Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

СВОБОДА СЛОВА ПО НОВОМИРГОРОДСЬКИ

Слово Просвіти, №42 за 2008 рік

Гучні скандали в нашому політикумі та перманентні політичні кризи відтісни+ ли на другий план проблему роздержавлення місцевих так званих комунальних ЗМІ. А ситуація тут залишається не більш прозорою, ніж десять років тому, коли про це лише почали говорити. Якщо стан свободи слова у районах кілька років тому був патовим, то з приходом нової влади (після 2004—2005 років левова частка голів адміністрацій та районних рад — нові люди), яка начебто констату+ вала лібералізацію у цій царині, становище на місцях не лише не змінилось на краще, а ще більше загострилося. Це пояснити просто: багато нових керівників відчули свого часу на собі обме+ ження доступу до ЗМІ, і тепер, перебуваючи при владі, намагаються жорстко контролювати редакції, мавпуючи дії попередньої влади, часто досить незграб+ но. Як, наприклад, це робили в Новомиргороді, ухваливши рішення ради, яке встановлювало квоти (що саме мали на увазі?) на висвітлення позиції депутатів і керівництва ради. Чомусь нікому не спало думку: розширення свободи слова, ставлення до редакції та до журналістів з повагою — запорука того, що в жодно+ го депутата, якщо він має власну позицію, з якою хоче звернутися до громади, не виникне у цьому проблем. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград Деякі новоявлені керівники вирішили, що редакції — зручний і досить беззахисний об’єкт для майбутньої небезкорисливої приватизації. Адже їхнє майно — ніби й не їхнє, і відчужувати його набагато простіше, ніж в інших об’єктів господарювання: ми ж їм надаємо дотацію, отже, що схочемо, те й заберемо. Зрозуміло, це стосується редакцій, де колективи юридично не захищені (не оформлено право власності на майно, не укладено угод щодо висвітлення діяльності органів влади), і де немає порозуміння між ними та місцевим керівництвом. На Кіровоградщині, приміром, ще рік тому ситуація була дуже напруженою. — Мало не щодня, — розповідає голова обласної організації НСЖУ Юрій Сердюченко, — до мене надходили повідомлення про складну ситуацію у редакціях районних газет. Комунальна преса сьогодні переживає чи не найгірші часи за роки незалежності України, констатували у зверненні редактори комунальних видань до громадськості, прийнятому на “круглому столі”, скликаному торік з ініціативи облорганізації НСЖУ. Пристрасті трохи вщухли навесні — після того, як новий голова облдержадміністрації Василь Моцний провів нараду з керівниками районів і призначив нове професійне керівництво обласного управління у справах преси й інформації. Юрій Сердюченко зазначає, що ситуація в редакціях районних газет (і з фінансуванням також) значно поліпшилась. Але в Новомиргороді вона тільки загострилася. Протистояння між керівництвом району й редакцією врешті-решт призвело до того, що райрада ухвалила рішення про ліквідацію студії районного телебачення. Це фактично означало закриття районної газети. Річ у тім, що в середині 90-х районна газета у Новомиргороді, позбавлена підтримки влади, майже “помирала”. Кілька журналістів на чолі з редактором Володимиром Пісковим не розгубилися й організували студію районного телебачення. Справа на той час для району була новою, незвичною, цікавою, і навіть попри тодішню економічну кризу принесла певний фінансовий успіх. І все ж газетярі за покликанням, Володимир Пісковий та його колеги, як тільки з’явилась можливість видавати газету, повернулися до звичної й улюбленої справи. І не без успіху. Їм вдалося відродити фактично мертву районку, налагодити її регулярний вихід у світ, завоювати прихильність читачів (наклад “Новомиргородщини” серед подібних видань має пристойний вигляд), та авторитет серед колег (газету не раз, і не лише на обласному рівні, називали однією з найкращих). Редакція перетворилась на успішне підприємство, за власні кошти придбала техніку. Вона стала не лише місцем випуску газети, а й своєрідним центром гуртування інтелігенції району, рупором спільних справ. Саме завдяки активній участі редакції зібрано кошти на спорудження в районному центрі пам’ятника юному Кобзареві, який у дитинстві з чумацькою валкою подорожував цими краями (повість “Наймичка”). Здавалося б, — радіти й розвиватися. До того ж, керівники району підібралися молоді й демократичні: голова районної ра- Продовження на с. 7 ОЛІМПІЙСЬКА ЗОЛОТА Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 900 294 грн. 00 коп.

с. 7 · сторінка оригіналу ↗

Продовження. Поч. на с. 1 ди Леонід Орлов від БЮТ вирізняється людяністю, простотою й аналітичністю мислення, тодішній голова райдержадміністрації Ольга Барвінок, керівник призову Майдану, до речі, колишній бухгалтер редакції, людина, яка добре знає колектив та історію газети. Нещодавно Ольгу Іванівну звільнили з посади, на думку начальника управління у справах преси й інформації облдержадміністрації Євгенії Шустер, не останню роль зіграв конфлікт з редакцією. Обласна влада, до речі, застерігала від аж такого загострення ситуації, закликаючи розв’язати проблему конструктивно. То в чому ж проблема? Вона банальна: редактор виявився непокірним: не вміє вчасно поступитися, змовчати, не кажучи вже про те, щоб схилити голову і помастити перших осіб на сторінках газети “медом по губах”. А вже такі перли як квоти для депутатів для висловлення власної позиції викликають у нього відверте глузування. Ольга Іванівна, наприклад, з обуренням розповідала, що не встигли її ще призначити в. о. голови адміністрації, а Пісковий уже написав у газеті, який кабінет вона займатиме та на якому авто їздитиме. Важко пояснювати людині, що, мабуть, це цікавило читачів, а редактор має дбати передусім про них. Та й хіба є у цьому щось образливе? У Леоніда Михайловича до Піскового претензії серйозніші: порушував фінансову дисципліну, узяв незаконно на роботу свого батька, вчасно не оформив права власності на приміщення редакції. Якщо й були фінансові порушення, то на цеє інші установи. Що ж до приміщення, то тут керівництво ради саме мусило б підказати редакторові, як краще діяти на користь справи, а не передавати будинок напередодні роздержавлення “чужому дядькові”. Адже газета — це не лише редактор, а й своєрідний інтелекту-редактор газети “Наша віра”, який відбув покарання за видання і розповсюдження газети. Попри арешти, періодичний самвидав продовжував виходити в 70-х роках. На виставці представлено 15 видань цього періоду. У другій половині 80-х політична ситуація в СРСР змінилася. Перебудова створила умови, в яких запити до нової інформації значно перевищували запропоноване офіційною пресою. Водночас суворі покарання за інакодумство втратили невідворотність. Тож почали виходити численні видання неофіційної преси. Найбільшими центрами її виготовлення були Київ (близько 250 назв), Львів (понад 100 назв), Житомир, Луцьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків. Прикметно, що самвидав виходив і в маленьких містечках і навіть селах — Снігурівці на Миколаївщині, Куровичах на Львівщині, Тернах на Сумщині, Острові та Великих Біральний і культурний центр району. Зводили приміщення редакції на вулиці Леніна ще 1970 року господарським способом спеціально для редакції й друкарні. Тепер його з волі районної ради передали КП “Новомиргородський Новобуд”, якому редакція змушена була платити орендну плату. Після “ліквідаційного” рішення ради кілька кімнат у тому приміщенні залишилося за новою редакцією, чи то пак редакцією у новому складі, на всі інші знайшлися квартиранти. Якщо так триватиме, то звичне десятиліттями для новомиргородців приміщення редакції незабаром належатиме іншим власникам. Тож тепер у Новомиргороді дві редакції: стара, що несподівано для себе знайшла притулок в офісі місцевого райкому Компартії (прихистили фактично колишні ідейні суперники), яка вперто продовжує видавати газету, оскаржувати в суді незаконність рішення ради і небезпідставно сподівається на підтримку земляків, і нова, яку очолює Юрій Стоянов, що, як і всі інші новоспечені працівники редакції, жодного дня в газеті не працював і має досить невиразне уявлення про журналістику. Тож влада отримала те, що хотіла, — слухняного редактора і газету, яка до крихти друкуватиме всі “квоти” і, мабуть, не лише їх. Справжня ж редакція одержала жадану свободу, щоправда, без приміщення й майна. Тоді навіщо, панове керівники-демократи, забороняти друкарні друкувати нелюбе вам видання, блокувати рахунки, наказувати пошті не розносити його передплатникам?! Невже не можна було це “розлучення”, якщо воно було вкрай потрібним (хоч у перші дні здавалося, що від цього втратила редакція, але очевидно, що набагато більше втратила влада), здійснити цивілізовано, можливо, ставши зразком для інших? Адже такі події давно вже зріють у багатьох містах і містечках України… ках на Тернопільщині, Дубовому на Закарпатті, Родниковому та Новокльоновому в Криму. Друк здійснювали напівпідпільно. Певні видання мали антирадянський характер, інші були новою для радянського простору формою свободи, що іноді межувала із самодіяльністю. На виставці представлено видання різних ступенів опозиційності — від видань РУХу та УГС до екологічних, гумористичних, еротичних газет. Також виставлено партійні, політичні видання та видання громадських організацій — Товариства Лева, “Меморіалу”, ТУМ; газети національних спільнот — євреїв, вірмен, кримських татар, культурологічні, музичні, літературно-мистецькі, фензіни; релігійні видання — УАПЦ, УГКЦ, протестантів, РПЦ, “білого братства”; дитячі, молодіжні та студентські листки, розважальні, комерційні газети, видання діаспори, могилянський самвидав. Виставка триватиме до 25 листопада. Під час її роботи планують, зокрема, презентацію каталогу самвидавної та неформальної преси, Кривенківські читання, семінар для студентів-журналістів, вечір пам’яті Г. Політковської, презентацію книжки З. Антонюка, презентацію журналу “Ї”, вечір Харківської правозахисної групи, вечір “Коло Набоки”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин