Постать · “Український народ з його потребами і життям, його відродження стали для Єфремова символом віри, категоричним імперативом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
КЛАСИК БЕЗ ЖОДНОЇ АМБІТНОСТІ Й СЛАВОЛЮБІЯ… До 135-річчя Сергія ЄФРЕМОВА
Слово Просвіти, №42 за 2011 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Ці рядки він напише пізніше, через тридцять років. Бо того ж таки 1876-го, 6 (18) жовтня, у с. Пальчик на Звенигородщині в багатодітній старосвітській духівничій родині ще тільки з’явиться він — “совість землі української”. Наречуть його Сергієм, а прізвище буде — Єфремов. Хоча ще прадід його мав інше, суто українське — Охріменко. І на роду йому буде написано, щоб усе свідоме життя зв’язав він з літературою, з періодичною пресою. Напевно, тому Сергія змалечку, з чотирирічного віку, зачарує і навік полонить друковане слово. Щось пророче було і в тому, що однією з перших книжок, яка потрапила до рук, було знамените “Родное слово” відомого українця-педагога Ушинського, хоч і написане малозрозумілою тоді чужою мовою. Задовго до вступу 1885 р. в Уманську духовну школу він перечитає все, що нишком віднайде у батьківській книгозбірні, — без розбору. Але допитлива природа маленького вундеркінда відвіє зерно від полови і залишить у пам’яті (а вона була пречудова) найвартісніше. Тоді ж познайомиться з творами Марка Вовчка, Д. Мордовця, О. Пушкіна. “Проковтне” і неодноразово потім перечитуватиме Короленка, Нечуя-Левицького, всього Гоголя. До речі, надзвичайне враження на допитливого і з буйною уявою хлопчика справить гоголівський “Тарас Бульба”. “Я перечитував його незчисленно і кожного разу ставав у захваті перед цією принадною епопеєю рідного мені, як здавалось, життя”. Ця повість, як потім згадає він, стала “одним з перших етапів моєї української свідомости”. А от знайомство з Шевченком і осягнення його поетичного таланту відбулося у нього не одразу. Уперше він побачив і перечитав “Кобзаря” в петербурзькому (1882 р.) виданні у родичів, що жили в сусідньому селі Вербівка. Чи то через ранній вік, чи з якихось інших причин він не міг зрозуміти й оцінити цю “велику книгу битія українського народу”. Геніальну лірику Тараса Шевченка він знайшов для себе згодом, “коли почав свідомо шукати підпори для своєї національної стихії”. По закінченні бурси 1891 р. вступає до Київської духовної семінарії, де в той чи інший час навчалися його брати. Під кінець першого року перебування у Києві він цілком закономірно, хоча за його словами — несподівано, опиниться в українській організації, що звалась “громадою”. Це таємне товариство було створене за три роки до того старшими семінаристами і випускниками за найтіснішої участі Олександра Кониського. Було нечисленним — близько п’ятдесяти членів. Займалися вони самоосвітою і культурницькою роботою: мали бібліотеку, постійно поповнюючи її за рахунок власних пожертв; талановитіші прилучалися до літературної роботи, дописуючи до західноукраїнських видань. Майже кожен із членів залучався до підготовки і читання рефератів з актуальних питань національної історії, культури, кооперації і, звичайно ж, політики. Завдяки таким організаціям громадський рух України 80—90 рр. ХІХ ст. з його потужною культуротворчою спрямованістю поповнювався все новими й новими працівниками. Приміром, та ж таки київська семінарська громада дала блискучу плеяду української інтелігенції, зокрема таких лицарів національної ідеї у царині освіти, культури, журналістики, як О. Лотоцький, О. Кошиць, К Стеценко, К. Мацієвич, В. Дурдуківський, Ф. Матушевський, М. Павловський тощо. Український народ з його потребами і життям, його відродження стали для них, як і для Єфремова, символом віри, категоричним імперативом. Найзаповітніша мрія — “повне зрівняння його з великими, освіченими й дужими націями світу” —
потребувала титанічної, самовідданої, до самозречення, праці. І він працював так усе життя… Усвідомлюючи, що “в народу, позбавленого суспільної свободи, література — єдина трибуна, з висоти якої він примушує почути крик свого обурення і свого сумління”. За цей час С. Єфремов став не лише відомим громадсько-політичним діячем, ученим-літературознавцем, а й блискучим публіцистом. У його особі український національний рух отримав обдарованого, талановитого подвижника. Він перетворив журналістику, періодичну пресу на знаряддя боротьби за національні й соціальнополітичні права, у засіб ширення здобутків української культури, освіти мас і гуртування їх навколо національної ідеї. Звичайно, він не одразу прийшов до вершин майстерності. Поступово, в ході активної журналістської роботи він поповнював знання, напрацьовував той досвід, що дозволив йому зробити справді неоціненний внесок в історію нашої публіцистики. Єфремов створив зразки, що й через сто років не втратили, а навпаки, набули у наш час дивовижної свіжості й актуальності. Перечитуючи талановиті, повні глибокого змісту й ерудиції, гострого політичного розуму статті, часом здається, що написано їх на злобу дня просто вчора. Це та публіцистика, яку, без перебільшення, можна назвати класикою. І щоб її посправжньому оцінити, використати для потреб нової України, її треба досліджувати як неординарне явище національного духу. Журналістське змужніння Єфремова відбувалося в період розгортанням системної кризи в Росії. На політичну арену вийшли нові політичні сили, зокрема марксисти, які вступили у гостру боротьбу з ліберальними народниками. Водночас активізуються праві сили і патологічне малоросійство — “русские украинцы”. 1900 р. в Петербурзі створюється монархічна організація “Русское собрание”, відоме як “чорносотенство”. За кілька років його відділення з’являються і в Україні.
Нові ідеї суспільного розвитку детонують появу нової хвилі національного відродження українства. 1897 р. громадівські представники за участю галичан закладають Загальноукраїнську безпартійну демократичну організацію. Пожвавлення політичного життя стимулює партійне самовизначення. Через рік, 1898-го, з’являються соціал-демократи, 1900-го — РУП, згодом НУП і т. ін. Але найвпливовішою силою тривалий час залишається Безпартійна організація. І Сергій Єфремов, незважаючи на свою молодість, стає одним із її визнаних діячів. Великою мірою це було зумовлено його активною публіцистичною діяльністю. У цей період силу часу відбирає навчання (закінчив юридичний факультет Київського університету 1901 р.). Не менше — видавництво “Вік”, яке вкупі з товаришами, на студентській квартирі, заснував ще 1895-го. З 1901 р. — секретарство в журналі “Киевская старина”. Однак співробітництво з “Літературно-науковим вісником”, “Записками Наукового Т-ва ім. Шевченка”, зрідка — з російськомовними газетами — посідає чільне місці. Тільки за чотири роки (1899— 1902) у ЛНВ він опублікував майже 400 заміток, рецензій, некрологів, статей. У “Киевской старине”, де він працює, в цей час з’являється низка ґрунтовних літературознавчих статей. Навіть за тих умову його матеріалах вже чітко проявляються публіцистичність і політична позиція. Ще виразніше проступають вони у статті “Національне питання в Норвегії” (того ж року у Львові вийде окремою книжечкою). Безперечно, доля поневолених народів має чимало спільного. Звернувшись до історії норвезького національного руху, Єфремов доводить, що націоналізм як суспільно-політична доктрина і як практична потреба, на відміну від космополітичних теорійок, свій вік не віджив. Націоналізм — це та животворна сила будь-якого народу, яка вершить чудо. “Здоровий, нормальний національний рух зав-жде свідчить, що серед даного народу розпочалася жива духовна робота, що він почав жити свідомим життям, що він поважає себе”. І підводить до неминучого висновку — тільки такий народ “може бути корисним для загальнолюдського поступу і зможе в його скарбницю покласти і свої здобутки, зможе вимовити своє власне слово і тим збагатити всесвітню культуру”. Січневі події 1905-го у Петербурзі сколихнули “тюрму народів”. До вимог, які висуває поступова демократія, українці додають і свої — право на рідне слово. За кілька днів по тому петербурзький ліберальний “Сын отечества” вміщує “О нуждах украинской печати” — колективний протест київських журналістів проти репресій і заборон українського слова. Його автор — Єфремов. Під вимогою поставлено понад 100 підписів, ще близько 900 — пізніше. Однак до вимученого царського Маніфесту з його куцими обіцянками ще далеко. Німування триває — національної
Далі буде.
Для українців цей рік особливо пам’ятний — 1876"й. Російський імпера" тор Олександр ІІ до вже існуючих заборон (“никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может”) додав ще одну — так званий Емський указ. Обрусителі вже вкотре могли святкувати. “І вони святкували. Святоч" ний настрій … запанував по всій лінії й розлягався нестримними радісними окриками. “Нема українства!”, “Все знищено вже!”, “Досить із ним пань" катись!”, “Finis Ukrainae!” — лунали переможні голоси звідусіль…”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
