“Мені досить одного променя далекої мети”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ВЕРТАЙСЯ… ЩЕ НЕ ПОРА…»
Слово Просвіти, №42 за 2007 рік
менов — український повстанець Небесійчук, чекіст Зеленцов — український повстанець Небесійчук вкотре нагадує читачам, що українцям упродовж сотень років готували небуття (російщення, полонізація, мадяризація, румунізація). Від поглинання української мови, культури, духовності московські імпершовіністи ще не відмовилися. Про це треба знати, про це треба пам’ятати. Аналізуючи факти, документи про Другу світову війну, які тепер стали відомі, можна впевнено стверджувати, що безпосередніми натхненниками й організаторами тієї страшної бійні були два “побратими” по духу: А. Гітлер з його націонал-соціалістичною ідеологією і Й. Сталін зі своєю імпортованою комуністичною ідеологією. Відстоюючи ідеали державної незалежності України зі зброєю в руках, і проти нацистів, і проти більшовиків боролася Українська Повстанська Армія. “Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французьку землю”, — так оцінив українських вояків Шарль де Голь. Василь Стефак, сфокусувавши у своєму романі “По той бік ночі” політичні, ідеологічні, моральні, духовні, психологічні проблеми боротьби українців за соборну, незалежну державу, всебічно показує Українську Повстанську Армію як унікальне явище, масштабна боротьба якої не має аналогів у світі. Зорганізувавшись 1942 р., УПА охопила майже всю Україну, сягнула Кавказу і Кубані. Останню криївку енкаведисти розкрили в Івано-Франківській області 1957 р. Останній борець — Ярема — вийшов із підпілля 1991 р. На щастя, ще живі деякі учасники тієї страшної війни, які можуть нині засвідчити нащадкам боротьбу національних бійців проти нацистської і комуністичної тоталітарних систем — найлютіших ворогів української нації. Завдяки детальному вивченню документів, глибокому осмисленню розповідей українських повстанців, Василь Стефак високохудожньо відтворив у романі вірогідні події, показав силу духу сотенного Василя Небесійчука (“Птаха”, “Сина”), його побратимів, розкрив різноманітні підступні методи, якими користувалися чекісти для ліквідації своїх ідейних противників. Та навіть каяття підпільників не давало їм гарантії вижити. “Тобі відомо, якими методами ми ліквідували бандерівське підпілля? — запитував Клейменов Зеленцова і сам відповідав: — Партія разом з нами ніколи не відмилася б перед історією… ми використовували наркотичні речовини, гази, біологічні спецзасоби, отруювали воду, поширювали хвороби…” Нині відомо, що на 1 липня 1946 року в західних областях України на НКВС СРСР працювало 11214 осіб (резидентів, агентів, інформаторів). Ще потужнішою була аналогічна служба КДБ СРСР в реґіоні — лише за півтора року (з січня 1945 р. до 1 липня 1946 р.) завербовано 5671 особу. Для обману українського населення використовували також сфальшовані “покаянні заяви” колишніх командних кадрів УПА. Розмовляючи з американцем Гаррі, Василь Небесійчук підкреслив: “Чимало років я усихав-журився непростимою кривдою, якої завдали мені шміраки, засипавши гори летючками, в яких нібито я, Василь Небесійчук — “Птах”, “Син” закликав останніх повстанців — учорашніх побратимів — скласти зброю, прийняти совітську владу й соціалістичну Україну… Комунія намагалася огидити тією летючкою не лише мене одного, але й весь рух, цілу УПА, приписуючи мені думки про безперспективність боротьби,
про вихідні помилки ОУН, яка, мовляв, своєю збройною боротьбою з совітами виступила проти свого ж народу… Від мого імені називалися прізвища і псевдо людей, які нібито були вбивцями безвинних стариків, жінок, дітей… Я журився тією кривдою, мовби й справді зрадив усіх, хто мене любив чи шанував, хто за мною услід без вагань ступав у вогонь і воду…” Американець Гаррі пообіцяв В. Небесійчуку, якщо вийде на волю, опублікувати у газеті “Вашингтон пост” коротеньке повідомлення: “Хто мене знає, чув моє ім’я, для родини, якщо хтось залишився живий: Я, Василь Небесійчук (псевдо “Птах”, “Син”) ніколи нікого не зрадив, не видав ворогам жодної таємниці. Я порушив у житті лише одну Божу заповідь — убивав, але я убивав ворогів”. Роман Василя Стефака — не лише знакове, а й неповторне явище в українській літературі. Він навстіж відчиняє вікно до правдивої історії України, спонукає об’єктивно осмислювати російсько-українські відносини, належно оцінювати Українську Повстанську Армію. Адже досі “бандєровєц” постає у сприйнятті пересічного росіянина, зросійщеного українця на підсвідомому рівні як “антиідеал” України, як живе втілення “поганої України” на відміну від ідеалу доброї України-Малоросії, що перебуває під цілковитим політичним і духовним контролем Москви, незалежно від справжнього статусу чи то провінції Росії, чи то її протекторату, чи-то “самостійної” держави, рівень самостійності якої визначає та ж Москва.
Наставляючи полковника Зеленцова, генерал Клейменов наголошує: “Спробуй ти переконати бандерівця, що не кров, не раса і навіть не релігія витворили з нас народ, а саме реальні географічні простори. І тому вибір між Києвом та Москвою — то не етнічний вибір, а вибір ідеї, вибір геополітичної батьківщини… Українці в нашому месіанстві вбачають лише колоніалізм та імперські амбіції. Вони сліпі. З іншого боку, чи треба доводити, що самостійність України — негативне явище для всієї Євразії? Тому українське питання мусить бути закрите, й бажано — ще за життя нашого покоління…” Започатковане три століття тому нищення українства продовжується й нині. Головний удар спрямовано проти нашого слова; його зневажають, убивають, щоб українці як етнос, народ, нація втратили себе, перетворилися на безмовних, слухняних рабів, стали донорами чужинців, а свій дім віддали на поталу колонізаторам різних мастей. Дискримінаційне становище, в якому опинилися українська мова, культура, духовність
(за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих проти української мови) внаслідок їх упослідження, видається недругами України за природну історичну реальність, її, мовляв, не треба порушувати. Навпаки, кожен повинен усвідомити, що захист української мови в Україні, утвердження її в усіх клітинах державного і суспільно-політичного організму, розвиток національної економіки — це не боротьба проти російської мови, не будівництво “китайської стіни” між Росією й Україною, приниження чи ігнорування російської мови і культури, мов інших національних меншин в Україні, а відродження і піднесення понищеної, поруйнованої, упослідженої української мови, культури, духовності, утвердження національного життєвого середовища. Своє життєве кредо сотенний УПА Василь Небесійчук висловив так: “Людина живе і вмирає лише один раз. Чи ж не хороше з піснею на вустах у колі друзів впасти на сиру землю, на цю землю, яку я так люблю, за яку молюся й за яку готовий померти? Я сівач. Ми сіємо, сповнюючи свій обов’язок, хоча б цим зерном мали бути наші кістки. Байдуже, хто жатиме — ми чи нащадки. Мені досить одного променя далекої мети. Мені приємна моя доля. А смерть… Красу життя довершує гідна смерть. Ми пройдемо через усі випробування чистими, донесемо наші прапори до мети. Найприємніше видовище, коли людина повстає проти бруду й помалу очищується… Я гордий із своєї місії і сповню її до кінця…” “По той бік ночі” — це книжка-сповідь, книжка-пам’ять, книжка-очищення, книжка-осуд підступності, цинізму, ницості, зрадництва, книжка-одухотворення, книжка-славень українській мужності і героїзму, книжка-заповіт, книжка-пересторога, книжка-засів величі й невмирущості української нації, книжка-заклик до переможної боротьби за українську Україну.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
