“Мистецтво має порушувати комфортний спокій, що панує у душах багатьох співвітчизників”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЛАСТІВКИ ОЛЕГА МІНЬКА
Слово Просвіти, №42 за 2008 рік
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
У Національному художньому музеї України святково відкрито виставку професора Львівської національної академії мистецтв, заслуженого художника України Олега Мінька. Виставка діятиме до 19 жовтня. 70-річний ювілей видатного майстра став, як і слід було чекати, захопливою подією мистецького життя. Творча біографія Олега Терентійовича — приклад злуки сходу й заходу, і не в офіційному розумінні поєднання реґіонів, а у високому сенсі усвідомлення національних цінностей, що існують об’єктивно і незалежно від географічних чи адміністративних реалій. 20-річний робітник з Донбасу 1959 року вступає до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва й одразу опиняється у вирі національного культурного життя, маючи таких викладачів європейського класу, як Р. Сельський, К. Звіринський, Д. Довбошинський, І. Скобало. Пощастило і з колегами, з якими його назавжди пов’язала дружба: А. Бокотей, Л. Медвідь, З. Флінта, І. Марчук, Р. Петрук ще тоді стали гордістю львівської художньої школи. Відвідували класи різних майстрів, але на вернісажах завжди були разом.
У ностальгійних творах 60-х (“Степом”, “Смерть кошового”, “Поема про давній степ” тощо), як в роботах 2000-х “Князь Святослав”, “Постаті в селі”, “Годинник дитинства”, “Свята родина” художник пос-
Олег Мінько. “Свята родина”. 2006 р.
лідовно досліджує наш генетичний зв’язок з історичною долею країни, яку йому судилося облетіти на крилах, одне з яких — Донеччина, друге — Галичина. Звідси й образ ластівки у деяких картинах, мальованих ніби з висоти пташиного лету. До того ж, усі вони довершені за законами європейської школи малярства, знайомої зі шляхами Відродження, але водночас зберігають урочисту статурність Візантійської традиції. До цього долучається й традиція наших шістдесятників, за якою автор наполегливо прагне достукатися до сумління громади, порушуючи конформний спокій, що панує у душах багатьох співвітчизників. Не кожен глядач забажає сприйняти і засвоїти нову ідею та розвинути її разом з автором твору. Один лячно відгороджується ширмою нерозуміння, інший удає знавця, якого нічим не здивуєш, а ще хтось просто заощаджує власні емоції. Але навіть коли ті, хто щиро перейнявся творами художника, лишаються в меншості, він устигає підготувати ґрунт для наступного злету свідомості. Так було за всіх часів, зокрема й у згаданих шістдесятих. Коли партійний бульдозер боротьби з “абстрактним і буржуазним” мистецтвом гуркотів по всіх закутках СРСР, свідомі художники Львова 1963 року об’єдналися у неформальну “підпільну академію”, де знаний “дорадянський”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
