Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про'читання · “Кінець світу приходить із кінцем кожної людини й кожної речі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«ЗАБУТИ — ЗАБОРОНЕНО…»

Слово Просвіти, №42 за 2011 рік

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка У новій повісті “Армагедон уже відбувся” (ЛА “Піраміда”, 2011) Марія Матіос залишається вірною традиціям міфологічно-реалістичного письма, в якому загострюється експресіоністичність, увага до деталей, за якими читач може реконструювати справжній хід подій. “Армагедон уже відбувся” — зразок психологічного надреалізму й трансформованого відповідно до нового світогляду символізму. Ця повість — переплетіння детективу, родинної саги й містичного трилера. Головне — у творі 112 сторінок, отже, у цьому досить малому текстуальному обсязі вдалося створити ущільнений психологічний простір, який не залишає читача байдужим. Художній простір у М. Матіос сільський, але форму його репрезентації аж ніяк не можна назвати традиційною чи домодерною. Навіть авторка часом переходить на техніку “потоку свідомості”, прозовий текст розбивається на поетичні фрагменти, в яких відображено міфологічне уявлення про світ, а отже, онтологію життя. Міф і художня літературність співіснують у творчості Матіос, для її творів властива тричленна вертикальна градація (на осі часу) та дволінійна горизонтальна (добро-зло, “свій”-“чужий”). Повість починається з моменту смерті Івана Олексюка, який іще за життя втратив страх перед смертю. “Страх перед смертю утратив свій сенс ще в безвихідній Івановій молодості, плин якої неможливо було ні виправити, ні виправдати, ні стерти”. “Кінець світу приходить із кінцем кожної людини й кожної речі — подеколи Іванові таки давав себе зловити той гостролезий хвіст вічного сум’яття, бо здавалося йому, що, коли би насправді хтось обліковував усі ці кінці світу — то вдарив би себе по чолі від дивного відкриття: остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна жива душа чинить опір. А одна душа залишиться хоч би що, хоч би і без Ноєвого ковчега, а хоч би перевернулися всі гори і збунтувалися всі моря й океани! Бо не всі такі ліниві до життя, як був собі цей Іван, що склав руки на грудях без свічки, ніби підтверджував тим свою останню капітуляцію, і тільки мертвим зором дивиться тепер на себе у не зашторене безсовісними дітьми дзеркало — ніби сам себе запечатує в пеклі. Але, як подумати добре, то нащо Йванові по смерті свічка, коли він і за життя смерті не боявся?” Роздуми про смерть видаються одним із найсильніших моментів у повісті, явлених у повноті й непідробності емоційного переживання. Проте є щось, чого Олексюк боїться значно більше. Це, як ми побачимо вже наприкінці історії, страх родового забуття і жорстокості, манкуртства і людської ницості. Саме про це на початку книжки — лист ізраїльського письменника Амоса Оза до Марії Матіос. Попрощатися з батьком приїздять троє синів: Петро, Орест і Сильвестр. Старий Олексюк також має доньку Світлану, але вона виїхала кілька років тому в Грецію. Сільський поговір множить чутки про те, що Світлана вже летить на похорон батька, але сіла не в той літак. Як інакше пояснити те, що сини не дозволяють односельцям попрощатися з небіжчиком? Мабуть, вони роблять ремонт у хаті, на який Світлана справно висилала гроші, але батько чомусь так цього і не зробив. Далі у найкращих детективних традиціях перед нами розгортається справжня історія. Сини чомусь не завішують дзеркала в кімнаті небіжчика. До хати приїздить машина, з якої виходять чоловіки з металошукачами… Повість починається в дусі класичного детективу. Хіба що кілька маленьких деталей указують на те, що ми маємо справу з якимсь ритуально-міфологічним простором, у якому відбуваються страшні трансформації. І цей світ руйнується внаслідок недотримання правічних його законів. Свічка в руках небіжчика гасне. Люстерко залишається незавішеним. Душа небіжчика бачить усе згори і здригається від наруги. Але початок цього гріха в минулому, саме в історії старого Олексюка, який свого часу став на бік НКВС. Імпліцитно в повісті М. Матіос червона чума радянської дійсності, терор НКВС у Західній Україні уподібнюється до простору Зла, Армагедону. Режисер зі світовим ім’ям Роберт Стуруа якось сказав: ми не можемо бути певні, що зло не відродиться в нас, допоки є ті, хто жив у радянській ері. Сталінське насіння сидить у кожному з нас і може вибухнути одного дня так, як ми й не здогадуватимемося. Армагедон у повісті починається в ті далекі роки змагань за українську незалежність і придушення цих порухів енкаведистами. Але, що страшніше, “свої” ставали на бік зла і йшли супроти “своїх”. Історія про Івана Олексюка — історія про віднайдення онтології в житті, про час виродження, про людську спокуту після скоєння гріха. Це повість про нову Вавилонську вежу, яку збудовано в Україні. Збудовано на грішній землі. Іван Олексюк багато років тому служив у “стрибках” (винищувальних загонах із місцевих мешканців, що діяли в Західній Україні під час боротьби НКВС із національно-визвольним рухом). На його житті нагла смерть, з якої лишилася тільки половинка скривавленого ґудзика з того, хто боровся за незалежність України і кого спіткала сліпа смерть. Ця згадана смерть — уособлення тисяч безневинних смертей, які мали місце в Західній Україні того часу. Ґудзик — пам’ять про Армагедон, який уже відбувся. І з того Армагедону диявольська варта й досі не полишає України. “А нині час такий, ніби сам Ангел Диявола спустив на парашуті усю нечисть світу на землю і пустив її по скалічених людях” (с. 75). Скалічені люди — центральний образ повісті, люди, які не мають віри в Бога, які можуть сховати за образом Божим скриню зі скарбами, аби подалі від людського ока. І тільки Божий образок покірно оберігає цей скарб Мамони, хоча і власник скарбу не вірить у Бога. Іван не навчив своїх дітей молитися. А проте Бог з’являється в його житті бодай уві сні наприкінці життя і змушує завершити те, що старий Іван мав завершити. Все життя “Іван про свою Вавилонську вежу думає, аби не завалилася. Сини своїм вежам раду дадуть без нього” (с. 52). Важливо, що тема повернення до нікому не признавався в своєму безбожництві, та ще тут, де майже кожен до полудня прилюдно молиться, а пополудню так само прилюдно й безсовісно заподіює лихо іншому, мало не одночасно складаючи пучки пальців для “отченашу” та втираючи масне чоло для биття поклонів. Може, саме через гострий життєвий зір і скепсис у серці не виходила Іванові розмова з Богом навіть у недобрі для Йвана часи. Але це була ще одна його таємниця, про яку таки точно не знав ніхто, бо на Великдень і Різдво Олексюк мовчки стояв у храмі з усіма…” Або ж: “А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними. А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну”. Саме Боже провидіння змусило старого Івана все-таки здійснити правильний вчинок під завісу життя, розрубавши вузол зла. Вавилонська вежа — символічний образ у повісті-параболі М. Матіос. Вежа символізує падіння людської цивілізації, змізернення людських помислів і вчинків. Сини Івана Олексюка вміло будують свою нову вежу вже біля батькового бездиханного тіла. І жах від їхніх учинків такий, що душа старого Івана воліла б ожити в тілі й покарати синів. “Іванові навіть із домовини видно, що всі оті його нібито “заступ- Кожний новий твір Марії МАТІОС обов’язково до притчі, як “Старий і море” Е. Гемінґвея, “Сто років самотності” Г. Гарсіа Маркеса, “Море-океан” А. Барікко. Письменниця органічно увібрала в себе “візіонеричний тип творчості”, в якому міфологічне підґрунтя забезпечує наявність і есхатології, і воскресіння; міф постає формою структурування людського досвіду, своєрідною спресованою формою прадавніх уявлень людини про життя і смерть, добро і зло, прощення і зраду, які живуть і по сьогодні. Письменницьке око перетворює історичний матеріал на візіонеричні оповіді, в яких буде гріх і відродження, страх і життєствердність. Модель художнього простору Марії Матіос міфологічно-детективна, там обов’язково є загадка, але також і чудо. Як правило, герої мають внутрішню таємницю, яка оприявнюється тільки з плином часу. Ця таємниця може з’їдати їх ізсередини, а може перетворювати на людей “божевільних”, які існують у власному вимірі. Це часто експресіоністично-символістський тип письма. Ця проза не повчає, вона не має надпотужної моралізаторської дидактики, але разом із тим змушує читача замислюватися над своєю історію, історією свого роду й своєї землі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин