“Шістдесятники поглянули на світ осмисленим, пильним зором стривоженого співучасника самого буття”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ ІСТОРИЧНА ЕТИКА КАРНАВАЛУ
Слово Просвіти, №42 за 2007 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Юлія МОРОЗЮК, Назарій НАЗАРОВ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”
ЕКЗОД ЛЕОНІДА ПЛЮЩА У цей вечір відбулася зустріч із людиною, яка вийшла вільною із совєтської системи абсурдного й залізного паноптикуму. Якось Євген Сверстюк сказав Леонідові Плющу: “А ти спробуй хоча б один день поспілкуватися лише українською, і тоді зрозумієш, чим є мова”. Після цього експерименту, а також після праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” Леонід Плющ починає замислюватися над значенням рідної мови для людини. Згодом в ув’язненні він матиме багато часу, щоб прочитати Тараса Шевченка, Лесю Українку, Павла Тичину. Так поступово з російськомовного математика народжувався філолог за покликанням, якому Іван Світличний вчасно порадив: “Ти пиши, в тебе математичне око, ти не маєш академічних окулярів філолога. Можеш побачити те, чого ми не бачимо…” Перебуваючи в еміграції, Плющ побачив найголовніше — українського літературознавства майже немає. Єдина ластівка, яка досліджувала діалектику Шевченка, — Михайлина Коцюбинська. Тоді, ймовірно, Леонід Іванович і почав працювати над “Екзодом Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”. Праця методологічно близька до тартуської структуралістської школи, в якій автор прагне розкрити архетипні та міфологічні структури у Шевченкових творах. Цією книжкою Плющ спростовує також атеїзм Шевченка, накинутий радянською критикою, бо ж, як відомо, навіть найчастотнішим словом у поета є “Бог”. Особистість відомого математика, літературознавця, правозахисника Леоніда Плюща постає перед нами у трагічному калейдоскопі життєписів українських дисидентів Василя Стуса, Петра Григоренка, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка… 21 рік минув відтоді, як лише завдяки самовідданій боротьбі дружини Тетяни та заступництву міжнародного правозахисного руху Леоніда Плюща вдалося визволити з пекла Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні та перевезти до Франції. Ні моральні, ні фізичні тортури не зламали Леоніда Плюща і не змусили його “покаятися”. В еміграції він став членом Закордонного представництва УГГ, остаточно сформувався як публіцист та літературознавець і нарешті повернувся в Україну зі своїми літературознавчими працями та книжкою спогадів. Показово, що другим місцем презентації книжок “У карнавалі історії. Свідчення”, “Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці” та “Його таємниця або “Прекрасна ложа” Хвильового” після Львівського форуму є Національний університет “Києво- Могилянська академія”. Адже студенти, які знають про дисидентський рух тільки з підручників, особливо потребують живого сповідального свідчення людини, яка пройшла шлях від російськомовного київського інтелігента й “технаря” до “українського буржуазного націоналіста” та проникливого знавця української літератури.
НА КАРНАВАЛІ Насамперед Леонід Плющ представив книжку “У карнавалі історії. Свідчення”, в якій описано хресну дорогу українця на його дисидентську Голгофу. Спочатку пан Плющ не хотів поширювати цю працю на пострадянському просторі, оскільки писав її для французів, однак, книжка все ж знайде свого читача в Україні,
особливо серед молодших поколінь, які “не є в-собі-радянські” і не знають реалій життя в “тюрмі народів”. Автор будує свою “карнавальну” історію на теорії М. Бахтіна. Згідно з автором, бути на карнавалі — означає бути вільним від ідеологічних догм, конкретніше — залишатися незалежною особистістю в “диявольському водевілі радянського раю”. Із зародженням дисидентського руху з’являється індивід, здатний робити вибір, достатньо сміливий, щоб зірвати маску. Леонід Плющ побував за кордоном і бачив українське життя звідти, бачив і еміграцію, почасти не менш складну, ніж наш материковий шар. Бачив спротив і заскорузлість мислення професорів, які не бачили в Шевченка виходів на онтологічні глибини, не бачили міфу й глибших шарів колективної свідомості, що виявились у його творчості. Ці розмисли мають постати у формі четвертого тому, як пообіцяв сам пан Плющ на зустрічі. Книжку також буде присвячено частково питанням антисемітизму, причинам його виникнення в тій чи іншій країні, порівняльному аналізові російського більшовизму та німецького нацизму. Зокрема, до питань, пов’язаних із тоталітарними системами, Леонід Плющ хоче застосовувати феномен оберненого часу, який полягає в тому, що перемога більшовизму або нацизму призводить до регресивного руху в історії, до феодального або рабовласницького ладу, навіть до канібалізму під час голодоморів. Діалог із Плющем — небезпека, адже щоб збагнути те, що відбувалося з людиною під час імперської чуми, треба спуститися в шахту, а там — поклади радію. Не хоче, мабуть, молодь бачити той радій, боїться. А як інакше побачити абсурд, який хоче утривалити себе? Його карнавал історії — не втеча від кошмарного й потворного, а використання масок і самого сакралізованого карнавального (в бахтінському розумінні) дійства, де кожний — у своїй справжній масці-суті. Карнавал Плюща — це реверс історії без масок.
“ПСИХУШКА” “Карнавал історії” Л. Плюща — це не лише книжка, вкрай важлива для націєтворення, це документ доби, що його написала людина, яка пройшла все: від божевільні до в’язниці. Адже у світі тоталітарних норм і всебічного контролю “доброчинців” людина, що має інший світогляд, здається жалюгідним невротиком, який вперто не хоче бути ощасливленим. Обездушнення людини цього століття — це провина не лише тоталітарних режимів, це загальна тенденція до раціоналізації, яка в різних за характером імперіях набула одних і тих же гротескових форм. Чи ж не тому в літературі ХХ століття часто трапляється образ божевільні як утілення абсурдності навколишнього режиму, а ширше — всього світу. Згадаймо хоча б епізод із лікарнею Стравінського із “Майстра і Маргарити” Булгакова чи “Санаторійну зону” Хвильового, чи “Пролітаючи над гніздом зозулі” Кізі — це тексти власне художні, зґенеровані лише автором, хоча й не без впливу дійсності. Але як бути з безпосередніми свідченнями, що, ставши зафіксованим на папері текстом, лежать на пограниччі емпіричної дійсності й вигадки, зі значним перевисанням у бік першої, і волають до нашої свідомості дужче, ніж будь-яка з антиутопій: адже вони — реальність… Герой перебуває в ситуації хитання, в межовій ситуації між божевіллям і… чим саме? Те, що зветься “здоровим світоглядом”, у тексті мають лише лікарі — але це далеко не лікарі з “Чуми” Камю — це не носії людськості. “Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі”, — свідчить оповідач. У світі навиворіт носії людяності — божевільні: єдиний персонаж, що сміявся “від душі” (курсив Л. Плюща) — це божевільний Коля: “Хтось помітив, що коли над вухом у нього сказати “конячка”, то він заходився диким реготом. Приходили санітари, наглядачі, медсестри послухати цього сміху від душі, сміху, якого зовсім не можна було описати…”. Сміятися може лише вільна людина. Щоб бути вільним по той бік, треба було б перетворитися на боже-вільного, як у вірші Ліни Костенко “Ван Ґоґ”: Він божевільний, кажуть. Божевільний! Що ж, може бути. Він — то значить я. Боже — вільний… Боже, я вільний! Мистецтво у “психушці” — це мистецтво в абсурдних умовах тоталітарного режиму. “Лікар” може захоплюватися Чурльонісом і водночас мститися хворому, даючи йому надвисокі дози галоперидолу — препарату, що викликає пекельні судоми: “Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?” — спантеличено вигукує автор. Психлікарня справді має в собі щось по-пекельному сірчане, по-диявольськи розтлінне: хворим, що мислять занадто вільно (що є небезпечним симптомом), роблять ін’єкції сірки, від яких у людини температура піднімається до 40 градусів… Рукотворне сірчане пекло, що прикривається науковістю! Але водночас лікарняні закони — це лише об’єктивізовані закони життя всієї країни, де “кожне слово — потім буде інтерпретоване як загострення хвороби. Щоправда, мовчанка — теж поганий симптом”. Людина (чи то хворий — бо ж “здоровий” глузд мають лише лікарі) не має вчинків чи бажань — у неї є лише симптоми якоїсь хвороби, природи якої ніхто не знає, але вона неодмінно повинна бути — адже у вивихнутому світі свідомість теж вивихнута… А також у людини є карнавальна маска симулянта-блазня, яку іноді неможливо відрізнити від справжнього обличчя, тому всіх підозрюють у всьому: одного хворого “довго підозрювали, що він симулює німоту”!
ШІСТДЕСЯТНИЦТВО Лесь Танюк, який також був на зібранні, розпочав із того, що в Україні тепер немає спраги до таких, як Ліна Костенко чи, наприклад, Леонід Плющ. Але одразу цю тезу “освистали”. Важко збагнути, чому в нас немає попиту, і чому в нас, як висловився пан Танюк, і нація не та, і президент не той… Це все легко казати невтаємниченому у психологію української політичної творчості, але якою має бути відповідь на слова людини, що належала й належить до керманичів політичної історії сьогодення?.. Можна погодитися з тим, що наше суспільство, на жаль, хоче живитися маловартісним, адже метафорика потребує інтелектуальних зусиль. Але ж хіба за цей час не можна було чогось змінити, щоб не нарікати на зовнішніх ворогів? Комуністичний тоталітаризм був складною ідеологічною системою, заснованою на брехні, ілюзії, фальшивих утопічних візіях. Протистояти цій системі було важко. Ось тому покоління українських шістдесятників, що потужно увійшло в культуру на тектонічній хвилі першої кризи Системи, кинуло насамперед виклик фальші Системи — політичній і мовній, культурній та ідеологічній. Фальш була атрибутом Системи — тож шістдесятники поцілили в саме її “центро”. Покоління шістдесятників пішло на рішучий і остаточний розрив із оманливою, жорстокою Системою. Сміливість вчинку-протидії збагатила духовно; політичний розрив обертався психологічним оновленням особистості художника, а твір набував значення буття. Шістдесятництво — феномен екзистенційний. Зустріч із Леонідом Плющем дала зрозуміти й відчути, що шістдесятники, як писав колись Богдан Тихолоз, “поглянули на світ осмисленим, пильним зором стривоженого співучасника самого буття”. Але також унікальне в шістдесятництві те, що воно постало з любові. Наше шістдесятництво хотіли чути тому, що це був голос правди, його чули і через універсальну любов до світу.
АНТРОПОСОФІЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО Цікаво було почути й розповідь про власну книжку про Миколу
Хвильового (росіянина, між іншим). Леонід Плющ розповів про свої діалоги з Хвильовим, про прагнення Хвильового до трансценденції, до ірраціонального, містичного й визнання того, що розумом пізнати сутність неможливо. У книжці “Його таємниця або “Прекрасна ложа” Хвильового” йдеться про порівняння українського євразійства з російським на ґрунті творів Миколи Хвильового та Андрія Бєлого, Льва Гумільова й інших. Дослідник заперечує тим, хто вважає, що Хвильовий був чекістом, оскільки жодних документів на підтвердження цього обвинувачення немає, а в діаспорі, за словами Леоніда Плюща, погляди на Хвильового змінюються разом із політичною орієнтацією. Автор книжки вважає Хвильового антропософом, у творах якого відчутно вплив філософії Штайнера. Що ж, вечір добіг кінця, але враження залишилося надовго. Попри все, Леонід Плющ — фігура знакова в нашій історії (він постав між двох світів, українського та російського, поєднавши дві ріки інтелігенції). Та не хочеться вірити, що сьогодні ця фігура зникома…
НАСАМКІНЕЦЬ КІЛЬКА ЗАПИТАНЬ ДО ЛЕОНІДА ПЛЮЩА: — Яку оцінку, на Вашу думку, отримають Ваші книжки в Украї1 ні? — Як завжди, буде мовчанка. Ті, кому книжки не сподобаються, побояться виступити… Хоча, можливо, ті, в кого будуть позитивні враження, щось напишуть. Проблема втому, що в нас немає критиків. — Ви 12 років не були в Укра1 їні, які Ваші враження від поба1 ченого за ці тижні? — Загалом враження позитивні: українська мова популярніша, значно поменшало випадків хамства (у Львові я не пригадую жодного, а в Києві трапилось поки що тільки два). А проблема України полягає в нестачі політичної еліти. І це не дивно, адже політична еліта постає з культурної, яку нещадно нищили стільки років. Тож сьогодні потрібно передовсім виховати культурну еліту, що, наскільки розумію, і робить Києво-Могилянська академія. — Чи не виникало у Вас ба1 жання викладати в Україні? — Я пробував перед і одразу після проголошення незалежності, вів переговори з багатьма університетами, проте жоден не відреагував. — А як щодо Києво1Могилян1 ської академії? — Тоді її тільки створювали, а зараз уже стільки років минуло, вік уже не той. Хоч, якщо запросять, можливо, щось і вийде!
Вечір. Напівпорожня зала. Тільки одна професійна камера. Обличчя відомі й невідомі. Чомусь майже немає молоді. І Леонід Плющ. Після стількох років у стінах Києво1Могилянської академії відбулася зустріч із творцем, який герметизував свій талант, аби в цьому самоокресленні побачити себе. Це той тип людини, яка живе, щоб працювати, і працює, щоб жити. Іншого не треба. Він не велемовний. Леонід Плющ не поспі1 шає сказати. Він має свою міру речей, свої придихи й інтервали в погля1 ді на історію.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
