Культура · “Авангард аж ніяк не був формою руйнування основ національної культури”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Полілог культур під сузір’ям «Марії»
Слово Просвіти, №42 за 2012 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, координатор конференції, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, “Всесвіт” Із 4 до 9 жовтня в Києві відбувся ІХ Міжнародний фестиваль жіночих моновистав “Марія”, яким опікується Лариса Кадирова, народна артистка України, артистка Національного драматичного театру імені І. Франка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Метафізична патронеса фестивалю — дивовижна українська акторка Марія Заньковецька, акторка малоросійського театру, якому в Російській імперії було відмовлено у праві на існування, а якщо українські вистави й були можливі, то з величезними цензурними обмеженнями. Щороку фестиваль збирає акторів і режисерів, аби представити на суд українському глядачеві новітні зразки європейської і світової монодрами. Фестиваль Лариси Кадирової утверджує в українській культурі пам’ять про легендарну жінку Марію Заньковецьку, чий могутній талант зробив би честь багатьом європейським сценам, як вважали сучасники. Але також театр підтримує й сучасних акторок, він об’єднує різні режисерські школи, різні театральні традиції. Цього року девіз фестивалю — теза про “полілог культур”. На жаль, уперше фестиваль проходив без Богдана Ступки, який завжди був присутній на урочистому відкритті фестивалю. Також моновистави вперше показали на новій Малій сцені Театру Франка ім. С. Данченка. Фестиваль традиційно проходить за підтримки Міністерства культури України, а також за сприяння Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Музею Марії Заньковецької, благодійного фонду “Наш дім — Україна”. Фестиваль розпочався із презентації монографії “Щаслива самотність актриси” (із серії “Чорна книжка з Гамлетом”) про творчий шлях Лариси Кадирової, яку підготувала театрознавець і театральний критик Алла Підлужна (про цю книжку вже писало “Слово Просвіти”). 2012 року на Малій сцені Театру Франка в рамках фестивалю показали вистави “Федра” (виконавиця — Анна Скубік, постановка — Богуслава Керца) та “Мій труп” (сценарій, режисура та сценографія Богуслава Керца) Вроцлавського театру, “Людський голос” Ж. Кокто (виконавиця — Зіта Бадалян) Московського вірменського театру, “Горобець, який гарчить” (виконавиця — Олена Дудич) Могильовського (Білорусь) театру драми, “Евридіка” (виконавиця — Яна Ліхотіна) Вологодського театру для дітей та юнацтва, “Ричард після Ричарда” (виконавиця — Лідія Данильчук, режисер — Ірина Волицька) Львівського “Театру в кошику”, “Добрий вечір, Художники!”, “Квиток у небесне” (виконавиця, режисер, художниця — Мілка Зімкова) Словацького театру. Полілог культур вдався. Але справжнім подарунком стала прем’єра Лариси Кадирової, яку глядачі побачили 6 жовтня, — вистава “Марія” (режисер — Збігнєв Хшановський). “Марія” — знакова постановка в театральному житті Лариси Кадирової, але, певно, також і режисера З. Хшановського. Грати
Марію Заньковецьку непросто. Вистава “Марія” інтертекстуальна, бо на сцені сама Заньковецька перевтілюється то в циганку Азу Старицького, то в Леді Мільфорд Шиллера. Кожна з цих масок у суто екзистенційному розумінні розкриває внутрішній світ жінки, приреченої на трагічне переживання часу. Так, циганка Аза, яка вдаряє у правічний магічний бубон — символ жінки-стихії, жінки-природи, жінки, яка існує поза межами соціуму, у світі внутрішньої самодостатності й гідності. Аза немов вогонь божевілля, який може спопелити. Але саме такою є жіноча природа, таким було світовідчуття Марії Заньковецької, яка віддала себе коханню… Її перший шлюб був нещасливим, а друге кохання трагічним. Кохання до Миколи Садовського потужна стихія. І тому настільки трагічно сприймалася зрада Садовського, якого Марія Заньковецька все одно кохала до останнього земного дня. Смерть Садовського, труну з його тілом проносять перед очима Заньковецької, — це зустріч зі смертю. Бо не лишилося нічого в житті, що тримало б Марію на цьому світі. Також у виставі “Марія” з’являється образ шиллерівської Леді Мільфорд. Це один із найскладніших образів у європейському театрі. За канонами класицизму існував чіткий розподіл на позитивних і негативних персонажів. Красивий персонаж із гарними рисами обличчя, у гарному вбранні апріорно не міг бути негідником. І, навпаки, чорна сутність персонажів підкреслювалась одягом, рисами обличчя (наприклад, стара Міллерша, гофмаршал із трагедії “Підступність і кохання”). Підступна Леді Мільфорд випадала з цієї традиції. Це складний і динамічний образ. Шиллер ускладнив свій персонаж, облагородив образ трагічними обставинами її юності, ідеєю позитивного впливу на герцога, в яку вона вірить, допоки не дізнається правду від камердинера. Подібну неоднозначність маємо і в житті самої Марії Заньковецької, що майстерно передала Лариса Кадирова. Кожний жіночий персонаж, у який геніальна акторка перевтілюється, тільки поглиблює сприйняття внутрішньої неодновимірності жінки, приреченої на трагедію самим своїм існуванням — історичним, політичним, моральним. Марія Заньковецька не може існувати поряд із болотом. Там, де ситуація втрачає моральне обличчя, де етика людських стосунків зруйнована, Марія Заньковецька не може перебувати. Вона просто полишає той простір. Фестиваль видався насиченим і водночас естетично наснаженим. Вистави вражали професійністю, оригінальністю режисерських ходів. Глядачі, які вже не вперше приходять на фестиваль до Лариси Кадирової на початку жовтня, відзначали високий мистецький рівень, вивіреність кожного звука, кожного декоративного елемента, використаного у виставах.
Особливе місце з-поміж фестивальних подій посідає Міжнародна науково-мистецька конференція. Цього року вона відбулася вже вп’яте в рамках фестивалю “Марія”. Щороку конференція прагне об’єднати за одним столом акторів, режисерів, літературознавців, аби дійти якогось спільного знаменника, наскільки це можливо, в поглядах на сучасне мистецтво, повертаючись до джерел європейської естетичної думки. Цьогорічні патрони конференції — Чарльз Діккенс (цього року видатному письменникові виповнилося 200 років), Лесь Курбас (народився 125 років тому) та Марина Цвєтаєва (120 років від дня народження). Також учасники конференції згадували Миколу Лисенка (170 років від дня народження й 100 років від дня смерті). “Драгоманови, Косачі, Старицькі, Лисенки — знакові постаті української культури. Вони жили недалеко один від одного. Це був їхній вибір. З’єднувала їх давня дружба, спорідненість творчих думок, активна громадянська позиція. Здавалося б, Олена Пчілка, Михайло Старицький — письменники, а українським диктантом займався з усіма дітьми Микола Віталійович. Композитор був натхненником “Плеяди” — союзу молодих літераторів, створеного Лесею Українкою. Він був людиною, навколо якої єдналася інтелігенція. Разом із Олександром Кошицем організував філармонічне товариство “Боян”. М. Лисенко був активним членом Літературно-артистичного товариства, фундатором Українського клубу. Він був у центрі найцікавішого покоління, яке жило за висловом Альбера Камю у безперервному напруженому зв’язку між горем і красою, між любов’ю та несамовитою творчістю, між нестерпною самотністю та багатством людським, між відмовою та згодою”, — зазначила у своєму слові Лариса Кадирова. Попервах організатори конференції хотіли присвятити окрему сторінку творчості П. Огюста Карона де Бомарше (280 років від дня народження), творчість якого й досі захоплює глядачів (згадати хоча б “Весілля Фігаро”), а проте, на жаль, ніхто в Україні сьогодні не займається спадщиною видатного французького майстра слова і сцени, ба більше, навіть у французькому літературознавстві бомаршезнавство не належить до пріоритетних напрямів. Серед цьогорічних учасників конференції — шотландський драматург, режисер і театрознавець Іен Геміш МакДоналд (який уже вдруге відвідав фестиваль, представивши цього року доповідь про вплив Діккенса на шотландський театр); літературознавець Микола Сулима, членкореспондент НАН України, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; психолог Вадим Васютинський, професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка; кінокритик Лариса Брюховецька — головний редактор журналу “Кіно-Театр”, керівник Центру кінематографічних студій НаУК- МА (також неодноразова учасниця конференцій у рамках “Марії”); літературознавець Михайло Наєнко, професор Національного університету ім. Т. Г. Шевченка; літературознавець Юрій Орлицький — професор Російського державного гуманітарного університету, доктор філологічних наук; літературознавець Людмила Хворова — професор Тамбовського державного університету, доктор філологічних наук; Галина Тихобаєва, директорка Музею С. Крушельницької та багато інших представників театрой літературознавства. Украй цікаво було почути про погляди фахового психолога В. Васютинського на кореляції, що існують між мистецтвом і владою. Це питання належить до надзвичайно складних: де проходить межа між мистецтвом і політикою? Чи може мистецтво бути заангажованим і водночас залишатися цариною свободи? Як митцям у різні культурно-історичні періоди вдавалося зберігати етичну рівновагу, бо ж усі ми живемо у світі політичних відносин, і людина не може ізолюватися від зовнішнього світу в художньому вакуумі. Що робить людину митцем, що відбувається в її психіці, як це пов’язано з суспільними нормами і практиками? Глибокою й переконливою була доповідь Лариси Брюховецької, яка представила Леся Курбаса передовсім як авангардиста. Кінокритик зазначила, що в режисерській і світоглядній манері Курбаса можна виокремити принаймні три важливих складники: 1. “спрямування на Захід, на Німеччину — про це свідчить лектура Курбаса, п’єси, які він ставить, статті, зрештою, сам стиль його вистав. Захоплення це
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
