“Ідеальна критика — це література, послання до нащадків, лист до запитання...” · с. 13сторінка оригіналу ↗
«ЦЕ, ПОЕЗІЄ, ВИ? МЕНІ ДИХАТИ НІЧИМ БЕЗ ВАС»
Слово Просвіти, №42 за 2007 рік
Олеся МУДРАК
Степи Придніпров’я... Рідні, тонкошкірі, тонкостанні, дзвенючі степи, що своєю величчю і могуттю розхристують не захищені одягом силуети Поезії... Він дихає з нас, він стає перед нами і б’є своєю безмірністю по лобі Вічності. Скільки потуги і снаги він перекотив у столичну “столикість”, продовжуючи дивувати нас іменами, які, мов “петровим батогом”, хльоскають з-під землі, щоб “впасти в очі небесним струменем”. Січеславська земля дала українській літературі О. Гончара, В. Коржа, І. Сокульського, Н. Нікуліну, Л. Голоту, А. Шкляра, Г. Гарченка, М. Семенюка та багатьох інших, які синтезували у слові архаїчне і новітнє. …Ще школяркою, ліпивши слова докупи, я завітала у передчутті якоїсь несподіванки до театру поезії “Весна”, який на той час функціонував у центрі Січеслава... Думаю: “Ось побачу “живих письменників”, куплю багато книжок і буду щасливою!” Камерна зала театру нагадала мені мурашник: чимало людей, які метушаться; хтось щось несе, комусь не вистачає місця, хтось із кимось дискутує... Нарешті! Світло загіпнотизувало, тиша накинула тенета на присутніх — ведучий своїм об’ємним голосом прочитав: І тісно стане у самій собі, захочеться у небо превисоке. Сміється з мене променистий сокіл, і плачуть неба очі голубі. А я іду між травами, одна, між дзеркалами росяного замку. Розбита на нескінченість уламків, душа спокою тихого не зна. На сцену піднялася Олеся Омельченко — не впокорена часом, вільна, як Галактика, енергійна поетеса. Я дивилася і думала: “Ачи змогла б я після ірреальних тріумфів у великому місті затулитися простотою і спокоєм села, не втративши найсокровеннішої жаги творіння?” Вона все читала, читала... Багато говорила, було враження, що висповідувалася перед натовпом... Таким було моє перше знайомство з Олесею Омельченко — дуже щиросердою, до безуму працьовитою, багатогранною особистістю. Виявляється, її творчість вивчають студенти другого курсу Дніпропетровського національного університету, а вона — скромно та притишено перешіптується з травами ус. Військовому на Дніпропетровщині. Поезія — невід’ємний атом Любові, її формула повітря. Без любові літературу уявити важко: українська міфологія сповіщає, що спочатку людина не мала статевих ознак — була єдиним цілим, а після гріхопадіння її розділено на жінку і чоловіка, їхній взаємний потяг — вічне прагнення повернутися до первісної цілісності. Це породило нетлінні зразки любовної лірики: Соломонову “Пісню пісень”, сонети Петрарки, Купідонові пісні, розмаїту любовну лірику епохи Романтизму, “Зів’яле листя” І. Франка “Таємницю твого обличчя” Д. Павличка і т. ін. Любовний мотив, на мою думку, схожий на смерч, який закручує тебе у вітряний кокон, немає від нього захисту. Як на мене, у поезії О. Омельченко нема ліричної героїні, адже скрізь присутня вона: тремтлива, ніжно-космічна, вередливо-сучасна, волелюбно-драматична степовичка. Сама вона у післямові наголошує, що Духовність нації, менталітет українця починалися з любові, єдності людини і природи: “Відчуваючи свою мудру історію в генах, українцю, зможеш засяяти зіркою щасливого майбуття. Крони не існує без кореня”. Вона — справжня-справжнісінька: довірлива, як маля, виколисана світлом, хрещена Космосом і дратівливо самотня. Самотність тисне душу “освіченою любов’ю”, не попереджаючи її про це, особливо ввечері, коли очі набрякають тугою: Якою нещасною я засинаю! Кохані вуста не торкають моєї щоки, Пірнаю у сон, як в глибини морського безкраю. Забутися б в казці химерних фантазій легких. Усе своє життя сильна і талановита Олеся почувається маленькою дівчинкою, крихіткою, жменькою вогню, і феєрично чекає, коли за вікном з’явиться постать юного принца. Одвічний дискурс маленького серця у дорослім тілі надає поетці шаленого суму за молодістю, за справжніми почуттями: Я була молода, молодюсінька. Ах, я була, ох, минулося. Осінь стрічає невесело. Море штормить, я ж — із веслами. Одній лише Пані Поезії відоме відчуття невідчутності, відсутності присутності; я, ми щодня гойдаємось “уверх і вниз на гойдалці життя”, і рятує нас від банальностей, від несправедливості рука Поезії — соромлива і скромна, але дружня і вічна. Саме в Поезії Олеся Омельченко вбачає свою “вселюбов”, вона намагається її упізнати з півпогляду, з півподиху: Це, Поезіє, Ви? Мені дихати нічим без Вас! Людині дається на світі шанс бути почутою лише раз на епоху, і за день треба встигнути все, що не вдалося століттями. Авторка “Вселюбові” це глибоко усвідомлює і намагається встигнути за часовими стрибками: Перевалило за п’ятдесят. Час насміхається. Бавиться у житті, Не знав, де з собою подітися, і маєш — фінал наближається. А треба ж багато ще встигнути! Жіноча поезія завжди була схожа на вибуховий пристрій — неправильний дотик пальця, бах — і ти за межами досяжності. Упевнена, що “Вселюбов” Олесі Омельченко — суто жіноча некалькована медитація слів і ворожіння на зорях...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
