційних меншин, але фактично складаються переважно з мігрантів другої половини ХХ ст. та їхніх нащадків у першому поколінні, тобто це новітні етнічні меншини. За переписом населення 2001 року лише 59,55 % росіян та 25,77 % білорусів народилися в Україні. Переважно з мігрантів радянської доби та їхніх нащадків складаються ще три етноси — азербайджанці, грузини та татари. У досить неоднозначному становищі опинилися етнічні меншини, депортовані з України за часів сталінського тоталітаризму, насамперед це стосується кримських татар та німців. Майже 50 років вони не з власної волі перебували за межами України. Тому переселення до України лише для старшого покоління, дитинство чи молодість якого пройшла на її території, стало справді поверненням на історичну батьківщину. Середнє та молодше покоління фактично належать до новітніх етнічних меншин. Тобто, разом 17 етносів можна включити до традиційних та новітніх меншин України, що за чисельністю мають сприятливі умови для самовідтворення у власному етнічному середовищі. Всі інші етноси, за незначним винятком (караїми, кримчаки, чехи, словаки, албанці, естонці та шведи), належать до новітніх етносів, які з’явилися в Україні у другій половині ХХ ст. Поява переважної більшості етносів цієї групи стала прямим наслідком перебування України у складі СРСР. Виняток — представники азійських етносів, які опинилися на теренах України за часів незалежності як іноземці. За характером розселення (за винятком росіян) усі 16 етнічних меншин України — реґіональні. Жодна з них не домінує за чисельністю серед усього населення окремих областей. Росіяни розселені переважно в містах в усіх областях, але абсолютну більшість складають лише серед усього населення Севастополя та міського населення АР Крим. Серед сільського населення автономії росіяни становлять відносну більшість. Із 17 меншин шість мають ареали компактного розселення в 1— 2 областях: греки — в Донецькій, кримські татари — в АР Крим, угорці — в Закарпатській, гагаузи — в Одеській, румуни — в Чернівецькій та Закарпатській, молдовани — в Одеській та Чернівецькій,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин